– Що ж, хлопче, будемо товаришувати. – Джо.

– Звичайно, містер Джо. – я.

– І навіщо я це сказав… – Джо.

– Що-що? – я.

– Нічого, берись за роботу. – Джо.

Я вирушив за ганчірками в підсобку та взявся до справи. Так, в перший робочій день у крамницю так ніхто і не зайшов, я лише мив підлогу, вичіщав старі предмети та спостерігав за тим, що відбувалося надворі. Раптом, підійшов старий і сказав:

– Ден. Запам'ятай, вночі не виходь на вулиці цього міста, ти не знаєш, що з тобою може тут трапитися. – Джо.

– Ви про що? – я.

– Просто не виходь. – Джо.

– Д… Добре. – я.

–Надобраніч. – Джо.

–Надобраніч, Джо. – я.

Джо піднявся на ліфті та попрямував до своєї кімнати, а я читав книгу, коли у крамниці за 10 хвилин до зачинення увійшла дивна стара. Її повільні кроки привели до каси, і вона почала розглядати мене дуже уважно, але раптом розвернулася та вибігла з крамниці, грюкнувши дверима так сильно, що це прозвучало, як вибух. Я нічого не розумів, зачинив крамницю та попрямував сходами нагору до своєї кімнати. Однак, коли я відчинив вікно та писав листа своїм батькам, я побачив моторошне нічне місто, порожнє та покинуте. Раптом мої почуття ожили, і я почув як вітер гуляє містом, і у цій атмосфері мені стало не дуже затишно. Спустився вниз, щоб покласти його у поштову скриньку. Повертаючись до крамниці, я відчув, що мене переслідують, і швидко війшов всередину, зачинивши двері на замок. Але коли я приліг на ліжко, мої думки перенесли мене в інший світ, наче потік свідомості, який неможливо контролювати. Я замислився про те, що нічого не вічне у цьому світі, що люди завжди намагаються утримати щось, але нічого не в змозі зберегти. Життя проходить повз нас, і ми не можемо його утримати, бо воно сповнене неочікуваностей та змін, що змушують нас прилаштовуватися та змінюватися.

Ранок. Найменш улюблена частина більшості жителів планети. Ледь відкривши очі, я подивився у вікно, звідти сонце випромінювало світло на всю кімнату. Сірі тона кімнати стали світлішими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у ній в останній раз жили півстоліття тому. За вікном кипіло життя, автівки невгамовно сигналять на перехресті, люди постійно біжать у незрозумілому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зіткнення двох авто і натовп вже зібрався там. Витягають людей з машин, вони живі, це стало зрозуміло, завдяки крикам людей, але без свідомості. Приїхала пожежна машина та швидка допомога. Люди не розходяться, навпаки, дивляться заворожено, наче там зараз роздають гроші. Що вас так приваблює у тому, що люди після аварії знаходяться в жахливому стані? Люди – тварини. Завжди чекають на хліб та видовища.

Відійшовши від вікна, я пішов на кухню. Старий Джо все ще спить, його знаменне та затяжне хропіння можна почути, мені здається, навіть на околицях міста. На кухні все розташовано дивним чином. Холодильник знаходиться у підвішаному стані на стіні, під ним – пральна машинка і далі за ними ми спостерігаємо стіл, за яким знаходиться один стілець, немає місця для нарізки продуктів, один ніж, дві тарілки, дві виделки, дві ложки, одна чашка та стара, замурзана кавоварка. У тумбочці одна кастрюля, є друшляк, і навіть маленька пательня. Під тумбою стоїть електропіч, яка нагрівається цілу вічність і, звичайно ж, стара-пристара мікрохвильовка. На кухні немає вікон, вони закладені старою цеглою, а на ній висить плакат з оголеною жінкою часів 50-х. Мені здається, на цих жінок мастурбували всі хлопці в ті часи. Сподіваюся, я зможу до цього всього звикнути. Приготувавши собі омлет, з яєць знайдених у холодильнику повністю забитому пивом, я пішов до крамниці, за касу, щоб поїсти. Навіть не увімкнувши вивіску, я відчинив двері і попрямував до каси. Коли вже я підніс виделку до рота, двері відчинилися. Дуже повільно силует, який знаходився зовні, перенісся всередину. Це була дівчина зі світлим волоссям. Осліплений сонячними променями, я не міг роздивитися її обличчя, тому просто опустив голову вниз і почав шукати місце, куди б поставити тарілку з їжею. Вона почала ходити по крамниці та оглядати кожен предмет.

