Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.
Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:
«Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-
Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,
Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»
Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти
Він простер обійми,- хилить стан алое пишні віти.
Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:
«Що розвідав ти? Благаю, плачу я,- скажи мені ти!»
Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,
Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.
«Ось її послання,- мовив,- ти журбу покинь віднині:
Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні».
Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,-
Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,
З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз, Простогнала:
«Що я чую? Правда це? - скажи ще раз!»
Автанділ сказав: «Не бійся,- це лиш істина сама.
Наступає радість, злидні відступають крадькома,
Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;
Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!»
Дівчині владар індійський розповів усе про лист,-
Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;
На троянду збили роси вії - вороновий хвіст.
Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.
Прославляли ревно бога: «Добродайні божі справи!
Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи».
Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,
І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.
Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:
«Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:
Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,
А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу.
Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,
А тепер ходім поглянем,- цінне знайдемо ачей!»
Вкупі з ним Асмат звелася,- сяє блиск її очей.
Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.
Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,-
Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,
Як великі кулі, перли грали грою висявань,
Щире золото блищало,- дивів незліченна дань.
Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,
І ввійшли до зарадхани, до зброярні,- купи броні,
Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,
І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:
«Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:
Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.
Як підуть на дивів каджі,- знищить їх наш владний гнів.
Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів».
Відімкнувши скриню, бачать - три убори молодечі,
Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:
Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;
Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.
Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,-
їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;
Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.
Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!
«Це є знак,- вони сказали,- що полегшає тягар:
Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!»
Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;
Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.
Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,
На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.
Автанділ сказав: «Однині я з мечем стою на чаті;
На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті».
Тут. художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,
Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,
Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.
Ось прибудуть у Каджеті - спис їх витримає пробу.