— Будка номер 6. Вперед. Я за тобою повернусь.

Меґ вийшла з машини й рушила до переповненої зали очікування. Чак поїхав далі.

Шоста будка виявилася зайнята якоюсь дівчиною, і Меґ зрозуміла, що доведеться почекати. Дівчина та мала мармурове обличчя, довге біляве волосся і нігті, більше схожі на пазурі. На ній був дорогий одяг. Розмовляючи, вона розмахувала вільною рукою, на якій було одразу три каблучки з діамантами.

Дівчина все говорила й говорила, але згодом відчула присутність Меґ, і рука її почала розмахувати значно менше.

Її відволікав дивний супокій Меґ, її брудний светр, засмальцьовані джинси і довге сплутане волосся, тож дівчина повсякчас губила нитку розмови. Врешті вона поклала слухавку, вийшла з будки, тримаючись подалі від Меґ.

Меґ увійшла в будку й опинилась у хмарі дорогих парфумів. Під телефоном-автоматом вона одразу знайшла конверт і вийшла з будки.

Їй посміхнувся молодик у жовтій водолазці та білих широких штанях, довге волосся спадало йому на комір, бакенбарди виразно підкреслювали вилиці.

— Полюєш за скарбами? — запитав він.

Раніше такий хлопець викликав би в неї захват. Тепер же Меґ бачила у ньому лиш символ сексу і проблем.

Вона зиркнула на нього і пройшла повз із кам’яним виразом обличчя. Меґ знала: такі чоловіки, як цей — охайні, забезпечені, романтичні, красиві — були тепер не для неї. Ідучи геть від того красеня, Меґ здавалося, що вона помирає.

У машині дівчина віддала конверт Чакові, й той одразу перевірив, чи на місці п’ять стодоларових купюр.

— Дві тисячі, — промурмотів він після довгої паузи. Чак поклав конверт у бардачок. — Цього досить. Ми забираємося звідси, лялю. Дві тисячі — краще, ніж нічого. Зараз повернемося, зберемо речі й гайнемо до Лос-Анджелеса.

На зворотному шляху до Парадайз-Сіті Меґ не відводила погляд від вікна. Повз них проїжджали машини, пропливали обриси відпочивальників, які розважались на пляжі, миготіли фруктові ятки у порту.

Чак дістав із бардачка конверти й заховав їх за пазуху.

— Ходімо. Треба спакувати речі, — наказав він. У голосі його вчувалися нервові нотки. Чак поглянув на годинник. Була рівно 12:45. Ранок видався довгим. Вже за пів години вони мчатимуть Двадцять п’ятим шосе — Бель Ґлейд, Відден, Букінґем, Нокейтт, а потім виїдуть на Сімнадцяте шосе.

Дві тисячі доларів — краще, ніж нічого!

Залишивши машину в порту, вони пішки дісталися смердючого провулку й увійшли до будинку, де орендували кімнату.

Товстий індіанець сидів за столом. Він широко посміхнувся, коли вони пройшли повз нього і піднялись сходами до кімнати. Дві тисячі доларів! Чак тільки про це й міг думати, ідучи за Меґ. Про це і про машину. Той божевільний індіанець не наважиться навіть писнути поліції про викрадення авто. Щойно вони виїдуть на шосе із двома тисячами доларів у кишені, можна забути про червоношкірого!

Меґ зупинилась перед дверима.

— Ну, ворушись! Ворушись! — роздратовано гаркнув Чак, обійшов її і відкрив двері до кімнати.

На ліжку сидів Пок Тоголо й смакував апельсин. Чак так і застиг на порозі, а Пок виплюнув апельсинову кісточку собі під ноги й запитав:

— Скільки ви зібрали? — У чорних очах індіанця горіли вогники.

У той час, як Меґ чекала, доки дівчина з діамантовими каблучками закінчить телефонну розмову, капітан Террелл нарешті вирішив, що індіанець на ім’я Пок Тоголо й був Карателем.

Поклавши на стіл останній звіт, він одкинувся в кріслі й розкурив люльку.

— Це наш хлопець, — сказав він Бейґлерові. — Тепер треба знайти його. — Остаточно Террелла переконав звіт відділку вбивств. У кімнатці мотелю «Ласкаво просимо» знайшли не лише відбитки Пока, які повністю збіглися з відбитками із маленької задньої кімнатки, де Пок жив зі своїми батьками, а ще й незаперечні ознаки того, що під матрацом у цій кімнаті зберігали гвинтівку. Про це свідчив не лише відтиск зброї, який ще лишився на витовченому матрацові, а й сліди збройового мастила.

