– А ти?

– Я кажу: «Щастя вашої дочки, що її у вас ніколи не буде!»

– Ха-ха-ха, – летіло до Івана, йому чомусь не хотілося туди дивитися, він втупився у «Вечірній Київ» і почав цього разу од некрологів. Потім плюнув і побачив, що мало не заплював мурахоїда. Той окопався, причаївся. Ось у цю конусну заглибину в піску завітав мурах й тут же попрощався зі своїм мурашиним життям. «Цікаве життя у комах», – подумав Іван, кидаючи до ямки ще одного – комашка зникла у піщаному вирі. Потім Іван озирнувся, чи нема ще. Назбиравши їм жменьку, він випускав по одному й скеровував тичинкою до заглибинки. Далі збився з рахунку й роздавив тичинкою ж ненажеру – мурахоїда.

Тут він почув сміх. То був нахабний і запальний, із самовдоволеним похрипуванням на низах. Чолові чий сміх.

Іван зірвався на рівні.

На гілляці не було порожнього місця за одежею, а навколо товклося безліч голої молоді, особливо голими були хлопці. Пісок під ногами Івана перестав бути опорою. Він почав шукати дочку, а побачив Валентину, та сиділа з дуже густим брюнетом. Що Іван несподівано домислився: «Волосся таке дурне, що росте скрізь, де хоче».

Навіщо йому здалася ця думка, він не встиг збагнути, бо молодь розповзлася парами. Кожна окопалася бар'єрчиком. З одежі на них подекуди були темні окуляри. Іван перестав бачити очима.

Потім, коли прозрів, він побачив ними Макса й Тіну, Павука з Павутиною, Паню й Худу, Стіва з Мочалкою та багато інших примітних. Це були знамениті од Бессарабки до майдану Культу особи, голість їхня заважала розпізнати. Тут одна незграбна дівчина важкої поведінки повернулася.

Він впізнав її, й вона впізнала його. Він побачив її обік Бабака, і його побачили всі. Її солов'їні очі зустрілися з батьковими, зосередились, набули здивування. Іван закричав щосили, але крику не вийшло, так він і стояв, розчепірившись, тенісочка на нім тріпотіла од вітру, всі здивовано його оглядали.

Потім Бабак, полишивши Раю, підійшов упритул.

З надзвичайно сильним животом, він вигинався на ньому й сказав:

– Щ о.

Іван не відповів.

– Хе-хе, – посварив його пальчиком юнак. – Чуже щастя, – ворушив він пальцями під Івановим носом. – Крендель...

Іван не ворухнувся.

Валентина з докором глипнула на свою лажаву подругу, потім сказала:

– Ця сова клеїлася до нас ще на мості, це він, правда?

– Так, – потвердила та, полум'яніючи соромом.

Вона не ладна була глянути друзям у очі, особливо Бабакові.

Подумавши, вона видавила:

– Так, чіплявся.

– Не стидно? – Бабак взяв Івана за щелепу й по вернув до себе. – Маразм. Онанізм – фе, од нього тебе врятує лише регулярне статеве життя. Фе, підглядати.

Він зробив жест у бік гілляки, всі підскочили й, сміючись, почали скидати з Івана одежу. Він почав казати слова, однак його понесли до води.

«Я не онаніст», – лише встиг він подумати.

– Я – батько, – видавив він і більше нічого змогти не зміг.

– Він клеївся, клеївся до нас! – наполягала Валентина.

Його розгойдали й кинули в річку. Його одежу кинули слідом, Іван швидко пішов під воду.

Дніпром пропливала «Обь». Ця баржа прокотила свої важкі вали над головою Івана, останнє, що він устиг відчути, це дзизкотіння гвинтів.

Коли він прийшов до тями, навколо нікого не було.

Лише його одежа дбайливо лежала поруч.

Навіть сухої гілляки не стало.

Потім він став сушити одяг і так просидів півдня.

Усе нутро його було наповнене драглистою на смак річковою водою, і нудило. Коли потім він одягся – заплакав, бо відчув, що тіло його згоріло і, попечене, болить.

________________

Оновлялися листочки. А Мегедь сидів і так глибоко думав, що тричі забував, про що. О: про красу рідного краю.

Та була француженка одна, вона ніяк не ставила свою закарлючку. До заліковки, а в цей момент чомусь дивилася далеко-далеко. Мегедь би охоче взнав, куди.

