І безтямного розважив, красне слово проказавши.
Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:
«Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:
Ось - обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-
Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!»
Відповів: «Бажаєш знати ціну персня оцього ти?
В нім - життя моє і радість, в нім - думки мої й скорботи,
Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,
Та гірке згадать - гіркіше, ніж усяких страв гіркоти».
Автанділ відмовив: «Знав я, що ти мусиш так сказати.
Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-
Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.
Не хвалю я твій учинок,- міг би краще ти вчиняти.
Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві
Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,
А Асмат не ціниш зовсім: це - чуття несправедливі,
Бо вона - сестра названа і служила вірно діві.
Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,
Що служила для побачень поміж нею і тобою,
Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-
Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!»
Відповів той: «Щира правда все, що мовив тут мені ти,
Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.
Я не думав жить,- прийшов ти, щоб вогні мої згасити.
Я - живий; ходім до неї скласти дяку і привіти».
Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.
Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!
Зуби - мов разки перлові, губи - мов троянди повні;
Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.
Витязь рік: «Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.
Не роз'ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.
Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,-
Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?
Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;
Без рокованого небом жить ніхто не перестане,-
Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в'яне.
Жди, змагайся - й богом буде перемога й щастя дане».
Таріел сказав: «Це слово світ для мене розкриває!
Любить вчителя розумний, нерозумний - зневажає.
Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?
Ти, як я, так само хворий - співчуття невже немає?
Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,
А вода - не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-
Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.
Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?»
