– Бути не може, – тихо відповіла Мей, – це виходить, що ми зможемо…

– Так, саме так. Нам час їхати, інакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрічі. – Роджер.

– До зустрічі, – задумливо відповіла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.

Роджер штовхнув мене в машину, сів за кермо, завів двигун і ми швидко поїхали до перехрестя. Він з підвищеною увагою слідкував за рухом у дзеркалі заднього виду, коли ми відїжджали. Я певен, що він точно не спостерігав за авто, які були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотілося зараз обговорювати це. Та, з незрозумілих причин, він сам почав цю розмову:

– Гадаєш, я закоханий у неї? Так і є. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якісь роботи, нелюди? Так, я кохаю її ще зі школи. Але я впевнений, що такий чоловік, як я, їй точно не пара. Та і взагалі, я себе у дзеркало бачив? Там навіть приблизно не стоїть чоловік її мрії. Звичайно ж їй потрібен підкачений чолов'яга, який буде вказувати їй що вона має робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.

– Та я взагалі нічого не думаю, нам треба вирішувати інші питання, – відповів я.

У салоні авто повисла пауза. Роджер увімкнув радіо, і ми весь час, доки не доїхали до крамниці, мовчки його слухали. Здається, він засмутився ще більше. Що ж кохання робить з людиною… Мені й досі важко зрозуміти. Та Роджер, на мою думки, страждає не від цього почуття, а лише від власної невпевненості та бездіяльності, бо боїться зробити перший крок.

Ми летіли вулицями міста, перелаштовуючись з одного ряду в інший. До крамниці необхідно було дістатися якомога швидше. Врешті-решт ми прибули на місце. Двері були відчинені, тож ми моментально увірвалися всередину. Я помітив, що дошка була спустошена, а мапи, які ми ретельно складали вчора ввечері, зникли. До того ж не було там ні Джо, ні Ангели. Роджер швидко дістав свій пістолет та почав оглядати крамницю, підготовлений до будь-яких сюрпризів. Я побіг нагору, щоб забрати мою футболку і разом оглянув все навколо. Коли я піднявся на другий поверх, я побачив, що всі кімнати були перериті. Шафи були вивернуті, а столи розкидані по всій кімнаті. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навіть подушки були розірвані на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно міг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цій крамниці.

Глава 2. Тіні густіщі там, де яскравіше світло.

Ми з Роджером оглянули всі кімнати у крамниці та все ж таки помітили сліди боротьби. Але зрозуміти що саме тут відбувалося було складно. Речі мої ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам події, які тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав мені на якусь річ у кутку кімнати. Коли я пригледівся, то помітив там величезну гаргуллю. Вона величаво висіла на стінці та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся від жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовічної казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кігтями.

– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.

Роджер підійшов ближче та побачив, що на статуетці місцями стерто пил.

– Чому вона так чиста? – Роджер.

– Джо попередив, що слідкуватиме за її чистотою сам, я не мав її чіпати. – неважливо відповів я.

– І ти не запитав чому? – зацікавлено спитав Роджер.

– Він відповів, що я моїми клешнями її можна лише пошкодити, тож я не торкався до неї. – я.

Роджер обережно вивчав деталі гаргуллі, поки раптом не знайшов таємничу кнопку на її задній частині. Легкого дотика до неї вистачило, щоб стінка, розташована поруч з ліфтом, почала повільно опускатися. Виявилося, що там приховані двері. Роджер намагався зайти до ліфту, аби з'ясувати що ж за ними ховається. Але тільки-но він відпустив кнопку, стіна знову піднялася та закрила собою загадковий прохід. Проте Роджер не опускав руки. За кілька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на інші кнопки у самому ліфті. Тож, алгоритм такий: натискаєш на кнопку позаду статуетки, а далі затримуєш палець на копці у кабіні ліфту. Тоді стінка опускається вдруге. Ми поїхали вниз, і я замислився, скільки ж ще таємниць має у собі підвал крамниці. Адже Джо – людина не проста. Можливо, він разом з Ангелою втекли цим шляхом і їм нічого не загрожує?

Роджер дістав ліхтарик та ввімкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але після того, як кімнату осяяло світлом, я відчув удар у потилицю важким предметом. Краєм ока я помітив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свідомість…

Я прийшов до тями у ліжку, Ангела сиділа у кріслі поруч та читала книжку. З іншої кімнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моїх очах все пливло, я не розумів де знаходжуся. Спроби піднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела відклала читання та підійшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про моє самопочуття.

– Голова розколюється. Що сталося? – я.

– У Джо в сховищі розставлені пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач світла поруч зі входом, для надто допитливих торкатися його – погана ідея. У потилиці вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалі залишилися живими, бо вони встановлені так, щоб пробити череп. – Ангела.

– Так, дійсно пощастило. Як там Роджер? – я.

– Він у нормі. Прокинувся трохи раніше за тебе і відразу ж пішов говорити з Джо. Це триває вже 20 хвилин. Я в їхні балачки не лізу: сиділа, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.

– Це я зрозумів, але чому ви з Джо тут опинилися? Що відбулося нагорі? – я.

– Я спала, а Джо займався своїми справами. Аж раптом хтось постукав у двері. Старий у мить піднявся до мене та наказав негайно збирати речі. Я взяла все, що встигла і ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетці? – Ангела.

– Це єдина річ у крамниці, до якої Джо забороняв мені наближатися та, навіть коли треба було витерти пил, робив це сам. Її Роджер помітив, не я. – я.

– Зрозуміло. Залишайся поки у ліжку, тобі потрібен час на відновлення. Ти не зголоднів? Я дещо приготувала, доки ви були без свідомості. – Ангела.

– Ні, головний біль надто сильний, до того ж, мене добряче нудить. Я, скоріш за все, надовго у шлунку не затримаю твою страву. – я.

– Добре-добре, вибач. Відпочивай, набирайся сил. – Ангела.

Я знову відключився. В моїй голові знову з`явився невідомий чоловік і коли я вирішив побігти за ним у полі, почався сильний землетрус. Не знаю напевно скільки пройшло часу, але прокинувся я від поштовхів Роджера, який наполегливо намагався змусити мене повернутися до реальності. Він сказав, що все вже зібрано й вже час їхати звідси. Я розгублено піднявся з ліжка, вдягнув одежу, що висіла на стільці, та пішов до кімнати, де на мене вже чекали Джо та Ангела. Старий посміхався та пошепки розмовляв з нею. Я взяв свій рюкзак та наблизився до них, але вони, посміхнувшись мені, замовкли.

– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.

– Та то таке, свої таємниці є, – з посмішкою відповіла Ангела. Не хвилюйся, все добре.

– Як почуваєш себе, юначе? – запитав Джо.

– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врізалася мені у потилицю. – з іронією відповів я.

– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмішкою відповів Джо.

Ми всі разом попрямували до виходу. Але це вже були інші двері, не ті, через які ми сюди увійшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невідомо хто саме тоді постукав у двері, але він сказав, що в той день, на вулиці через зливу нікого не було, тож очікувати на приємний візит було б дивно. Тепер ми маємо поїхати з цього місця як надалі.

Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увімкнули ліхтарі та пішли попереду. Обережно оминуючи всі пастки Джо, ми підійшли до виходу. Перед тим, як відчинити двері, Джо дістав світлостріл, Роджер і Ангела підготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому мені не дали жодного предмету самозахисту?