Щасно вирушили морем наречені три брати,

Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.

Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;

На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.

До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-

Він і людові Фрідона мусив звістку передати:

«Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.

Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».

Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;

Веселились, наче діти,- зникло горе злих годин.

Ось прийшли у край, де правив дужий левень

Нурадін,- їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.

Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,

І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,

Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-

Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!

Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,

Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!

Але бог явив нам нині повні милості діла.

Як твоє велике серце я прославити б змогла?»

їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,

Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.

Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-

Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».

Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:

«Слався, боже! - шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!

Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-

Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».

Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;

Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,

Та знайшли вони не мрію - радість вічну й величаву,

Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу.

їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,

Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».

Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,

Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.

Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,

Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;

Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,-

Хто тебе побачить,- в того никнуть наміри злодумні!

Царю, зніс ти біль нестерпний - хто зазнав такої туги?

Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги».

Зрік Фрідон: «Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.

Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!»

Автанділ також в печалі появив їм співчування,

І вони сказали: «Зникла у душі журба остання;

Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,-

Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!»

І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.

Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,

І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;

Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.

Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,

Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;

Вартовим бентежні люди завдавали непокою,-

Всі просили їх пустити на видовище юрбою.

З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.

Вийшли слуги,- і на кожнім злотний пояс,

пишні шати; їм під ноги простелили оксамити і брокати,

Розсипали скрізь червінці,- люди бігли їх збирати.