Казино Нулена було розташоване на розі Олівія і Вайтхед-стріт — неподалік будиночка Гемінґвея. Феннер зупинив таксі, щоб оглянути помешкання письменника. Потім вирушив у напрямку казино.

Вечір був спекотний, наповнений різноголосим вуличним шумом і запахами моря. Казино містилося у глибині мальовничого парку, і до солідного головного входу споруди вела алея. Широкі тераси та склепінчасті вікна, закриті жовтавими різьбленими віконницями, надавали будинкові величного вигляду. На під'їзній алеї було припарковано чимало машин. Розрахувавшись із таксистом, Феннер піднявся широкими кам'яними сходами. Вхідні двері були відчинені, й за ними він побачив яскраво освітлений хол.

Обабіч дверей стояли двоє міцних хлопців, які зміряли Феннера важкими поглядами. Подумки він зарахував їх до охоронців Нулена. Проминувши хол, увійшов у велику залу, де гра за двома столами була в розпалі. Пройшовся поміж столами, пильно оглядаючи публіку в пошуках дівчини з яхти. Він не пробув у приміщенні й п'яти хвилин, як до нього підійшов невисокий кубинець у фраку.

— Містере Росс? — ввічливо уточнив.

— То й що з того? — поцікавився Феннер.

— Чи не пройдете ви зі мною на хвильку в кабінет?

Феннер мило посміхнувся.

— Я тут, щоби трохи розважитися, — пояснив. — То що мені може знадобитись у вашій конторі?

Двоє чоловіків, які стояли біля входу, раптово полишили свій пост і стали по обидва боки від Феннера. Вони посміхнулися йому лише губами, бо в їхніх очах усміху не було.

Кубинець м'яко наполіг:

— Гадаю, вам усе-таки краще пройти з нами.

Феннер знизав плечима й пішов слідом. Вони перетнули залу та просторий хол і звернули в кімнатку наліво.

Нулен нервово міряв її кроками, опустивши голову, зі затиснутою в зубах сигарою. Коли Феннер зайшов, звів на нього очі.

Кубинець зачинив за собою двері, а двоє охоронців залишилися зовні.

Феннер подумав, що сьогодні Нулен — у кращій формі. Він виглядав значно охайніше, й смокінг був йому до лиця.

Нулен запитав:

— Що ти тут робиш?

— А що тобі не подобається? Хіба то не публічний заклад?

— Ми не потерпимо тут людей Карлоса.

Феннер розсміявся. Пройшовши, всівся у велике шкіряне крісло.

— Не будь дурнем, — зронив.

Нулен на мить застиг на місці.

— Ти би краще вимітався звідси, доки живий!

Феннер примирливо звів руку:

— А ти би краще відіслав своїх людей геть — маю до тебе розмову.

Нулен завагався, але подав знак кубинцеві, щоби той вийшов.

— Ти нічого не доб'єшся, якщо будеш на ножах із Карлосом, — Феннер випростав довгі ноги. — Чому б тобі не вчинити по-мудрому?

— На кого ти працюєш? — запитав Нулен. — У тобі є щось таке, що я тобі не довіряю...

Феннер відповів серйозно:

— Не знаю. Але будь розважливіший. Якщо мої розрахунки справдяться, то я колись таки рознесу це місто на друзки. І для цього можеш знадобитися й ти. Мені не подобається Карлос і бізнес його не подобається. Думаю, зітру цього типа на порох.

Нулен розсміявся.

— Ти божевільний! Карлос достатньо могутній, щоб розмазати тебе по асфальті...

Феннер кивнув.

— Це справді так виглядає, але так не є. А ти був би не проти, якби цей хлопець щез, еге ж?

Повагавшись, Нулен кивнув.

— Так, — підтвердив. — Але, боюся, це станеться не за мого життя.

Феннер уважно вивчав носаки своїх черевиків.

— У тебе є надійні люди, якщо б вони мені знадобилися?

Нулен підійшов та сів поруч.

— У мене є люди, — відповів обережно, — проте не того рівня. Вони можуть і злякатись, якби що.

Феннер насупив брови:

— Але вони не тремтітимуть, якщо Карлос стане слабким. Ось тоді-то твої люди й увійдуть у гру.

Нулен стиснув руки. Поки думав, запала довга тиша. Відтак мовив:

— Ти затіяв ризиковану гру. А що, як я перекажу Карлосові нашу розмову?

Феннер стенув плечима.

— А навіщо це тобі? Ти ж можеш отримати все, навіть не піднімаючи заду з цього крісла, поки я не розчищу для тебе місто.

