Із-за завіс неквапно вийшла молода жінка, одягнена в обтяжну чорну сукню з білими комірцем і манжетами. Яскраво-червона помада надавала блідому обличчю блондинки чуттєвості. Жінка поглянула на Феннера, й вогненні губи розтягнулись у посмішці. Феннер подумав, що вона просто вражаюча — як і все тут.

Низьким урочистим тоном блондинка мовила:

— Чи можу допомогти вам чимось?

Феннер почухав підборіддя.

— То ви все це продаєте? — запитав, тицяючи пальцем у напрямку скляної вітрини.

Жінка здивовано кліпнула.

— Звісно ж! — відповіла. — Однак то лише зразки — ну, ви розумієте! Але що потрібно саме вам?

Феннер заперечливо хитнув головою.

— Наразі нічого, я просто цікавився.

Вона спантеличено глянула на нього.

А Феннер продовжив:

— Найтінґейл у себе?

— То ви хочете зустрітися з ним?

— Саме цього бажаю, кицю! Скажи йому, що до нього прийшов Росс.

Вона відповіла:

— Піду погляну, але він зараз дуже зайнятий.

Коли вона зникла за портьєрами, Феннер провів її поглядом. І подумав, що форми у блондинки вельми спокусливі.

За мить вона повернулася й запросила його пройти. Він пішов слідом за нею, і вони піднялися гвинтовими сходами. Йому сподобався аромат її парфумів, про що відразу ж їй і сказав. Вона поглянула на нього через плече і посміхнулася, продемонструвавши сліпучо-білі зубки:

— Тепер мені, мабуть, треба зашарітися?

Феннер серйозно хитнув головою.

— Просто якщо жінка гарна, я завжди їй про це кажу.

Вона вказала на двері.

— Він тут, — мовила і по хвильці мовчання додала: — Ви мені також сподобалися. У вас розумні очі, — й почала спускатися, на ходу пригладжуючи волосся.

Феннер автоматично поправив краватку. «Ласий шматочок!» — подумав і рішуче увійшов до кімнати.

То була, вочевидь, майстерня. На підвищенні стояли в ряд чотири труни. Найтінґейл пригвинчував табличку до однієї з них.

Це був невисокий темноволосий чоловічок в окулярах з металевою оправою й товстими скельцями. Обличчя мав дуже бліде, як для жителя півдня, а великі безбарвні очі втомлено зблиснули на Феннера з-за скелець.

Феннер відрекомендувався:

— Я — Росс.

Найтінґейл продовжував спокійно пригвинчувати табличку.

— Чую. Ви хотіли мене бачити?

— Я — Дейв Росс, — повторив Феннер, стоячи біля дверей. — Сподіваюся, вам повідомили про мій приїзд?

Найтінґейл поклав викрутку та звів на нього очі.

— А, так-так, — сказав, немовби щось пригадуючи, — справді. Ходімо нагору, побалакаємо.

Феннер пішов за ним. Вони вийшли з майстерні й піднялися сходами. Найтінґейл завів його у простору прохолодну кімнату. Два великі вікна виходили на балкон. Із вікон виднілася Мексиканська затока.

Найтінґейл запросив Феннера присісти.

— Зніміть піджак, якщо хочете.

Знявши піджак, Феннер закотив рукави сорочки. Влаштувався коло вікна.

— Вип'ємо? — запитав Найтінґейл.

— Залюбки.

Змішавши напої, Найтінґейл урешті й сам присів. Коли вони випили, Феннер обережно приступив до справи. Він уже затямив, що з цим чоловічком слід бути дуже пильним у словах. До того ж, не знав, наскільки тому можна довіряти. Але й збурювати підозру було ні до чого.

Нарешті Феннер мовив:

— Мені хотілося б знати, що ви можете?

Найтінґейл короткими кволими пальцями узяв склянку. Вигляд у нього був дещо спантеличений.

— Я можу все. Адже це те, що вам потрібно, еге ж?

Феннер потягнувся у кріслі.

— Так, мені треба вийти на деяких хлопців. Для цього Нью-Йорк мені вже замалий.

— Це я можу, — просто сказав Найтінґейл. — Кротті сказав, що ви — нормальний хлопець і вам треба допомогти. Колись він здорово мене виручив, і я буду радий віддячити йому.

Феннер зрозумів, що Кротті — той, на кого вийшов Айк, щоби зв'язатися з Найтінґейлом.

— Думаю, п'ять сотень будуть дієвішими за поручительство Кротті, — додав він сухо й одразу ж осікся.

Бо Найтінґейл глянув на нього ображено.

— Мені не потрібні ваші гроші. Якщо Кротті сказав: «Допоможи йому», то цього цілком достатньо.

Феннер неспокійно посовався у кріслі. Його глибоко вразила щирість чоловічка.

— Ну й прекрасно! — сказав він поквапно. — Не ображайтеся, просто в моїх краях справи залагоджують по-іншому.

— Я можу дати необхідні рекомендації. Але що конкретно вам потрібно?

Якби ж то Феннер сам знав! Тож бовкнув навмання:

— Думаю, мені треба трохи заробити. Можливо, хтось із тутешніх босів візьме мене на роботу.

— Кротті сказав, що на стволі вашого револьвера чимало зарубок...

Феннер скромно опустив голову, подумки проклинаючи надто балакучого Айка.

— Та трохи є, — відповів недбало.

— Можливо, ви підійдете Карлосу.

Феннер пішов ва-банк.

— Я думав, мені краще до Нулена.

Безбарвні очиці Найтінґейла несподівано зблиснули.

— Нулен? Та ж він уже не на коні. Його підгріб під себе Карлос.

— Тобто?

— Карлос зняв із нього штанці й добряче відлупцював. Ти нічого не доб'єшся з таким слабаком, як Нулен.

Так Феннер зрозумів, що Нулен — уже бита карта.

Тоді спробував зайти з іншого боку.

— Дивно, мені ж казали, що Нулен — крутий бос...

Найтінґейл витягнув шию й умисно сплюнув на підлогу.

— Шушваль.

— А хто такий Карлос?

До Найтінґейла повернувся добрий настрій.

— Це саме те, що вам треба. Пайо виведе вас у люди.

Від несподіванки Феннер пролив віскі.

— То його звати Пайо Карлос?

Найтінґейл ствердно кивнув.

— Він тримає в кулаці усе місто, — і для більшої переконливості ще й наочно продемонстрував це, міцно стиснувши широку долоню з короткими пальцями. — Ось так, бачите?

Феннер хитнув головою.

— Добре, — сказав він. — Цілком покладаюся на вас.

Найтінґейл підвівся, поставивши склянку на стіл.

— Мені ще треба дещо закінчити, й тоді ми зустрінемось із хлопцями. А поки що відпочиньте тут, на вулиці зараз надто гаряче.

Коли господар вийшов, Феннер заплющив очі й замислився. Події розгортаються швидше, ніж він припускав. Йому слід бути дуже пильним.

Відчувши легенький протяг, розплющив очі. До кімнати увійшла блондинка і тихо зачинила за собою двері. Феннер почув, як вона повернула ключ у замку.

«Святий Боже! — подумав. — Та ж вона мене зґвалтує»!

Він скинув ноги зі стільця, на котрому щойно сидів Найтінґейл, і підвівся.

— Сиди, — сказала вона, підходячи ближче. — Я просто хочу з тобою поговорити.

Феннер знову всівся у крісло.

— То як тебе звати, крихітко? — запитав він, на мить заспокоївшись.

— Роббінс, — відповіла. — Але тут мене всі називають Керлі, тобто Кучерик.

— Гарне ім'я, — зауважив Феннер. — Що ти хотіла?

Блондинка вмостилась у крісло до Феннера. Він міг бачити її голі стегна вище панчіх і подумав, що в неї пречудові ноги.

— Послухайся моєї поради, — впівголоса сказала вона, — та їдь собі додому. Чужі круті хлопці у нас не приживаються.

Феннер звів брови.

— А хто тобі сказав, що я крутий?

— А цього і не треба казати. Ти прибув сюди, щоби висадити це місто в повітря, чи не так? Але в тебе нічого не вийде. Місцеві гангстери не люблять чужинців. Якщо ти тут залишишся, то вже через кілька днів тобою годуватимуть рибу.

Феннер був зворушений:

— Ти — мила маленька дівчинка! Але, боюся, що все це даремно. Я приїхав сюди жити й заробляти, тож тут і залишуся.

Вона зітхнула.

— Я так і думала, — сказала, встаючи. — Але якби ти дбав про свою безпеку, то негайно забрався би звідси. Так чи інакше, будь пильний. Я не довіряю тут нікому. Не вір Найтінґейлу. Він лише виглядає здохляком, але не є таким. Найтінґейл — убивця, тож будь із ним обережним.

Феннер підвівся з крісла.

— Добре, маленька. Я буду обережним. Але тобі краще піти, поки він не помітив.

І провів її до дверей.

Виходячи, Керлі додала:

— Кажу тобі це, бо видаєшся тямущим. Мені шкода бачити, що такий хороший хлопчина, як ти, шукає собі клопотів.