— Що воно за причина? — дивуються дружинники. — Чи не сів княжий човен на яку підводну скелю?

Але князь відразу догадався.

— Еге, — каже, — це Посейдонові жарти. Як Ненаситець є царем порогів, а Стрибог — царем вітрів, так Посейдон є царем моря. Треба нам з ним у приязнь увійти, бо потопить. Ану, отроки, киньте йому бочку меду, то, може, він і подобрішає.

Видобули отроки бочку меду й шубовснули її в море. Та нічого не помогло, бо набігла хвиля і бочку назад у човен укинула.

— Не хочеш меду, Посейдоне? — питає князь. — Ну, тоді візьми від мене гривню золоту. Тільки пусти.

Зняв князь Олег із шиї золоте намисто і вкинув у море. Але Посейдон і цього дару не прийняв. Розсердився вельми та як закрутив хвилями, як почав з дна моря всяке дорогоцінне каміння й золото підносити та в човни руської дружини кидати!.. Кидав, кидав, накидав того добра стільки, що човни отяжіли й стали потопати.

— Стій! — закричав тоді князь Олег. — Стій! Годі тобі гніватися, морський царю! Скажи, чого від нас хочеш?!

І враз утихли хвилі на морі, лише біля Олегового човна скипіла вода, завирувала й розступилася, а з-під неї виринув морський цар Посейдон. Сидів він верхи на величезному дельфіні й тримав у руках золотого тризуба. Вже який був Ненаситець, а перед морським царем виглядав би, як наперсток біля бочки з медом. Очі в нього, як дві брили льоду, ніс — як журавель, що то ним з криниці воду тягнуть, а в ротяку міг би без перешкод найбільший човен заїхати. На голові у Посейдона золота корона, перлами прикрашена, а на плечах — чорна кирея, вся сріблом розшита і кришталевими тороками обторочена.

Потрусив Посейдон мокрою головою, рукавом обличчя обтер і чхнув.

— Отак би відразу! — сказав громовим голосищем. — А то даєш мені то меду, то гривню, неначе то справді велике добро було.

— А чого ж ти хочеш? — спитав князь Олег.

— Хочу, — сказав цар моря, — твоїх дванадцять дружинників, і то не будь-яких, а найкращих.

Почувши таку мову, вельми розгнівився князь Олег.

— Ах ти старий людожере! — крикнув до Посейдона. — У мене кожен дружинник наче син рідний! А ти хочеш, щоб я тобі їх дванадцять на смерть віддав?! Та зроду-віку такого не буде!

— То не візьмеш Царгороду! — Посейдон на те. — Доля Царгороду в Золотій Книзі записана, а та книга у мене на морському дні захована. І записано в тій книзі таке, що Царгород візьме той, хто на човнах аж під царгородські мури дістанеться. Але греки мені данини не жалували, тож я море далеко від мурів стягнув. І ніхто тепер туди човном не допливе — хіба я знову море під Царгород пущу. Отже, як хочеш — давай дванадцять дружинників, а не хочеш — буде тобі лихо...

— Не дам я тобі, Посейдоне, ні дванадцять, ні десять, ані одного з моїх дітей! — відповів князь Олег. — Ані навіть пальця котрогось із них, ані нігтя, ніже волосини! У чесному бою можемо всі головами наложити, але щоб тобі котрогось у воду вкинути — не чекай. Чуєш?

— Як знаєш! — зареготав Посейдон. — Як знаєш!.. Та гляди, щоб не пожалував, княже... Бо таке може статися, що не дванадцять, а всіх твоїх дружинників разом із човнами собі на обід візьму, ще й тебе в придачу...

Як же розгнівається на такі слова князь та як ухопить Посейдона за мокру бороду!

— Ти, — кричить, — морський царю, погрожуй, та не дуже! Не вся Русь на цих човнах сидить — тисячократно більше вдома лишилося! Як нас потопиш, то вийдуть наші брати, наші сини й наші батьки і Дніпро-Славутич греблею загатять! Не пустять більше його води до Чорного моря. Висхне море, і ти тоді знидієш.

Не припала до вподоби така мова Посейдонові — злякала морського царя.

— Я вам нічого не робитиму, — оправдувався. — Робіть собі своє діло з греками. Я лише те кажу, що задарма помочі не дам, не зобов’язаний.

