– Це неможливо, – Роджер.

– Що саме? – я.

– Чому я й досі живий? – Роджер.

– Бо ми не жалюгідні мерзотники, які приходять без запрошення та вирішують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.

– Але чому? – Роджер.

– Бо ти нам ще потрібен. – я.

– Для чого це? Я не розумію. – Роджер.

– У цьому, друже, я не сумніваюсь. З ким в тебе зустріч у барі "Карета в нікуди”? – я.

– Ні з ким. – Роджер.

– Не бреши мені, або я з радістю розтрощу твої кістки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожаліти тебе, я буду повільно та нещадно повертати їх на місце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твій біль не доведе мені, що ти нарешті готовий співпрацювати. І якщо ти гадаєш, що витримаєш цей біль – спробуй. У мене в аптечці вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобі потім не сила буде навіть дихати. Я позбавлю тебе зору, відріжу кожен палець на руках, а твої ноги згодую бродячому псові. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо відповіси на мої питання: хто ти, що ти тут робиш та навіщо ти збирався вбити Джо? І навіть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненістю та спокоєм я, хоча глибоко всередині мені було так лячно казати це, бо насправді я б ніколи не зробив нічого подібного. Це була лише фраза одного з героїв коміксів. – я.

– Спокійно, спокійно, хлопче. Я бачу гнів у твоїх очах, я все розповім, не треба різких рухів. – Роджер.

– Відповідай на питання. – я.

– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлі вже 32 роки, працюю в організації, про яку ви вже, напевно, знаєте. – Роджер.

– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пістолет на нього та зводячи курок.

– "Radius Lucis" , ми полюємо за тінями вже довгий час, я один з мисливців. Наша штаб-квартира розташована під баром "Карета в нікуди". Я не збирався вбивати Джо, мені наказали передати йому послання, воно лежить у мене під п'ятою правої ноги. – Роджер.

Я піднявся з крісла, підішов до нього, зняв його чобот і дійсно, там лежала записка. Вона була крихітною, розміром з кролячу лапку. У ній відправник писав, що на Джо очікують у штаб-квартирі, у зв'язку зі збільшенням атак тіней. Він потрібен як інструктор з навчання.

– А ви не могли зв'язатися з ним у інший спосіб? Обов'язково було приходити зі зброєю у руках?! – гаркнув я.

– Але дівчисько перша направила на мене пістолет, я тоді також дістав свій. Я вирішив, що Джо у небезпеці. – Роджер.

– Зрозуміло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.

– Звичайно, що ні. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, він переміг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не він, мене б тут не було. – Роджер.

– Грасула? – я.

– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна війна. Усе лице у шрамах, як і руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий ніс, темно-карі очі, довга посмішка та тонкі вилиці, бліда шкіра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому він і перейшов на інший бік. Він вважався босом усіх тіней, точніше, так його охрестили. У якийсь спосіб він здогадався як керувати тінями та постійно влаштовував нічні рейди до людей, які переходили йому дорогу. Тому ми й хотіли повернути Джо, щоб він допоміг нам раз і назавжди побороти тіні. Він був одним з кращих у нашій організації, це він вигадав світлостріли, світловий корсет, який може врятувати життя, якщо кінчаються патрони, та саме він здогадався, що тіней немає у каналізації міста. Ними можна пересуватися вночі, щоб вижити. – Роджер.

– 

Значить, Джо не завжди займався своєю крамницею? – я.

– 

Джо відкрив її, щоб відволікти увагу, завжди поводився, як залежний від антиквару, щоб нікому й на думку не спало, що він один з головних у нашій організації. Грасул збив на машині його сина та інших дітей у той жахливий день. Джо ще тоді присягнувся помститися йому і виконав обіцянку, але, втративши ногу, він більше не виходив на зв'язок і всі наші спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керує тут взагалі всім, а зараз тут ви. Хто ти та ця дівчина? – Роджер.

– Я – Даніель, приїхав сюди з Кроменвілю. Дівчину звуть Ангела, вона з сусіднього Борнвудсу. За випадковим збігом обставин ми потрапили у це місто з різницею в один день, кілька днів тому, і з того часу тут почало відбуватися щось незрозуміле. – я.

Я почав розв'язувати Роджера, і він, розім'явши руки, через помітний біль піднявся з крісла. Я взяв чашку з чаєм та почав розповідати мою історію. Слухаючи мою розповідь про подорож сюди та пригоди у Дробайлі, він уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав мені договорити, у якусь мить він пробурмотів:

– Не може бути… – Роджер.

– Що не може бути? – я.

– Ти онук Каспія? Не може бути… – Роджер.

– Чому? Що не так з моїм дідом? – я.

– Каспій… – Він повільно видихнув, повернувся до мене та посміхнувся. – Їдьмо зі мною.

– Куди? А Джо та Ангела? – я.

– З ними нічого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.

Він підійшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:

– Код 20, код 20. – Роджер.

Поклавши слухавку, він знову звернувся до мене:

– Не хвилюйся, тепер вони під наглядом, їдьмо. – Роджер.

Я захопив з собою пістолет та рюкзак, допив чай та пішов за Роджером. Ми вийшли з крамниці та попрямували у двір, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сілу в автівку, Роджер завів двигун, і ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з відра, тож на вулиці нікого не було. Через блискавки на світлофорах миготіли лишень жовтим світлом, це давало нам можливість не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та світ завмер. Тільки жовті вогники у вікнах вказували на те, що тут ще є хтось живий.

Ми під'їхали до бару та увійшли всередину. Бармен з посмішкою привітав Роджера, а ось на мене кинув підозрілий погляд.

– Він зі мною, – сказав мій супутник.

Бармен одразу заспокоївся і напруга зникла з його обличчя. Він щось натиснув за стійкою і біля туалету відчинилися двері. Як виявилося, це був ліфт. Звичайно ж, як у всіх кінострічках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрів підземний паркінг, а разом з ним – безліч автомобілей.

– Куди веде ця дорога з паркінгу? – я.

– Там є роздоріжжя, одна з них – у місто, а інша – з нього, – Роджер.

– Тобто з міста можно виїхати? – я.

– Поки що ні. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дає нам можливість залишити Дробайл, наче заштовхує назад. – Роджер.

– Зрозуміло. А на яку вулицю прямує ця друга дорога? – я.

– На підземний паркінг у торговий центр, де власне починається центр міста. Звідти ми можемо оперативно дістатися до будь-якого місця. – Роджер.

– Вдало розроблено. – я.

– Цей шлях розробив твій дідусь. Каспій багато чого тут зробив разом зі своїм другом Фердинандом. Саме вони започаткували організацію. – Роджер.

– Дід Ангели разом з моїм дідом все тут побудували? – здивовано відповідаю я.

– Так, саме так. – з посмішкою відповідає Роджер.

– Нічого собі… Мій дідусь дійсно був важливою фігурою, а я завжди вважав, що він був звичайним автомийником і нічого не зміг досягти у своєму житті, лише вигадував історії з якимись тінями та всім іншим. Але як тоді йому таки вдалося покинути Дробайл? – я.

– 

У нього та у Фердинанда були останні світложектори. Це пристрій на основі спеціальної речовини, яку винайшли прямо тут, у лабораторії Шона, що допомогав проходити крізь бар'єр. Звісно, після цього треба було спалити всю одежу та всі речі, з якими ти вийшов. Все задля того, аби жодна тінь не зачепилась за тебе та не перейшла в звичайний світ, ніхто з нас цього не хотів.

–

Роджер.

– 

Вони виходили в місто голими? – я.

–