– А де мій пістолет? – обурено запитав я.
– Малий, тримай ніж. Якщо що, підеш у ближній бій, – посміхаючись, відповів Джо.
Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступні кроки. Джо під'їхав до дверей, Роджер підготувався до виходу.
– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!
Двері різко відчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакує назовні та озирається навколо. За ним вибігає Ангела.
– Чисто, – шепоче Роджер.
Ми з Джо виходимо з печери та опиняємося на околиці міста, біля озера. Вже сутеніло. Легкий вітерець подув мені в обличчя, ковток свіжого повітря на повні груди на секунду подарував мені спокій.
– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.
Ми підкорилися наказу. Роджев сів за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, відкинувши візок, заліз на сидіння спереду.
– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, їдемо до бару. Там вже спускаємося в надійне укриття і за жодних обставин не вступаємо в бій. Я впевнений, що тіні зараз налаштовані вкрай агресивно. Всі втямили?! – Джо.
Ми схвально кивнули. Роджер завів двигун, і ми зірвалися з місця. У вікнах проносилися вуличні ліхтарі, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що їхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цієї автівки, наче так намагався втекти від усього, що нависло над нами. Раптом ми помітили чоловіка, який стрімголов тікав від тіней. Здавалося, він був зовсім близько до порятунку, але в нас не було можливості допомогти йому. Ми проїжджали повз у момент, коли він спіткувся та впав. У цю ж мить його накрили тіні, тепер цей чоловік не належав цій реальності. Як шкода, що ми не врятували його, і як тяжко усвідомлювати, що у цьому світі бувають речі, які ми не взмозі змінити…
– Не дивись туди, юначе, ми б не змогли йому зарадити, – сказав Джо, помітивши мій погляд у дзеркалі заднього виду. Роджер підтримав його тяжким зітханням, і ми продовжили їхати до бару.
– Ще трохи, – сказав наш водій.
Раптом з-за рогу неочікавано виїхала інша машина. Вона рухалася зі страшною швидкістю. Кров у моїх жилах завмерла. Я не міг збагнути що відбувається, поки не розгледів колір авто – чорний. Чорний Форд Мустанг. Я лише встиг подумати, що виллється все це у погану історію, а вже за мить світ навколо мене перекинувся з ніг на голову.
Та автівка таки врізалась у нашу, та з такою силою, що ми пролетіла на 10 метрів вперед. Запаморочення змусило мене втратити свідомість на кілька секунд. Коли я отямився, то побачив мою подругу Ангелу, яка намагалася пробудити наших попутників – Джо та Роджера. Моє серце шалено закалатало, коли я зрозумів, що ситуація під повним контролем незнайомців. Але нам було необхідно терміново тікати з місця аварії. Ми з Ангелою витягнули Роджера та Джо з перекинутої машини. Роджер швидко отямився та підхопив за плече Джо, який і досі не розплющив очі, разом ми побігли до найближчого бару. Я спиною відчував, що незнайомці спостерігають за нами. Це змусило мене рухатися ще швидше. Та поки ми намагалися якнайшвидше забратися звідти, з автівки, яка і стала винуватицею аварії, вийшли двоє чоловіків у чорних костюмах. Один з них дістав автомат та навів приціл на нас. І ми були б приричені, якби не Ангела. Вона швидко дістала пістолет та відкрила вогонь першою.
– До бару зовсім близько. Ангела, Даніель, не припиняйте. Нам треба дістатися туди якнайшвидше, інакше ми залишимося тут назавжди, – крикнув Роджер, кидаючи пістолет мені.
Я піймав зброю та почав відстрілюватись від незнайомців по черзі з Ангелою, ми намагалися триматися Роджера. Кулі летіли й у наш бік, але гучні постріли привабили тіней, і вони в мить скупчилися над ними. Я підхопив Джо за інше плече, і ми швидко побігли до бару. Діставшись бару нам назустріч, впевнено тримаючи світлостріл, вийшов бармен. Він допоміг нам відстрілюватися, доки ми не опинилися всередині. Бармен забіг одразу після нас і зі словами: "Ви що, геть здуріли, роз'їжджати у таку годину?!", побіг за нашатирем. Ми змочили верветку та піднесли до носа Джо. Він одразу отямився, глибоко видихнув та сказав:
– Бармен, усім пива! За мій рахунок! – Джо.
– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всі вже зачекалися, – відповів бармен.
Він зачинив усі вікна. Залізна завіса зовні почала опускатися, перед нами відкрився ліфт. Ми всі разом увійшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".
– Чому ви так довго, Ро? – запитав він.
– Якщо коротко, то спочатку ми з Даніелем повернулися до крамниці, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли їхнє сховище, але пастки, які там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.
– О, так це той самий Даніель? Онук Каспія? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.
– Приємно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.
– Та про що мова, це дуже поважна місія – врятувати вас. Завжди радий! – Алекс.
– Приємно чути, дякую ще раз. – я.
– Так от, ми до тями прийшли вже у сховищі. Даніелю було важче, ніж мені, тож, поки він відновлював сили, ми не могли рушити з місця. А вже потім ледве дісталися сюди. – Роджер.
– Ото й пригода у вас сталася… Хто ж міг бути у тій машині? – Алекс.
– Гадки не маю, Ал. Взагалі… – Роджер.
Двері ліфту відчинилися. Весь штаб бігав туди-сюди, кожен зайнятий своєю справою. Але тільки-но вони побачили нас, все завмерло. Ми зібрали всі погляди, ніхто не розумів хто ми, дехто навіть припинив жувати пончик. До нас підійшла Мей та заявила всім присутнім:
– Вітайте, онук Каспія – Даніель, онука Фердинанда – Ангела. Вони з нами!
Промову зустріли оплесками, вигуками та свистом. Всі почали радіти та нестримно вибухати від захвату. Навколо панував радісний гомін. Здається, ці люди чекали так довго, що навіть така маленька надія, як наша поява, дала їм можливість хоча б трохи повірити у диво. Роджер підійшов до Мей, простягнув їй мою шовкову футболку та сказав щось їй на вухо. Мей миттєво вихопила тканину з рук Роджера та попрямувала до якоїсь кімнати. За хвилину до нас підбігли лікарі, всадили Джо у візок та відвезли до медпункту. Ми завмерли на місці, очікуючи на подальші вказівки.
– Все, досить, продовжуйте працювати, – сказав невідомий чоловік.
Роджер швидко підійшов до нього та покликав нас. Ми разом зайшли у кабінет цього незнайомця. Я одразу відчув, що у цьому приміщенні зійшлися незвичні та темні сили. Яскраві фарби на стінах, книги про вбивць та книги з психології, а також дивні щоденники зі шкіряними обкладинками. Все це створювало атмосферу загадковості, наче тут зберігаються таємничі знання, які не мають потрапити до рук чужинця. Мою увагу привернула коробка з непізнаним артефактом, прикрашена незвичною символікою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсім не приховувала таємничість цього місця. Стіни, завішані плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не співпадало за настроєм між собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таємниця цього кабінету ховалася глибше та, не дивлячись на всі спроби господаря відволікти гостей яскравими кольорами та сучасними офісними меблями, я відчував як морок та зло пронизує кожен закуток цього місця. Тут народжувалися місії, які могли визначити долю всього світу, неможливо було залишитися байдужим до цих відчуттів.
Невідомий сів за стіл та назвався:
– Вітаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обіймаю посаду начальника відділу безпеки Дробайла. У місті ви мене ніколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Кріт", бо я завжди під землею. Ви, як я розумію, відомі вже на все місто Даніель та Ангела? Радий познайомитися.
Він піднявся та простягнув руку, аби закріпити знайомство. Але він чомусь здається мені підзрілим, на рівні передчуття, щось не дає мені розслабитися поруч з цим чоловіком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмішкою, яку я відшліфував ще в молодших класах, я повернувся на місце, спостерігаючи за Ангелою, яка з цілковитою довірою та широкою посмішкою стискає долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди він кинув на мене підозрілий погляд, але я помітив. Цей чоловік стовідсотково щось приховує та, напевно, він зрозумів, що я це розпізнав. Мені здається, що я добре вмію помічати різні мімічні помилки людини, які вона робить мимоволі. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власні м'язи обличчя, коли у школі хотів приховати своє справжнє "я", щоб ніхто не подумав, наче зі мною щось не так. Тоді мені здавалося, що краще приховувати емоції. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.
