Жартую, жартую, ніхто нічого не спалював. – с посмішкою відповідає Роджер.

– Але чого тоді ви не використовуєте світложектори і зараз? – я.

– Бо їх могли зробити лише Каспій та Фердинанд. – Роджер.

– Де вони зараз? – я.

– Лежать тут, але в них немає потужностей, а Шона вбили під час м'ясорубки з Грасулом. – сумно відповідає Роджер.

– Можливо є формула з речовинами та рецептом? – я.

– Є, але ці "інгредієнти" неможливо дістати. До того ж, ми не хіміки, як би ми не намагалися, в нас так нічого і не вийшло. – Роджер.

– А які саме речовини вам потрібні? – я.

– Шовкова нитка, справжня шовкова нитка. Якби ми дістали хоч трохи тканини, ми б змогли зробити рідину для світложектора та виїхали б за межі Дробайла. Тоді вже ми знайдемо й інші необхідні речі, аби вдосконалити наше обладнання та знищити всі тіні. – Роджер.

– Як ви збираєтесь це зробити? – я.

– Ще Каспій казав про те, що у Детройті є людина, яка може створити для нас багато зброї та забезпечити нас матеріалами для боротьби з тінями. І наше місто знову стане безпечним навіть вночі. – Роджер.

– А чи вистачить вам сил, щоб зібрати все для боротьби з тінями? – я.

– Звісно сьогодні тут надто порожньо, бо майже всі залишились вдома. Сьогодні неоголошений вихідний, лише мене відправили на завдання у крамницю Джо. Але нас дуже багато. Місто не таке маленьке, яким здається, тут більше 500 агентів, які боряться з тінями. – Роджер.

– Нічого собі, виглядає так, ніби я потрапив у якийсь шпигунський серіал. – я.

– Так, можливо так і є. – Роджер.

– Наскільки давно ви виїжджали за межі міста? – я.

– Я ніколи не виїжджав. Я навіть гадки не маю де знаходиться Детройт, лише бачив його на мапі та й усе. – Роджер.

– Ви дійсно ніколи не залишали це місто? – звивовано питаю я.

– Я народився тут, коли вже було неможливо виїхати. – Роджер.

– Ото для вас буде здивування як змінився світ за весь цей час. У перші дні тут, коли я побачив вже застарілі автівки, телефони та інше, я був спантеличений. Як так? Адже країна розвивається, технології також крокують вперед, а тут всі живуть так, наче про це нічого не знають. Світ вже трохи інший. Я бачу, що ви використовуєте речі, якими ми користувалися 10-15 років тому. Мабуть, сюди все доходить пізніше, ніж до нас. – я.

– Що саме ви використовуєте з тих речей, яких у нас немає? – Роджер.

– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопкові. Дріт тягнеться, тож є можливість відійти навіть на 10 метрів і продовжувати розмову. Телевізори у нас вже кольорові, сучасніші автомобілі, інший одяг, книги, музика та загалом бачення світу. – я.

– Отже, ми все ж таки запізнюємося з розвитком. Але це не дивно, сюди рідко завозять щось нове, заїжджають лише вже перевірені постачальники продуктів, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.

– Щодо шовкової нитки, вам дуже пощастило. Треба дістатися крамниці, в мене там ціла футболка з шовку. Мама подарувала мені її на честь випуску зі школи та, більше того, зауважила, що це щаслива футболка мого діда, але не пояснила чому. Та тепер усі ниточки у моїй голові зійшлися і я все зрозумів. – я.

– Що?! Аж ціла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поїздок “назовні"! – схвильовано сказав Роджер.

– Тоді чого ми чекаємо? Скоріш відвези мене назад та підіймай всіх сюди. Треба скликати збори та вирішувати наші справи. Якщо ми займемося цим якомога швидше, то це швидше й закінчиться. – я.

– До справи! – Роджер.

Він побіг до телефону, набрав когось та сказав лише одну фразу: "Tempus venit". Роджер поклав слухавку і ми побігли до ліфту. Він натиснув на верхній поверх і двері зачинилися.

– Що значать ті слова, які ти сказав по телефону? – я.

– Час настав. – Роджер.

– І що то за час? – я.

– Час, коли ми маємо все змінити та вирішити. – Роджер.

– А, ось воно як. Добре, чудово. – я.

