Але вона таки влучила в будиночок й оглушливо вибухнула. Заграва освітила нічне небо, і дах будинку запалав. Скальфоні швидко спустився, не вдаючись більше до засобів прикриття. Зігнувшись навпіл, він вихором промчав повз будиночок і сховався за бочкою поруч із Феннером.

— Господи Icyce! — заволав Скальфоні. — Вони вибухають! Яка чудова ніч! Ніколи б не погодився проміняти її на жодну спідницю у світі!

Феннер наказав:

— Будь обережним! Вони зараз почнуть вилазити!

Скальфоні мовив:

— Дозволь мені кинути в них ще «ананасика»! Лише одного — щоб вони протверезіли як слід!

Феннер відповів:

— Що ж — розважся, якщо хочеш!

Скальфоні метнув у відчинені двері ще одну гранату. Цього разу вибух був такої сили, що навіть під прикриттям бочок обох оглушило.

За мить хтось заволав:

— З мене досить — здаюся! Припиніть, припиніть це!

Феннер ані порухався.

— Виходь! Руки догори!

Із палаючої будівлі, похитуючись, вийшов чоловік. Обличчя та руки його були порізані уламками скла, а одяг перетворився на суцільне лахміття. Він зупинився, хитаючись у непевному світлі заграви, й Феннер розгледів, що то був Міллер. Коли супротивник наблизився до бочки, стало видно, що рот його оскалений від жаху. Шайфе уже біг до нього, і його худе обличчя палало від збудження.

— Там ще хтось є? — запитав він.

— Усі інші мертві, — прошамкотів Міллер. — Не чіпайте мене, містере!

Феннер простягнув руку і вхопив його за пошматовану одежу.

— Мені здавалося, що я пояснив тобі усе як слід трохи раніше, — незадоволено проказав він.

Упізнавши Феннера, Міллер повалився на коліна.

— Заради Бога, не добивай мене! — заридав.

Вільною рукою Феннер ухопив його за волосся.

— Хто там ще є? — гаркнув. — Кажи, тварюко!

Міллер тремтів, як осика.

— Нема більше нікого, — скавулів. — Усі інші мертві.

Підбіг Алекс. Феннер звелів йому:

— Пильнуй цього хлопця. Будь для нього, мов рідна матір, — бо в нього, бачиш, шок!

Алекс недовірливо перепитав:

— Справді? — і садонув Міллера кулаком у щелепу, зваливши на землю, а тоді ще раз сильно ударив.

Феннер зауважив:

— Ну-ну! Легше! Я ще хочу з цим покидьком трохи побалакати.

— Нічого! Просто налаштую його на робочий лад, — посміхнувся Алекс, продовжуючи лупцювати Міллера.

Феннер полишив їх та пішов уздовж стіни до човнів. Там уже чекав на його вказівки Скальфоні.

— Потопи їх, а один залиши, щоб доплисти до Кемеринського — це зекономить нам час.

Феннер повернувся до Міллера, котрий відповз убік, благаючи Алекса пощадити його. Детектив звелів Алексові йти на допомогу Скальфоні, а сам зайнявся Міллером.

— Я попереджав тебе, гнидо, що так станеться. А це ж лише початок. Де Тейлер? Говори ж, мерзотнику, бо інакше відіб'ю тобі всі нутрощі.

Міллер заскиглив:

— Він ніколи тут не буває. Присягаюсь: я не знаю, де він!

Феннер гаркнув:

— А це ми ще побачимо!

Невдовзі бігцем повернувся Скальфоні.

— Човни тонуть, але надто повільно! Може, я кинув би у них ще кілька «ананасиків» для певності?

Феннер відповів:

— А чом би й ні?

За кілька хвилин оглушливі розриви гранат наповнили затихлу бухту і клуби густого чорного диму оповили місце, де недавно погойдувалися човни.

Феннер наказав Міллерові, підштовхуючи його в спину «томпсоном»:

— Підводься, негіднику; тебе чекає невеличка морська прогулянка.

Міллер був такий наляканий, що ледь плентався. І безустаннно повторював:

— Не вбивайте мене, містере! Я хочу жити! Жити хочу!

Інші вже чекали на них у човні. Коли всі розсілися, Шайфе завів двигун.

— Господи! — сказав він. — Та це ж найкраща робота, яку я коли-небудь виконував! Ніколи не думав, що ми з нею впораємося!

Феннер намацав сигарету і запалив її.

— Найвеселіше почнеться тоді, коли про це дізнається Карлос, — зауважив. — Я ж казав, що ефект несподіванки спрацює — так і вийшло. Тепер Карлос знає, з ким матиме справу, тож нам буде нелегко й далі.

