На нього відразу ж наскочив якийсь гладкий добродій, обійшов його стороною і пішов собі, з цікавістю озираючись. А Феннер подався до Найтінґейла.

Щойно відчинив двері салону, як пролунав знайомий дзвінок. Із-за портьєри раптово випірнув Карлос. Його супроводжував ледь уловимий, але нудотний запах марихуани, а очі-крижинки застигли на блідому обличчі.

Від несподіванки Феннер здригнувся.

— Що, вибираєш собі ящик? — приязно спитав він.

Карлос огризнувся:

— А тобі чого тут треба?

— Та я просто заглянув, щоби трохи поговорити з Найтінґейлом, — відповів байдуже. — Приємний чоловік, якщо зійтися з ним ближче. Щось я раніше тебе тут не бачив. Зваблюєш Керлі?

Карлос обперся об конторку.

Атмосфера ставала напруженою.

— Міллер розповідав, що ти добряче віддубасив його на баркасі, — кинув Карлос. — Не люблю бійок серед своїх...

Феннер звів брови.

— Не любиш? Ой, як погано! Але щоразу, коли Міллер при мені чіплятиметься до дами попри її волю — я його лупитиму.

Карлос зиркнув на нього.

— Рейджер також не надто високої думки про твою роботу, — додав він.

Феннер хитнув головою:

— Яка прикрість! Але я зовсім не здивований — ми з Рейджером не дуже добре ладимо.

— Але, зв'язавши все докупи, вважаю, буде краще, якщо ти якийсь час не працюватимеш на мене, — говорячи це, Карлос уважно вивчав свої доглянуті нігті.

Феннер підійшов до нього ближче.

— Добре, — погодився він. — Це мене цілком влаштовує.

Карлос скривив губи — що мало означати посмішку.

— А може, ящик доведеться вибирати саме тобі. Приємно знати, що після смерті твої побажання будуть враховані.

Феннер підійшов до нього впритул.

— Натякаєш на якийсь нещасний випадок? Аварія чи ще щось?

Карлос здвигнув плечима.

— Тепер ти знаєш уже забагато, — зауважив. — Хоча твоя інформація навряд чи допоможе копам. Мій офіс уже не там, та й тобі не відомо, де стоять мої човни і куди ми висаджуємо чинків. Чи, може, хочеш дізнатися?

Феннер кинув:

— Навіть і не пробуватиму. Знаєш, така дурня могла народитися лише в обкуреній голові.

Карлос поправив краватку.

— Мені начхати, що ти думаєш, — відрубав він і повернувся, щоб піти геть. Феннер рукою повернув його до себе.

— Я просто хочу тобі показати, хто є хто, наркомане! — сказав він і зацідив Карлосові у вилицю. Удар був несильним, одначе збив Карлоса з ніг.

Той лежав на спині, спираючись на лікті, й отетеріло дивився на Феннера. На ніжній білій шкірі почав проступати синець. Карлос щось прошипів крізь зуби, чим нагадав Феннерові якогось плазуна.

Феннер сказав:

— Ну, тепер ти затямиш — я не люблю, коли при мені говорять про смерть. Це змушує мене нервуватися. Лише спробуй щось таке затіяти! Вкоїш якусь дурницю — і я тебе дістану. І мене не зупининить уся твоя банда. Твої люди мене не цікавлять — я полюватиму на тебе.

І коли вже тебе дістану, то зігну в баранячий ріг та переламаю хребет!

Карлос повільно звівся на ноги. Коли підносив правицю до забитої вилиці, рука тремтіла.

— Вали звідси, — звелів Феннер. — Біжи додому і випий чогось міцненького — тобі зараз без цього ніяк.

Без жодного слова Карлос вийшов і зачинив двері.

Найтінґейл за спиною у Феннера мовив:

— Ти зробив велику дурницю.

Феннер не знав, як довго той простояв, спостерігаючи за ними. Темні окуляри приховували очі, проте було видно, як великі краплини поту стікали обличчям Найтінґейла.

Феннер запитав:

— Чому ж ти не допоміг тому шмаркачеві звестися на ноги, якщо так його любиш?

Найтінґейл виставив дрібні, мов намистинки, зуби.

— Зовсім я його не люблю, — відповів, і голос його нагадував писк. — Та все одно, тобі не слід було цього робити...

— Проїхали, — махнув рукою Феннер. — Рано чи пізно хтось мусив стукнути того наркомана по довбешці. Він вважає себе великим босом у цьому кублі.