Крім того, опис Пока, наданий місіс Бертою Гарріс, повністю збігся з описом, який Лепські отримав від доктора Ваннікі.

Доктору Ванніку було вже за вісімдесят, і він почав втрачати зір. Хоча Лепські здалося, що разом із зором старий втрачав і здоровий глузд. Він усе ще міг лікувати легкі недуги, а індіанці-семіноли ходили до нього, бо до нього ходили їхні дідусі.

— Пок — непоганий хлопчина, — запевняв Ваннікі. — Трохи запальний, можливо, але всі молоді люди запальні. Психічно хворий? — Старий чоловік почухав колюче підборіддя. Того ранку він забув поголитися. — Знаєте, зараз багато людей психічно хворі. Я не сказав би, що Пок... — він зупинися на півслові, уражений, наче громом, раптовою думкою, що раніше ніколи не приходила йому в голову, і схвильовано поглянув на Лепські. — У нього був дуже запальний характер.

Лепські розпитував і перепитував, але не зміг витягти зі старого нічого, окрім опису чоловіка, який збігся із описом пожильця з мотелю «Ласкаво просимо».

— Тож нам відомо, хто він, — сказав Террелл. — Але мотив мені досі не зрозумілий. Навряд чи цей хлопець убиває всіх через те, що якась стара обізвала його рабом.

— Наш убивця — псих, — відповів Бейґлер. — Він жадає крові, змушує багатіїв нервувати. Ніколи не вгадаєш, що керує божевільним.

— Тепер лишається знайти його.

— Так, — Бейґлер до цього підготувався. — У місті зареєстровано сто п’ятдесят два індіанці-семіноли. Половина з них підходять під наш опис. Друга половина теж схожа, але вони старші. Краще зробити заяву, що ми хочемо поговорити з Поком Тоголо, нехай про це скажуть по радіо, по телебаченню, напишуть в газетах. Як думаєте, мер погодиться призначити винагороду за Тоголо? Якщо вона буде досить великою, убивця швидко опиниться у нас.

Террелл замислився.

— Індіанці міцно тримаються разом. Наш хлопець досі не знає, що ми напали на його слід, — він зробив паузу, запалюючи люльку. — Щойно Тоголо про це дізнається — заляже на дно. Мені здається, що зараз він почувається достатньо безпечно, щоб діяти відкрито. Якщо ж він почне переховуватись, знайти його буде до біса складно.

— Не в тому випадку, якщо винагорода буде достатньо великою, — заперечив Бейґлер, який вірив у силу грошей.

— Наші хлопці працюють безупинно, перевіряють усіх індіанців міста. І який результат?

— Купа паперу, якого вистачить, щоб потопити корабель.

— І де ж ця купа?

— Передали Джекові Гатчі.

Крізь тютюновий дим Террелл мружився на Бейґлера.

— Чудова ідея, Джо.

— Бувають у мене й такі, — самовдоволено відповів Бейґлер. — Якщо він не зможе дістати бодай щось із цих звітів, ніхто не зможе.

Джек Гатчі був єдиним індіанцем на службі в поліції Парадайз-Сіті. Він уже багато років працював у архіві та славився своєю неймовірною пам’яттю.

— Перевір, чи не дізнався він щось уже.

Бейґлер похитав головою.

— Він скаже нам. Йому треба осилити тонни паперів, а він не з тих, кого можна підганяти. Краще лишити його в спокої. Я сказав йому, що справа термінова.

Террелл затягнувся люлькою. Він надовго замислився, потім почав порпатися у звітах на столі, доки не дістав два аркуші. Начальник поліції уважно вивчав їх, доки Бейґлер запалив сигарету.

— Ми почекаємо, доки Джек щось нариє, — врешті мовив Террелл. — Я певен, якщо оголосимо Тоголо в розшук, він сховається, наче за пеленою туману, і ми його не знайдемо. — Він постукав по звіту, який тримав, мундштуком від люльки. — Але в нас є ці двоє: містер і місіс Джек Аллен. Ми знаємо, що з Поком хтось працює. Згідно зі свідченнями місіс Гарріс чоловік і жінка приїхали до мотелю разом із Поком. Готовий закластися, що саме ці двоє допомагають Покові. У нас є їхній опис та опис їхньої машини. Тож, Джо, шукатимемо їх. Упіймаємо їх — і вони приведуть нас до Пока. Нехай хлопці попрацюють над цим. — Він передав два папірці Бейґлерові. — Вони мали десь зупинитись. Перевірте кожен дешевий готель, кожен прибутковий дім, і шукайте «б’юїк». Знайдемо цих двох, знайдемо Пока.