Вони обігнули острів на човні Карлоса та просигналізували Кемеринському, котрий приєднався до них на виході з гавані.

Потім усі пересіли на судно Кемеринського, й Алекс перетягнув із собою і Міллера. Останнім був Скальфоні, який потопив човен, що залишився.

Перебравшись на борт до Кемеринського, Скальфоні зітхнув:

— Було трохи шкода всіх їх топити. Мені 6, наприклад, ще один човен зовсім не зайвий!

Феннер відповів:

— Я вже думав над цим, але в Карлоса все ще залишається чималенька банда, і вони однаково б відібрали ці човни. То був єдиний вихід.

Кемеринський вивів судно у відкрите море, згораючи від нетерпіння дізнатись, як усе було.

— Я чув вибухи, — схвильовано ділився він враженнями. — Вони сколихнули все селище. Усі гадали, що коїться — однак жоден із них не наважився вийти, щоби, поглянути на власні очі.

Феннер показав Алексові на Міллера:

— Відтягни цей непотріб у каюту — хочу з ним поговорити.

— Нема питань! — і Алекс виволік Міллера в маленьку, добре освітлену каюту.

Той стояв, тремтячи, й дивився на Феннера налитими кров'ю очима.

Урешті Феннер обізвався:

— У тебе є шанс, каналіє. Розкажи все — і залишишся живий. То де я можу знайти Тейлера?

Міллер заперечливо хитнув головою.

— Не знаю. Присягаюся, що не знаю!

Феннер поглянув на Алекса.

— Він не знає.

Алекс щосили зацідив Міллерові в пику. Спочатку почулося ледь вловиме пурхання руки у польоті, а потім наче щось хруснуло в обличчі Міллера. Він відлетів до стіни, затуливши лице руками.

— Де Тейлер?

— Клянуся, що не знаю! Якби знав, то сказав би! Богом присягаюся — не знаю!

Алекс підійшов до нього й відідрав руки від обличчя. Кров струменіла з розбитого носа Міллера; верхня губа була розсічена й крізь неї проглядав жовтуватий довгий зуб. Алекс ударив знову — і так сильно, що аж сам застогнав, тріпаючи забитою рукою.

Коліна Міллера підкосились, і він осів на підлогу.

Феннер у котре холодно спитав:

— То де Тейлер?

Міллер, захлинаючись сльозами та кров'ю, щось промимрив.

Феннер махнув рукою:

— Гаразд: залиш його мені!

І витягнув із внутрішньої кишені револьвер. Підійшовши до Міллера, схилився над ним.

— Вставай! — хрипко гаркнув. — Я не збираюся вбивати тебе тут. Ходімо зі мною на палубу.

Міллер поглянув, вирячивши очі, на ствол револьвера, і тихим рівним голосом, сповненим жаху, сказав:

— Він у кубельці тієї дівки — Лідлер.

Феннер так і залишився сидіти навпочіпки. Знерухомів.

— Як він дізнався про цю хату? — врешті запитав.

Міллер сперся головою об стінку. Кров і далі струменіла з його розбитого носа, але він не зводив очей з револьвера.

— Йому зателефонував Баґсі, — прошепотів.

— Баґсі?

— Так.

Феннер глибоко зітхнув.

— Звідкіля знаєш?

Але тепер Міллера вже остаточно полишив страх, поступившись спокою смерті. Він байдуже та втомлено пояснив:

— Я саме мав виїжджати, коли налетіли ви. Якраз зателефонував Тейлер. Він сказав, що Баґсі подзвонив йому і повідомив, де переховується та дівка — Лідлер. Тейлер звелів мені прибути негайно, прихопивши зі собою Найтінґейла.

Феннер випростався, підбіг до дверей каюти і гукнув Кемеринському:

— Розкочегар цю посудину! Маємо повернутися якнайшвидше!

Той відповів:

— Я більше з неї не витисну: ще трохи — й вона вибухне.

— Та зроби щось, чорт забирай! — знову озвався Феннер. — Додай швидкості!

Коли судно зайшло у гавань Кі-Вест, Феннер наказав:

— Алексе, відвезеш Міллера до Нулена. Звели йому сховати цього покидька до мого подальшого розпорядження, а тоді я передам його копам.

Апекс заперечив:

— До дідька! Може, ми просто кокнемо його й згодуємо рибам?

Феннер гостро глянув на нього:

— Роби, що кажу!

Шайфе таки вдалося збільшити швидкість судна. Незабаром усі вони поквапом сходили на берег. Зненацька Феннер побачив припаркований у тіні дерев знайомий «седан» і закричав: