Подивився Гострозір на захід та на схід і відповідає:
— Царгород, княже, на тому самому місці стоїть, а грецькі кораблі виглядають завбільшки як лебеді. І жене їх хвиля висока.
«Оце ж їм Посейдон помагає, — подумав собі князь. — А нашого Стрибога з онуками як нема, так нема...»
А Посейдон і справді грекам помагав. Лихий був на князя Олега і збив на морі хвилі величезні: що надбіжить одна — то так і піджене грецькі кораблі вперед; що надбіжить друга — то посуне ще далі. А русичі лише на самих веслах пливуть — ніяк від ворога втекти не можуть. Князь уже більше й Гострозора не питає, бо кожному видно, що греки, мов на крилах летять, хоч і без вітру.
Ось уже зовсім близько грецькі кораблі! Ось уже ворог почав свої вогні кидати! Що кине-кине — не докине! Що кине-кине — то й перекине! Щоправда, лиха руським човнам ще не робить, бо не влучає, але лякати — таки лякає. Русичі вже чули, але ще на очі не бачили того вогню, що його хитрі греки видумали. А тепер уже й бачать — страх: де впаде куля вогненна — там і море горить і риба заживо спечена на поверхню води спливає. А що ж то буде, як у човен улучить? Спалить, як сухий листок, і людей пошкварить!
— Гей, ви, дружино вірна й отроки любі! — гукає князь Олег на цілі груди. — Сили збирайте, на весла чимдуж налягайте, щоб скоріше до суші прибитися, на берег вийти і з ворогом у чесному бою мечі схрестити! Не погибати ж нам безславно потопившись у воді, неначе щурі!
Відповідають же гребці:
— Знаємо, князю! Мліють нам руки, попереки тріщать і пухирі кривавії на долонях лопають, але ми гребемо, скільки здужаємо!..
І налягають потомлені гребці на кленові весла, гребуть щосили, але грецькі кораблі пливуть хутчіше, бо женуть їх високі хвилі морські: що надбіжить одна — посуне вперед, надбіжить друга — посуне ще далі. І залоги на кораблях не дармують: кулі на метавки накладають і на руські човни кидають. Кинуть-кинуть — і не докинуть. Кинуть-кинуть — і перекинуть. А де той грецький вогонь упаде — море кипить і попечена риба догори черевом спливає.
Падають кулі вогненні перед руськими човнами, падають позаду човнів, падають і поміж човнами. Гляди — влучить котра — і спалить човен, людей попарить і на дно морське, на втіху Посейдонові пустить.
— Гей, Стрибоже з онуками, де ти забарився? — гукає князь Олег. — Чи заблудився де, чи слово зламав, що нам на поміч не прийдеш? Ми б самі ворогам раду дали, коли б їм Посейдон не помагав!..
Ще не вспів тих слів сказати, а тут — ч-ш-ш! — і вогненна куля йому під ноги впала. Край червоної киреї обпалила і полум’ям по помості розлилася.
Скрикнули дружинники зі страху і в різні боки порозскакувалися. Вже думали в море стрибати, коли лиш князь дозволить. Та перше, ніж князь уста відкрив, щось зашипіло вгорі, засвистіло і впало на поміст. І погас грецький вогонь, нікому шкоди не вчинивши.
— Гей, дружино вірна, отроки милі! — гукнув тоді князь. — Поміч прийшла! Прибув Стрибог з онуками!
Ніхто ж інший, лише справді старий бог вітрів із внуками погасили вогонь. В самий час прибули.
Стрибог прозорим кучером зопріле чоло витер і перепрошує:
— Вибачай, княже, що спізнився! Тільки ж поки тих гонивітрів позбирав — утомився.
Стрибожі внуки смирненько рядочком поставали й до князя всміхнулися. Такі ж кругленькі й прозорі, як їхній дід, лише личка не поморщені й очі синіші.
— Кажи, князю, що робити? — питають в один голос. — Хочеш — умить знищимо грецькі кораблі; порвемо їм вітрила і поперевертаємо догори днищами.
А князь на те:
— Ні! Чужими руками воювати ми не звичні. З ворогом самі завжди розправу чинимо.
— А що ж нам робити? — питають вітри.