Ми піднялися нагору, небо знову було ясним, майже жодної калюжі, сонце заливало вулиці, а навколо ходили люди. Промені відблискували від вікон та засвітлювали місто. Воно наче почистішало та засяяло, немов те сміття, що панувало на вулицях вчора зникло. Панувала приємна післядощова прохолода, яка посилювала контрасні відчуття від перебування на вулиці у звичайний день. Коли ми виходили з бару, я озирнувся на бармена, він підморгнув мені та посміхнувся. Вже за секунду я зіткнувся з якоюсь жінкою. Документи, які вона тримала в руках, розсипалися на землі, а вона, від неочікуваного поштовху, вдарилася об авто Роджера.

– Дуже вибачаюся, міс, я не спеціально. – винувато говорю я.

– Що за грубий юнак! Дивитися слід куди йдеш. Йолоп! – злісно відповідає жінка.

Я простягнув їй руку, але вона гнівно відмахнулася, піднялася сама та почала збирати папірці. У цей момент підбіг Роджер та взявся їй допомогати:

– Мей, це не просто якийсь юнак. Він онук Каспія. – прошепотів Роджер.

Вона підняла на мене очі. Потім знову подивилася на Роджера. Він продовжував кивати головою. Вона ще раз оглянула мене та сказала:

– Якого Каспія? Ти що, встиг чогось хильнути сьогодні? Ну й телепень! Відвали від мене! – роздратовано відповіла Мей.

– Мей! Онук Каспія, який заснував RL. – з посмішкою відповідає Роджер.

У цей момент вона завмерла. У її погляді з'явилася надія. Мабуть, вона щось побачила у мені і навіть почала думати, що життя нарешті зміниться. Після цього вона сказала:

– Вибач, не знаю як тебе звати, онук Каспія, але сьогодні в мене невдалий ранок. Після цієї дурнуватої зливи, моє волосся знову перетворилося у левову гриву та курчяве сплетіння плюща, я розлила свою ідеальну каву на мій улюблений костюм, а потім й ти штовхнув мене та вибив з рук документи. Я зірвалася, бо це вже була кінцева точка кипіння. – Мей.

– Нічого страшного, міс, я – Даніель. – я.

– Мей, приємно познайомитися. – Мей.

– Мені також. – Мей.

Здається, Роджер у неї закоханий. Він дивиться на неї з таким захопелнням та наснагою. Вона приваблива, навіть коли її волосся вирує навколо обличчя, наче манить до чогось незвіданого. Її руді пасма палають, ніби вогонь, а зелені очі відображають глибини її душі. В неї тонкий та ніжний ніс, який додає їй ще більшої чарівності. Її червоні вуста, обрамлені яскравою помадою, підкреслюють її привабливість ще більше, а риси обличчя здатні звести з розуму будь-якого чоловіка. Проте її характер, як знак на землі, застережує від непередбачуваності та нестримності. Вона може завести будь-кого у пекло, але той, хто опиниться там поруч із нею, буде щасливим до останнього дня свого життя. Роджер наразі потрапив лише до Чистилища. Але як же він втрачає розум, коли вона поруч… Навіть хочеться підібрати слину, яка стікає з його рота.

– Звідки ти приїхав? – запитала Мей.

– Кроменвіль. – я.

– Вау, ніколи там не була. Напевно, ти настільки жадав поїхати від батьків, що аж потрапив у нашу діру. – з іронією відповіла Мей.

– Та й не лише це. Мій дідусь залишив мені мапу, задяки якій я й знайшов Дробайл. – я.

– Мапу? – зацікавлено спитала Мей.

– Так, дуже стару. Вона лежала на горищі, коли батьки вручили її мені та сказали, що нове життя мені варто розпочати саме звідси. Вони наче знали що тут відбувається та відправили мене вирішувати ці ахінею. – я.

– Бідолашний хлопчик. Тобі, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.

– Я не хлопчик, я вже чоловік, я навіть переміг одну з тіней! – з гордістю відповів я.

– Ото так! Ти такий сміливий, що аж переміг одну тінь! Я таких знищила вже більше, ніж дві сотні. Малий, думаєш, ти мене здивував? – з іронією відповіла Мей.

– Я й не намагався здивувати, я просто відповів на питання. – я.

– Та шуткую я, молодець, продовжуй так і надалі, – з посмішкою відповіла вона. Потім повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуєте? – Мей.

– Ми йдемо до Джо, у Даніеля є шовкова нитка. Розумієш про що я? – натякаючи говорить Роджер.