Пружини напиналися й напиналися над ним, знесилюючи його, ліжко, смикаючись, поволі одповзало од стіни, вслід за ним повз на спині й Мегедь. А потім усе знову пішло до стіни, а голос Мегедя казав йому, що то не вона,

що то не вона,

що то не вона,

що то не во...

Лежачи ніч під ліжком, він утратив

свого друга,

утратив свою любов.

Знову почався навчальний рік.

Був вечір. Вона вийшла на вулицю після кафедри і сказала:

– Тьху .

Там її протягли, бо вона тягне усю кафедру назад – у неї виявився найнижчий середній бал, плюс зовнішній вигляд викладача університету, зневага до колег і нетерпимість.

Червона заграва університету знебарвила її строкату блузку. Потім вона сперлася об стовбур і так стояла, доки приїхав автобус, по-зміїному засичавши дверима. Навпомацки увійшла і поїхала ним. Образа давила, і вона гірко морщилася, коли почула над самим вухом:

– А ваш?

– Мій?

– Так, ваш.

Вона примружила очі і, здивована, побачила ними Мегедя.

– Бон суар, Мегедь.

– Ваш квиточок, будь ласка.

– А...

Вона вийняла талона з сумки. Він хвилинку зважував його в руці, наче яку чудасію, зиркнув на неї з-під лоба. І раптом кинувся уперед, штовхаючи дуже й дивуючи людей в автобусі.

Потім, пихнувши пасажирів, хутенько повернувся із пробитим листочком паперу.

– Арифметику, громадянко пасажирко, ви, я гадаю, у школі вивчали?

Їй здалося, що вона висить у повітрі.

– Вивчали, я питаю вас?

Автобус дивився на них. Вона дивилася на Мегедя.

– Я арифметику вивчала, Мегедь.

– Так тут я вам не Мегедь, я на роботі. Так от, – він виразно помахав продірявленою папірчиною, – контрольний пробив. А оце ось – ваш талон. Ну що, кількість дірок однакова?

Він уперше не заїкався.

– Боже ж мій, я зараз проб'ю... – почервоніла вона ще дужче.

– Ні, дірки не однакові, – зауважив лисуватий пасажир.

– Ви їдете давно, я бачив – од університету, і ви обманюєте контролера, ось, – Мегедь високо задер талончика, – так що давайте штраф платіть, а не «зараз проб'ю», – лунав його голос.

– Так, од самого університету й сіла, – додав літній у салатовому.

Вона спалахнула дужче за свою кофтину, однак голос свій він піднімав, доки не підніс його до крику:

– І не затримуйте контролера, давайте штраф платіть!

– Як ви так можете, Мегедь...

І от нарешті вони зустрілися поглядами.

Він вдихнув. Але витримав.

– Три рублі.

– Три. Ось. Тут. Беріть.

Вона тицьнула йому гаманця. Він неквапом, пальчиком, розстібнув, витряс. Довго рахував мідяки.

Хоча й слабо їх бачив. Але:

– Два дев'яносто вісім! – оголосив він. – Ось так!

Вона знову й знову переривала сумочку свою, руки в неї були поквапливі, рвучкі, а такі гарні.

– Ну?

Переривши усе й не знайшовши там нічого, вона довго дивилася на Мегедя.

А потім усміхнулася одними очима своїми, хитнула густими кучерями й промовила:

– Свинопас.

_____________

(Тексти Богдана Жолдака «Немає» та «Свинопас» надруковані у альманасі «Квіти в темній кімнаті. Сучасна українська новела», видавництво «Генеза», Київ, 1997.)