– Якщо вам щось потрібно, тільки скажіть, – сказав я.

Вона поглянула на мене, посміхнулася та знову повернулася до старої друкарської машинки. Почала торкатися клавіш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на її довгі, тонкі пальці та плавні рухи, я думав про те, що, можливо, вона піаністка. З перших спроб я намагався розгадати її натуру. Вона знову повернулася та повільно почала рухатися до мене. Я піднявся з-за каси та застиг на місці, не вірячи своїм очам. Вона була незвичайна. Блакитні очі, наче відображення ясного неба, доповнювали її витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Її підборіддя було загострене, наче у грецької богині, а кожен її рух здавався танцем на лезі ножа. Її вузькі плечі та витончені, наче розкішні квіти, ноги, говорили про бездоганну фігуру. Невеликі груди, тонка талія, акуратні та не широкі стегна. Ні, вона не виглядала наче хвора на дистрофію, вона просто була стрункою і це їй пасувало. Але найдивовижніше було те, що в її очах була така сила та енергія, що я відчував як моє серце починає битися швидше. Я намагався затримати свій погляд, але було важко – її чарівність наче мала магічну силу. Вона підійшла. Повільно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить мені:

– Я тут вперше, розкажіть, що у вас є? – незнайомка.

Не в стані зібрати себе до купи, я розгубився та перепитав її, що саме вона хотіла, і коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати їй все, що у нас було. Вона цікавилася кожним предметом, та здається, їй потрібно було дізнатися щось інше. Щоб отримати перевагу в розмові, я різко спитав:

– Що вам тут потрібно? – я.

Вона здивувалася. Але, видихнувши, відповіла:

– Напевно… Ви. – незнайомка.

І вже тут здивувався я. Мій розгублений погляд, як здавалося у той момент мені, можна було роздивитися з інших планет та всесвітів. Я ковтнув повітря та перепитав:

– Я? – я.

– Так, ви. – незнайомка.

– Чому саме я? – я.

– Ну, ви перший у цьому місті, хто не почав мені грубити з перших секунд. Ви, певно, як і я, не з цих країв. – незнайомка.

– Так. – я.

– Ви звідки? – незнайомка

– Кроменвілль, а ви? – я.

– Борнвудс. – незнайомка

– Так ми сусіди, дивовижно. Що ви забули у цій дирі? – я.

– Напевно, те ж саме, що і ви. – незнайомка.

– Ви втекли від батьків, щоб почати нове, доросле життя і тепер не знаєте що робити? – я.

– Гарний жарт, але ні, я подорожую і це перше місце, де я вирішила затриматися. – незнайомка.

– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.

– Це найближче місто від мого минулого місця перебування. – незнайомка.

– Цікаво. – я.

У цей момент я зрозумів, що якщо зараз не покличу її на побачення, я втрачу її назавжди.

– А чи не хотіли б ви сьогодні провести вечір у моїй компанії? – я.

– Ага, – відповіла вона, простягаючи руку до книги на верхній полиці. – незнайомка.

– Давайте о 5-ій вечора на цьому ж місці, я як раз зачинятимусь. Тут поруч є заклад з цікавою назвою, там і проведемо час. – я.

– Чудово, – відповіла вона та простягнула мені книгу заклять старих відьом.

Я підходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла мені купюри та вимовила ті слова, які змусили моє серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пішла, залишаючи після себе ніжний аромат квітів.

Я залишився сидіти на стільці, вдихаючи цей запах і занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Моє сердце швидко калатало, і я відчував, що ця незвичайна подія – знак долі. Як сором'язливий хлопець, я не міг відігнати від себе думки про ту прекрасну дівчину, яка так безтурботно проникла у моє серце. Аж раптом мої роздуми перервав старий Джо зі словами про те, що потрібно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за поріг, коли побачив стареньку жіночку, Джо розповідав, що вона часто буває тут, але чомусь сьогодні вона навіть не спромоглася увійти та, як завжди, подивитися на предмети у нашій крамниці. Коли я підійшов до неї, щоб запитати, вона повернулася і різко схопила мою руку. Я відчув як моє серце завмерло від її слів: "Їдь звідси. Тобі тут не місце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не міг зрозуміти чому вона так дивно поводиться зі мною, але вона вже почала віддалятися, лишивши мене можливості поставити питання. Я залишився стояти на місці, намагаючись розшифрувати її слова. Що вона хотіла мені цим сказати? Що тут відбувається? Я вирішив швидко перебігти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свій поспіх. Мене майже сбила машина.