Отже, похмелившись півкульком розсолу, потім ще трошки одійшов, далі почекав, доки одпустить. І поїхав на залік.

Його шалена вимова змусила нарешті француженку на нього глянути. Її погляд повернувся для цього з далечини й сфокусувався на Мегедеві. Вона побачила юнака, але він був для неї лише короткоголовим студентом.

– Ну, ну. Альон.

В голові йому усе так стислося, що вилетіло геть.

Мегедь зашарівся й почервонів дужче за Київський університет. Потім він почав мовчати. Її погляд знову полинув геть за вікно, рука з ланцюжком відперла загостреного профіля. Мегедь мовчав, як сало в посилці. Вікно картато відбивалося у її зіницях й іскрило рудуваті кучері над чолом...

Після чого француженка сказала:

– Бон. Скажіть, я ж од вас не вимагаю багато? Ну виучіть ви хоча б авуар і савуар. Тоді й приходьте. Оревуар.

А на букет його так і не глянула.

Мегедь ще довго сидів і душею чув, як університет потроху порожніє.

Він ніс букет порожніми коридорами. Сесія кінчалася, кожна авдиторія була заставлена квітами, такої пори університет виповнений невластивих пахощів.

Він заходив у кожні двері, виймав із банок рослини, пригортав їх. Його букетик загубився десь межи інших квітів. Пахучий, він вийшов на свіже повітря.

Так дійшов до критого ринку, де все це оптом продав перекупці.

Він знову ступив на навощений той паркет. Кілька років тому на першому вступному іспиті отримав двійку. З екзаменаційним листочком в руці він скинув у коридорі черевики й увійшов до декана, відчувши пучками пальців гладенький холод той. По тім обчхав деканові весь стіл і розплакався, простягаючи екзаменаційного листа. Декан якийсь час споглядав цю постать, а потім викликав голову екзаменаційної комісії:

– Допоможіть хлопчині.

Босих він тут не бачив ніколи.

Мегедь заховав свою зелену соплину й опинився в університеті. А декан ще довгенько сидів, думаючи, дивлячись на блискучу кульку на ручці власних дверей, які зачинилися за білявим хлопцем...

Тепер же Мегедь слухав деканові слова, не розумію чи, лише вхоплюючи значення: стипендія накрилася.

Прикрість підіймалася поволі – його ганить людина, яку він вважав за рідного батька, і він з докором глянув на декана. Не знав він того, що перед ним тут була француженка й говорили з нею довго, але вона, однак, не хотіла нічого розуміти, а на півслові його обірвала, грюкнувши дверима. Декан довго споглядав їх, дермантинові, бо на чорноті їхній закарбувався непокірний рух її блискотливих кучерів...

Однак Мегедь втратив єдину людину старшого покоління, яку поважав, і втік у заповітне місце в яблуневім саду під гуртожитком.

Він блукає у зграях дерев, пролітає вітерець, видмухнувши із віт пахощі квіту. Мегедь, висякавши носа, вбирає у себе красиве повітря, хащі-пащі огортають його, він блукає ними до нестями, полохкаючи африканців, які цілують білявих старшокурсниць...

Дерева, здається, розступилися перед її вікном. Треба ж так, саме тоді, коли її сильні пальці взяли акорд і над слов'янськими садами полинула давня французька пісня. Ота, що народилася для Мегедя в тридцять восьмім автобусі...

Мегедь принишк. Він сів.

Уперше рояль грав так близько. Кожен звук цього чорно-лискучого інструмента поціляв усередині Мегедя відповідного дзвоника! Вони тихенько дзеленькали там, де знаходиться душа.

Він збагнув, що все, що було дотепер, – то лише піаніно, й усе в нім розступилося перед мелодією, яка оповивала, а потім наповнювала. Той рояль уже калатав замість серця – і там, за вікном, також! А голос її французький, несподівано сильний, злітав над усіма спалахами струн і розсипався незрозумілими до болю іноземними словами. Немов незбагненим яблуневим цвітом обсипавши Мегедя, чого вже люди на витримати не здатна.

Повітря знизу було пахуче, а згори в нім купчилися хмарини – це перше, що він втямив, коли пісня закінчилася.

Ляснула кришка рояля, все пропало. Він одірвався від землі й полетів туди, де пахнуть пелюсточки. Він кидався у яблуні, наче в морську піну. А потім знову приходив під її вікно й падав там. Тоді сідав. Далі знову зринав у пахощі, знов і знов у густий яблуневий вир. Він зустріне, зустріне її у цім саду. Вона помітить в нього Гомера. От. Потім вони говоритимуть про красу рідної природи, довго, доки прокинеться та природа в них...