— А ми й без твоєї помочі обійдемося! — сказав Олег. — І твого добра також не потребуємо Ану, діти-дружинники, поскидайте оте сміття, ще човни обтяжує, у воду! Дарунків від ворогів не приймаємо, а добро тільки в чесному бою здобуваємо.

— Як так, то прощавайте! — мовив Посейдон стиснув острогами дельфіна й пірнув під воду.

От і повикидали дружинники золото й каміння дорогоцінне з човнів, гребці на весла налягли, стерничі при стернах поставали і попливли далі вперед — геть аж туди, де за обрієм Царгород заховався.

Пливуть і пливуть, а князь Олег по помості човна походжає і думу думає: що його робити, що чинити, щоб море під царгородські мури підкотити?

Пливуть день, пливуть другий, пливуть і третій. Аж утомився князь і каже до дружинників:

— Піду я, діти мої, задрімаю. А ви тут чувайте й далі несхибно на захід путь держіть.

Приліг Олег на лавці, киреєю накрився і заснув. Чи довго спав, чи ні, коли раптом щось йому в обличчя — дмух! — і збудило. Схопився князь, протер очі й дивиться. А біля нього на лавці невеличкий клубок лежить, та такий дивний-предивний! Сама прозора голова серед довгих прозорих кучерів, лише блакитні очі світяться. Інший би хтось і злякався такого дива, але князь Олег — ні. Пізнав бо перед собою Стрибога, царя вітрів.

— Уставай, князю, мерщій, бо біда! — мовив Стрибог.

— Яка біда? — спитав князь.

— А така, — відповів Стрибог, — що Посейдон грекам про твій похід оповістив, а греки вже на кораблі посідали й тебе ззаду обійшли. Як лиш сонечко зійде, на тебе нападуть, твої човни грецьким вогнем попалять і на дно пустять.

А князь на те:

— Ну, що ж, — доведеться загибати. Грекам їхні боги служать, а нам наші — ні.

Стрибог образився і прозорі губи надув:

— Коли б я русичам не служив, не прилітав би оце тебе попереджати.

— Попереджати мало — нам помочі потрібно, — сказав князь.

— А ти скажи, якої помочі, то я й поможу.

— Як хочеш помогти, то позбирай мерщій усіх своїх унуків і поспішай сюди! Тоді ми вже побачимо, що робити.

Стрибог заклопотано почухав себе прозорим кучером за прозорим вухом.

— Позбирати — чому б не позбирати! Лише от біда, що не знаю, де їх шукати. Такі вони в мене гонивітри, що ніколи в хаті не всидять. Ну, та спробую...

З цими словами знявся Стрибог на своїх кучерях угору і зник у небі.

Минула ніч, зійшло сонце, розігнало тьму й сипнуло золотими дукачами по морському плесі.

Кликнув Олег отрока Гострозора:

— Подивись, Гострозоре, вперед! Що бачиш на заході?

— Бачу, княже, — відповів Гострозір, — твердиню страшенну: зубчасті мури в неї на триста ліктів заввишки, башти — на тисячу, а залізна брама така широка, що через неї Дніпро-Славутич переплив би.

— Оце ж, діти, вам і Царгород! — сказав тоді Олег до дружинників.

Тоді знову спитав Гострозора:

— А подивись, Гострозоре, тепер назад — на схід: що бачиш?

— Бачу, — відповів Гострозір, — неначе стадо величезних гусей по морю навздогін за нами пливе.

— Оце ж, діти, за нами греки женуться, — мовив до дружини князь. — Напинайте ж вітрила та гребіть скільки сили, щоб нас не наздогнали!

— Дарма, княже, вітрила напинати, коли вітру нема, а на самих веслах далеко не втечемо, — відповіли дружинники.

А вітру й справді не було навіть настільки, щоб ложку страви вистудити. Про те ж, щоб вітрило нап’яти — годі й згадувати. Та й звідки ж було вітрові взятися, коли всі Стрибожі внуки порозбігалися в різні кінці світу: Північний на крижинах ковзався, Східній вогонь степової пожежі роздмухував, Південний у пустелях пісками крутив, а Західній у спілці з Бурею столітні дуби у горах корчував. Подався старенький Стрибог їх шукати, та й сам пропав.

Перегодя кличе Олег Гострозора і знову наказує:

— Подивись, Гострозоре, на захід і на схід і скажи, чи вже близько Царгород та чи далеко грецькі кораблі!