— Гуляйте! — відповідає князь. — Гуляйте, роботу вітрилам дайте, бо ж, бачите, ледачі полотна чисто пообвисали. А решту ми самі зробимо
Вітрам того двічі не казати. Затанцювали, розскочилися й розпустили прозорі кучері на цілі верстви. А з кожного кучера таким вітром повіяло, що затріщали вітрила і щогли мало не вдвоє зігнулися. Вже скільки разів князь і дружинники човнами плавали, а такого не бачили: шоломи з голів злітають, і у вухах свистить. Оглянуться русичі — а вогненні кулі вже далеко позад них падають і грецькі кораблі — вже не кораблі, а наче лебеді по хвилях плавають. Оглянуться русичі другий раз — уже й не лебеді, а гуси на обрії біліють. Зате царгородський берег із страшною твердинею не наближається — летить назустріч.
Ось уже й зовсім близько, ось уже й днища човнів об морське дно черкаються.
Радіє потомлена дружина руська, у воду стрибає, човни на білий пісок витягає, кості натруджені розправляє, на царгородську твердиню поглядає й гомонить:
— Ой, та й страшна ж ця твердиня, страшна, ще й заклята до того! І як же ти її візьмеш?!
А князь Олег лише під вусом посміхається і каже:
— Нічого, дружино вірна, не журіться! Надію майте, до вечора відпочивайте, а ввечері я скажу, що робити...
Попадали дружинники й отроки на білий пісок і поснули відразу, бо дуже втомлені були. Лише князь та Стрибог з онуками не сплять. Князь поміж дружинниками походжає, на твердиню поглядає і думу думає. А вітри майнули через мури в Царгород новин довідатися. Недовго й барилися. Вертаються й кажуть князеві:
— Не бояться, княже, греки ні тебе, ні твоєї дружини. Кажуть, що тільки той місто візьме, хто на човнах під його мури припливе. А море далеко. І ще кажуть, що ви всі на загибель присуджені: вам ані тут не бути, ані додому вертатися. Сидітимете тут — з голоду помрете, виберете дорогу назад суходолом — там грецькі війська на вас чекатимуть, а на морі вас їхні кораблі переймуть і потоплять.
— Е, — відповідає князь, — то вони тому так кажуть, що ще добре русичів не знають. Завтра у них буде інакша мова...
Як же почало сонечко за царгородську твердиню хилитися, став Олег своє військо будити:
— Вставайте, дружино вірна, і ви, отроки любі! Вставайте, покріпляйтеся, хто чим має, меду попийте, сили наберіться, бо чекає на нас робота велика...
От схоплюються русичі на рівні ноги, очі протирають, сухарі й рибу в’ялену зі саков добувають, бочки дубові з медом хмільним розбивають і сідають на піску вечеряти. Випили за здоров’я князя, тоді князь випив за дружину, а тоді всі разом випили за перемогу над ворогом.
Коли ж покріпилися, сказав князь:
— Тепер, дітки, поспішайте, дуби й клени вікові рубайте, колоди стругайте, робіть колеса, тарани важкі й драбини високі збивайте, щоб усе до схід сонця було готове.
— А нам же, князю, яка робота буде? — питають вітри.
— А вам, — відповідає князь, — робота невелика: не давайте грекам підглядати, що ми тут робити будемо.
Розпустили вітри прозорі кучері й полетіли над морем. Вимокли в солоній морській хвилі, вискочили на берег і обкачалися в піску. А з піску як не скочать на царгородські мури, як не почнуть свистіти, як не почнуть віяти, як не почнуть мокрим піском в очі вартових метати — так і засліпили всіх.
Вартові позгиналися, кашляють, чхають, обличчя рукавами затуляють, очі протирають і дивуються:
— Що це за напасть така?! Скільки живемо, скільки службу повнимо — такого вітру ще не чули й не бачили!
— Еге ж, — кажуть інші, — а цар наказав за русичами зорити і з ока не спускати. Яку ж відповідь дамо, як нас покличуть і спитають, що вороги роблять?
— Е-е, — міркують треті, — ворогам нашим тепер іще гірше, як оце нам тут. Ми хоч за мури можемо поховатися, а вони на голому березі лежать. Засипле їх піском живцем.
— А й правда! — зраділи всі вартові. — Ця буря нам на руку. Хай русичів піском заносить, а ми у затишні кутки ховаймось та й спім!