Шал налетить на них, молодих, і – понесе, помчить, немов могутній ескалатор, обох, ох, не можна, не можна думати про таке!

Бубухнув дощ. Війнуло землею. Вікно зачинилося.

Горобенко щоразу кудись таємниче зника і щоразу не признається, навіщо він тоді береже тверезість, студенти роз'їхалися на канікули, негри поїхали гуляти до Англії, а їхні білявки – на Чорномор'я.

Мегедь був сам у гуртожитку, самотніший за Робінзона Крузо. Якого він тут спізнав і полюбив. Він не поїхав до села, щоб не бачити його тепер взагалі.

– Кожне село має свого ідіота, – приказував голова сільради, виписуючи йому паспорта, – так наше наконєц здихалося.

Одногодки Мегедеві з армії вже поприходили, його ж туди не взяли через більмо. Тоді він і вирішив, що пора. Тоді й подався до Києва, щоб перемогти це місто, бо був єдиний на все село, хто писав вірші.

Коли він сюди вступив, одразу ж випросив у методистки фірменого бланка з печаткою й відписав своєму колишньому голові ввічливо: мовляв, я живий і здоровий, учуся у вузі, чого й вам бажаю.

На літо влаштувався перевіряти квитки в транспорті і з того харчувався. «Же се, тю аве», – штовхав він пасажирів наче ненароком.

Надвечір вітер гуляв порожнім гуртожитком, кожна кімната світилася оголеною койкою, це місце, здавалося, й не було ніколи залюднене. Особливо, коли оживав у Мегедеві спів з отого заповітного вікна...

Одного разу в порожняві Мегедь чітко почув кроки. Він крізь шпарину визирнув – у коридор з того кінця заходив Горобенко.

Мегедь зрадів надзвичайно й заліз у пилюку під ліжко.

Двері одчинилися ключем, і зайшли дві Горобенкові ноги. А далі – ще дві ноги зайшло, жіночі, на височезних закаблуках. «Гав!» – уже майже сказав Мегедь і тут почув несподівано:

– Жьо не саве па, ке тю етюди франсе.

Паркетини під ним розповзлися, балки й перекриття розійшлися – Мегедь полетів у чорну глибину – ЦЕ БУВ її ГОЛОС!

– Ні, – відповів, наче й нічого не трапилося, Горобенко, – цю книжку вивчає мій друг.

Друг лежав за півметра й уже почав стогнати з роз пуки – він би оддав будь що на світі – й паспорта б віддав! – аби лише вискочити із пастки...

– Ось як живуть поети, – раділа далі вона.

– Я вивчаю ось цю книгу. Омир – це...

– ...твій кумир, – сміялася вона.

Далі Горобенко заговорив про сліпців-кобзарів, і Мегедь поволі розумів, що йшлося про Гомера.

У яблуні піду, та потаймиру

Отам вивчатиму Омира, –

цитував себе Горобенко, гупаючи підборами об паркет.

«Ось вона зараз, осьосьо, нахилиться й зазирне під ліжко, – картався Мегедь. – Які очі в неї будуть, Господи, і які очі, Господи, будуть у мене», – зіщулювався він у мишу під тим ліжком. Але вони сіли-таки на ліжко, й Мегедь утулився в куток. У них там чмокнув корок і задзюрчало по склянках вино.

Розмови їхньої Мегедь вже не тямив:

– ... гекзаметр, ... бустрафеддон...

«Що завгодно, лише б не зазирнула... – благав під ліжком Мегедь. – Я помру».

Тут у повітрі пилюки було більше, аніж повітря, – ухопившись за ніс, він німо лежав на долівці.

Зненацька голоси на півслові увірвалися. У цій надзвичайно напруженій тиші Мегедь здобув надію.

Однак тут він побачив біля свого лиця Горобенкову краватку, сорочку. Купа одежі швидко зростала – ударилися об діл її імпортні туфлі, а зверху усе це накрила яскрава червоношовкова блузка...

– О-о-о, – простогнав нарешті Мегедь, коли матрац дужо увігнувся, пружини гримнули, наче розладнаний рояль, заглушивши його зойкіт і їхні поцілунки.

Він скрипів зубами, щоб не вирвалося слово, а вібрація ліжка трусила й трусила порохняву, віддаючи боляче в голову, він щосили притиснувся до паркетин – двигтіло все геть у нім, він відчував тиск невимовний, наче на нього накотився той чорний рояль... Єдина думка, яку він запам'ятав, така: «Але ж Горобенко вивчає не французьку, він же в англійській групі...»