Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:

«О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!

Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.

Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».

До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,-

Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,

Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.

Що звелиш - зроблю. Інакше називай брехливим сміло.

Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:

Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,

Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,

Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»

Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне

Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-

Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.

Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.

Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.

«Ні,- вона сказала,- маю я добра цього вдостатку».

Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:

«Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».

Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,

Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.

Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;

Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.