От про неї саме й думав він, сидячи серед шереху юних віт: її сірі очі взагалі ніколи не зосереджувалися на близьких предметах, це він точно підмітив.

Коли тягнув «шпору». Така молода собою, лицем тендітна, тілом дебела – прокляттям вона стала для Мегедя, просто прокляттям...

І носом шморгав смиренно, і нітився, і кліпав – вона не хотіла цього бачити, линучи очима в далечінь. «Щоб вони тобі повилазили».

Він дуже часто любив ненавидіти її і несподівано побачив поруч у тридцять восьмому номері автобуса. Нічого тут дивного не було – квартири викладачів були поруч із гуртожитком.

Зовсім близько, у-у, ненависна. І одступитися нікуди. І погляд її ненависний, далекозорий. Отут, не в аудиторії, він міг спокійно її не боятися. Усі тридцять хвилин вилуплятися на неї. Безсоромно – погляд її сірий витав десь ген, за пропливанням споруд, за мерехтінням гілок. Автобус поколихував її великі груди під строкатим шовком блузки, і Мегедь через пасажирів дивився туди.

Коли трусився в автобусі, до нього прийшла любов.

Горобенко сидів за прошарпаним ним же столом.

Безсило вдавлюючи в нього недопалка.

Коли Мегедь розчинив двері й увійшов до кімнати, там пахтіло дорогими духами. Горобенко знову запалив того недопалка, що стирчав йому з рота, тютюном перебив парфумні пахощі. І заходився ще раз переписувати вірша.

Старшокурсник. Його ніс димить. Пихкаючи натхненням.

Мегедь тримав у руках пляшку, однак не осмілювався переривати Горобенка, хоча у голові йому калатала та гойдлива мелодія, яка так несподівано увійшла в його життя, увірвавшись у ритмічне погойдування тридцять восьмого автобуса...

Коли Горобенко вступив до університету, він почав щосили пити. Охочим знати чому, він пояснював чому: за його недовгий вік горілка п'ять разів піднімалася в ціні, і, коли до рук траплялися гроші, тривога огортала його, що буде і шостий. Боячись, що не доп'є, він кожного такого разу читав усім свої вірші, тут же їх лаючи, мовляв, я був сильним, гарним, розумним хлопцем. І ось такого чудового хлопця я занапастив.

Мегедь ще раз рипнув дверима, кахикнув.

– Горілка – сила, спорт – могила! – вигукнув він, протягаючи наперед пляшку і намагаючись якомога блиснути очима.

Горобенко ж і не дивиться, не підводить очей від столу, а довго й уважно ставить крапку.

– Не питиму, – ворушить його верхня губа.

Мегедь стоїть біля дверей, притулившись до пляшки, й не вірить.

– Хоч трішки, ну, символічно...

Його бентежить такий поворот. Чим заклопотаний друг?

– Ось у що я тут перетворився! О! – Він тицяє Мегедеві аркуша з рядками.

Той бере, але не читає.

– Плюю я на цей, – кривляється, – кєєвський великодержавний університет! Розумієш, друже, я вже забуваю слова.

Мегедь затряс головою, що розуміє. Підштовхуючи столом пляшчину.

– Скоро вже я буду заново їх вивчати, наче які чужі. Та мертву мову, виявляється, легше зберегти, аніж живу, розумієш? І не благай. Не буду.

«Я ж – закохався», – хотів сказати Мегедь.

– Хоч чарочку, – каже він.

– Столиця! Плював я на таку столицю.

Він витирає губи і довго ще глузує зі столиці, пов'язуючи на шию дорогу американську краватку.

Мегедь, стоячи, нічого не розуміє. – Хоч крапелиночку... – нудить він, бо постає те музичне коливання в тридцятьвісімці.

На це Горобенко нічого не відповідає. У нього з'явилася інша мета. Яка – він не розкриває. Він хапає вірша, тицяє до кишені і разом зі своїми коштовними ароматами тікає тверезий.

Тоді Мегедь грюкнув об стіл, втупився в стіну й почав пригадувати деталі, які відбулися в автобусі.

На ранок він прокинувся у своєму ліжкові у жакеті і штанях. У них же він вийшов і почвалав до овочевого. Там він став із прозорим кульочком біля квашених огірків, і, вилучивши мить, підвів свої німі очі на продавчиню. Та не витримала довго. Він знав.