— Я правильно зрозумів: триста п’ятдесят тобі й сто п’ятдесят мені?

— Так.

Чак узяв пакунок з апельсинами і пішов.

За якийсь час Люсі вийшов із бару. Разом із Поком вони заходились розбирати ятку.

Завтра буде новий день.

Капітанові Терреллу пощастило — заїхавши на передній двір «Клубу П’ятдесят», він помітив Родні Бразенштайна, який саме виходив зі свого «роллс-ройса».

Бразенштайн був одним із членів-засновників «Клубу». Окрім того, що він був першокласним гравцем у бридж, він ще й був першокласним корпоративним адвокатом.

Двоє чоловіків потисли руки.

— Що ти тут робиш, Френку? Тільки не кажи, що збираєшся приєднатись до цього клубу живих мумій.

— Мені потрібна інформація, — відповів Террелл.

— З цим ніхто краще за мене не допоможе, — посміхнувся Бразенштайн. — Ходімо усередину, вип’ємо.

— Я би ліпше переговорив у твоїй розкішній машині, — заперечив Террелл. — Закладаюсь, що ці, як ти кажеш — мумії, надто чутливі до візитів поліції.

— Можливо, ти таки маєш рацію, — Бразенштайн повів Террелла до машини, відчинив дверцята і сів разом із ним.

— Класна тачка: телевізор... телефон... кондиціонер... випивка!.. — не стримав захоплення Террелл, влаштовуючись біля Бразенштайна.

— Ну знаєш, це таке... Символ статусу. Між нами, я би краще брав машину напрокат, — відповів на це Бразенштайн. — Усе це лиш частина образу. Так чого ти хотів, Френку?

Террелл розповів.

— Пок Тоголо? Так, я пам’ятаю його: симпатичний, а ще змішував найкраще мартіні у місті. Проблемою став старий розпусник Гансен, який не міг тримати руки при собі, от хлопець і змушений був піти.

— Я так і думав, — сказав Террелл. — А як до нього ставились інші члени «Клубу»?

Бразенштайн знизав плечима.

— Дев’яносто відсотків із них вірять, що усі не білі — дикуни. Особисто мені подобаються індіанці-семіноли. Але більшість членів клубу вважають їх мавпочками на побігеньках.

— У Тоголо колись виникали суперечки з місіс Данк Бровлер?

— Якщо подумати, то — так, — відповів Бразенштайн, примружившись. — Вона була старою непривітною сукою. Тільки й думала про свою собаку та бридж. Пригадую, я грав за іншим столиком... це було десь із три місяці тому... можливо, більше... Я забув. Менше з тим, Тоголо подавав напої, а місіс Бі наказала йому вивести її собачку надвір, справити нужду. Тоголо відповів, що йому не можна залишати бар. Я усе це чув. Та, мабуть, він повівся не так услужливо, як цього очікувала місіс Бі. Щоб там не було, вона назвала його нікчемним рабом.

— Що сталося потім?

— Інші троє гравців, що сиділи з нею, звеліли Тоголо вивести собаку і не нахабніти. Тож він повів собаку на двір.

— А хто були ці інші гравці?

— Ріддл, Маккуїн і Джефферсон Лейсі.

Террелл замислився.

— Із цього вже дещо вимальовується, правда ж? — зрештою промовив він. — Маккуїн, Ріддл і його коханка та місіс Бровлер мертві. Я би хотів поговорити з Джефферсоном Лейсі.

Бразенштайн кивнув.

— Гаразд. Він один із наших особливих членів. У нього кімната в цьому клубі. Хочеш, щоб я представив тебе?

— Це б не завадило.

Та коли Бразенштайн запитав у портьє в холі, чи можна поговорили із містером Лейсі, йому відповіли, що містер Лейсі поїхав зо три години тому.

Ні Бразенштайн, ані Террелл не могли навіть подумати, що тієї миті у телефонній будці на залізничному вокзалі Парадайз-Сіті Джефферсон Лейсі, із перекошеним від панічного страху обличчям, чіпляв до дна телефону-автомата конверт із п’ятьма стодоларовими купюрами.

Готель «Ексельсіор» був розрахований на туристів другого класу. Коли Меґ увійшла до готелю, хвилювання її вже минулось. Напередодні ввечері Чак сказав, що наступного ранку їй треба буде зібрати п’ять конвертів із п’яти різних телефонних будок.

— Нарешті в нас з’являться грошенята, крихітко, — говорив Чак. — Усвідом, що ти зробила величезне відкриття. Знаєш, яке?

Меґ сиділа на ліжку, втупивши погляд у почовганий килим. Вона не відповідала нічого.

