«Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;

Я дотримав клятви - він же сам піддався на оману.

Якщо нас розлучить доля - я радіти перестану!

Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.

Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,

Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?

Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,

І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»

У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-

Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;

За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-

Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.

Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?

Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?

Розсуди, на мене зглянься, ти - ласкавий мій суддя,

Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».