— Гаразд. Дій. Я приєднаюся, коли побачу, що ти чогось досягнув. Але й не роззявляй рота на мою територію. Один твій неправильний хід — і я покладу цьому край.

— Поки що не переживай, — запевнив Феннер. — У нас буде повно часу обговорити це.

Нулен з підозрою глянув на нього.

— Не довіряю тобі, Россе, бо ти надто потайливий.

— Хто такий Тейлер? — зненацька запитав Феннер.

— Тейлер? А він тобі навіщо? — очі Нулена відразу стали гострими й допитливими.

— Побачив сьогодні його яхту. Шикарна посудина! Чув, що він тут буває, і подумав: може, я його нині зустріну?

Нулен встав та підійшов до дверей.

— Він зараз у залі.

Феннер вийшов разом з ним у гральну залу.

— Покажи-но мені його, — попросив. — Хочу з ним познайомитися.

Нулен продерся крізь натовп, роззираючись направо-наліво, а потім зауважив:

— Він грає за третім столом. Це той, який сидить поруч із блондинкою.

І Феннер побачив ту, котру шукав. Вона почувалася тут — наче риба у воді. М'яке світло окреслювало ореолом її золотаве волосся, проклавши глибокі тіні під очима й надаючи яскравого блиску її кармінним устам. Була в чорній сукні, що чудово облягала струнке тіло.

— Хто ця лялечка? — запитав Феннер, намагаючись вимовити слова цілком байдуже.

— Глорія Лідлер. Красуня, чи не так? Але її основні принади — під столом.

Від мовленого кров прилила до обличчя Нулена, а блакитні очі затягнуло паволокою. Феннер з цікавістю зирнув на нього. Тим часом Нулен продовжував:

— Якщо хочеш зустрітися з ним, тобі доведеться почекати. Тейлер не любить, коли йому переривають гру.

— Гаразд, — погодився Феннер. — А ця дівчина, Лідлер — хто вона?

Повернувши голову, Нулен глянув на Феннера.

— Звідки такий інтерес?

— Вона просто розкішна, правда ж?

— Мушу тебе залишити — маю справи, — Нулен хмикнув та відійшов.

Феннер провів його поглядом, розмірковуючи, що все це може означати, і пройшов до невеликого бару в кінці приміщення. Замовивши житнє віскі з імбиром, стояв, опершись на стійку. Зі свого місця міг бачити голову та плечі Глорії. Придивився до Тейлера. Це був кремезний чолов'яга із засмаглим обличчям та чорним хвилястим волоссям. Порцеляново-блакитні очі й довгий тонкий ніс робили його справді гарним.

Удруге глянувши на Глорію, Феннер помітив, що вона відповідає йому позирком. Замислено розглядав її, дивуючись такій разючій подібності. Якщо це не сестра Мерієн Дейлі, то він — справжнісінький віслюк.

Тейлер нахилився до неї і щось сказав, від чого та ледь помітно здригнулася. Феннер не був певний цього, але йому здалося, що Глорія всміхнулася до нього. Він подумав, що, можливо, це лише гра світла, але, вочевидь, то була таки ваблива усмішка. Він не зводив з неї очей, однак красуня більше й не глянула у його бік. Феннер ще кілька хвилин залишався коло стійки бару, а тоді помітив, як Глорія, сказавши щось Тейлору, підвелася з-за столу. Тейлер розгнівано намагався втримати її, поклавши руку на зап'ястя, але вона заперечно хитнула головою, засміялася та відійшла від столу. Повернувши голову, Тейлер проводжав її поглядом, але потім знову повернувся до гри.

Вона підійшла до стійки бару. Поблизу стояло ще кілька чоловіків, а також кубинець-розпорядник.

Феннер мовив:

— Пити на самоті — гріх. Чому б вам не випити зі мною?

Навіть не глянувши на нього, Глорія розкрила сумочку і витягнула звідти десятидоларову банкноту.

— Люблю все гріховне, — м'яко сказала вона і замовила джин зі елінгом. Стояла упівоберта до Феннера. Він міг бачити делікатну мочку її вуха та рішучу лінію підборіддя.

Феннер швидко допив віскі з імбиром і знаком замовив барменові ще порцію. Тепер уважно вивчав спину дівчини. Коли бармен, обережно поставивши перед ним випивку, відійшов, Феннер сказав:

— Міс Лідлер! Я хотів би поговорити з вами.

Вона повернула до нього голову.

— Зі мною?

— Так. Я ж правильно назвав ваше прізвище, чи не так?