— Лялю, тобі що, вуха позакладало?

Вловивши у його голосі погрозу, Меґ підвела погляд.

— Яке відкриття? — байдуже запитала вона.

Чак схвально кивнув.

— Ти зробила відкриття, як той Колумб, чи як там його... Ти дійшла до Землі Обітованої. Витягла щасливий білет.

Меґ дивилась у вікно позаду Чака, де у променях призахідного сонця рожеві хмаринки поволі забарвлювалися багрянцем.

— То ось що ти таке? — запитала вона.

— Так. Саме так, — вишкірився Чак. — Кожна дівка у цьому клятому світі шукає свій щасливий білет, а ти зірвала цілий джек-пот. Ти знайшла свій щасливий білет — мене!

Меґ не відводила очей від хмар: тепер у променях помираючого сонця вони стали криваво-червоними.

— Он як це називається! Я, ризикуючи усім, віддаю тобі гроші, а ти ще називаєш себе щасливим білетом? — відповіла дівчина.

Чак запалив ще одну сигарету.

— Твоя проблема, що у тебе між вухами нічогісінько немає — суцільна порожнеча. Добре, хоч у мене мозок на місці. Завтра ти підеш до п’яти телефонних кабінок і збереш по п’ятсот доларів із кожної. І скільки грошей у нас буде? Давай, скажи мені!

— Яка різниця? — проказала Меґ, знизавши плечима. — Мені це байдуже.

Чакові руки налились від злості. Вже наступної миті Меґ пластом упала на ліжко, обличчя пашіло від ляпасу, який Чак зацідив їй.

— Ну ж бо, скажи мені, — злісно прошипів він. — Розв’яжи приклад!

Вона торкнулась щоки і втупила погляд у Чака. На білій шкірі проступили сліди його пальців.

— Не знаю і знати не хочу, — сказала Меґ і заплющила очі.

Другий ляпас ледь не розтрощив їй голову.

— То скільки це буде, лялю?

Вона лежала, міцно заплющивши очі, й тремтіла в очікуванні наступного удару.

— Ну й нехай! Нехай, якщо ти настільки тупа! — мовив із відразою Чак. — А знаєш що? Ти мені набридла. У тебе жодних амбіцій. Завтра ти забираєш дві тисячі п’ятсот доларів? Чуєш мене? Дві тисячі п’ятсот доларів! А потім ти і я, ми валимо до біса звідси! Із усіма цими грошима ми — в шоколаді!

Раптом дівчина зрозуміла все, що він говорив, значення його слів і відчула слабкий промінь надії.

— А як же він? — запитала Меґ, розплющивши очі.

— То все ж у тебе не так пусто між вухами, — Чак глузливо похитав головою. — Знаєш що? Це перша розумна річ, яку ти сказала, відколи я знайшов тебе.

Знайшов мене?

Меґ звела очі до брудної стелі. Знайшов мене... наче загублену собаку або приблудне кошеня. Авжеж, саме такою вона й була... геть загублена.

— То ти припиниш поводитися, наче зомбі, і послухаєш мене? — запитав Чак.

Меґ подобалося лежати горілиць на ліжку, відчувати на своєму розпашілому обличчі, яке ще саднило від удару, вечірній бриз, що подував крізь прочинене вікно. Для цього не потрібно було жодних зусиль. Навіть для того, щоб слухати різкий голос Чака, не потрібно зусиль.

— Цей індіанець хворий на всю довбешку... Він псих, — провадив своє Чак. — Я ніколи не розповідав тобі, але він міг убити мене. Перший раз, коли ми зустрілись... пам’ятаєш? Коли ми пішли плавати.

Меґ дивувалась, нащо він розповідає їй про це зараз. Це була не новина. Вона вже казала йому, що індіанець хворий.

— Він псих, — не вгавав Чак, — але він одержимий ідеєю швидких грошей, а нам це на руку. Ось чому я піду з ним, але щойно ми отримаємо гроші, ці дві тисячі п’ятсот баксів, ми позбудемося його.

Меґ пригадала свій дім. Раптом вона дуже ясно побачила своїх маму і тата, які дивляться у пошарпаній вітальні на миготливий екран телевізора. Вона могла розгледіти безформне тіло матері, що розпласталось у кріслі. Батька, який мав звичку знімати язиком зубні протези, а потім ставити їх на місце так, щоб вони клацнули. А ще мати завжди скидала черевики, коли дивилася телек, ступні її були великі й укриті якимись наростами.

— Лялю!

Голос Чака висмикнув її назад у похмуру кімнату, з мокрими плямами від плісняви і портовим гамором, що долітав крізь відчинене вікно.