— Воно так і є.

— Як глибоко ти загруз у цьому болоті?

Найтінґейл зробив виразний жест. Обвів рукою все довкола себе й стенув плечима.

— Усе це — його. Я — лише прикриття Карлоса.

Феннер пробурчав:

— То ти гаруєш на нього, бо не маєш нічого свого?

Найтінґейл кивнув:

— Звісно, мені ж треба якось жити.

— А Керлі? Яка її роль?

Після цих слів його короткозорі очі зблиснули.

— Не вплутуй її в це.

Феннер зауважив:

— Але ж вона «запала» на Карлоса.

Найтінґейл зробив два непевних кроки до Феннера і спробував поцілити йому лівою рукою в шелепу. Але такий миршавий чоловічок, як Найтінґейл, не мав для цього достатньо сили, тому Феннер навіть не похитнувся.

І просто порадив:

— Облиш це. Ти — не моєї вагової категорії.

Найтінґейл намірився зробити ще удар, натомість поліз у кишеню. Феннер мимохіть зацідив йому між ребер. Охнувши, супротивник осів на коліна і завалився на бік, дістаючи при цьому пістолет. Феннер зробив крок уперед і наступив тому на зап'ястя. Зброя ковзнула підлогою і зупинилася на килимі. Феннер, нахилившись над Найтінґейлом, і смикнув його за комір.

— Я ж казав тобі — облиш.

І легенько трусонув чоловічка.

— Якщо не віриш мені, тобі невдовзі доведеться повірити комусь іншому. Але я ніколи більше не битимуся з тобою через якусь там жінку.

Найтінґейл відкрив рота, аби щось сказати, але зупинився на півслові, дивлячись кудись поверх Феннерового плеча. Його гнів змінився на страх. Нутром Феннер відчув, що за спиною хтось стоїть. І у віддзеркаленні окулярів Найтінґейла розгледів зменшену копію чоловіка. Зауважив, як той повільно зводить руку — й спробував озирнутись. Але раптом щось наче розірвало йому мозок, і Феннер повалився уперед, боляче обідравши при падінні ніс об ґудзики Найтінґейлового піджака.

Перше, що побачив Феннер, опритомнівши, було сліпуче світло електричної лампи за металевою решіткою у нього над головою. Він зауважив, що в кімнаті нема вікон. Потім знову заплющив очі й зосередився на тому, як болюче пульсує кров у скронях. Яскраве світло немилосердно різало йому очі, й він спробував перекотитися, щоб уникнути його. Коли ж виявив, що не може порухатися, то лише підняв трохи голову і роззирнувся довкруж. Від цього нескладного руху щось наче знову вибухнуло в його голові, й він змушений був прилягти. Через якийсь час пульсація у скронях трохи вщухла, і Феннер спробував підвестися ще раз.

Він з'ясував, що лежить на старому матраці, а руки його прив'язані до іржавого каркаса ліжка. У кімнаті не було нічогісінько, крім ліжка. Підлога засипана попелом та сигаретними недопалками. Усюди — товстий шар пилюки. У кількох місцях валялися сторінки якоїсь газети, а в каміні виднілася купка чорної золи — так, наче хтось зовсім недавно спалив тут чимало паперів. Це була похмура кімната, просякнута запахом бруду, вологи і задавненого поту.

Феннер лежав, відпочиваючи, не роблячи жодних зусиль вивільнити руки. Він залишався спокійним, щосили примружуючи очі, щоб якось захиститися від сліпучого світла, й дихання його потроху нормувалося. До болю у вухах прислухався до найменшого звуку зовні. Отак, лежачи та прислухаючись, урешті розчув звуки, які спочатку мало на що були схожі, але поступово почав розрізняти віддалені кроки, невиразне бурмотіння голосів і далекий шум прибою.

Змусив себе задрімати, бо знав, що сон — це єдине, що йому зараз потрібне. Був ще не в тій формі, щоби спробувати утекти. Відчуття часу зникло, тож коли він прокинувся, то знав достеменно одне — сон був здоровим, бо сили його відновилися. Голова все ще поболювала, однак нескладні розумові зусилля не завдавали йому таких страждань, як перед тим. А прокинувся від того, що хтось наближався до його кімнати. Феннер чув важкі кроки дерев'яними сходами. Відтак ключ у замку повернувся, і хтось ногою відчинив двері. Феннер заплющив очі, бо вирішив, що йому ще зарано проявляти інтерес до відвідувачів.