— Тож гаразд, люди стрибали довкола, як мексиканські боби. Що трапилось потім?

— Цей бідолашний коп, тобто... офіцер поліції... лежав там. Мене знудило просто на місці. Уявіть собі! В мене ледь очі не повилазили! Потім я побачила, як із машини вийшов той красунчик!

Лепські відкинувся на спинку стільця. Він промугикав кілька тактів національного гімну, коротко видихнув, щоб якось заспокоїти себе.

— Ви бачили чоловіка, який вийшов із машини, що стояла на парковці?

Менді округлила очі.

— Я так і сказала, чи ні? Чи я щось інше сказала? Зізнаюсь чесно, я інколи сама не знаю, що кажу, — вона підвелась зі стільця, кількома рухами поправила спідницю, за чим із цікавістю спостерігали усі присутні, й знову сіла. — Думаю, з вами такого не буває. Я про те, коли говориш щось і відразу ж забуваєш, що сказав. Але ви б і не переймались через такі речі, правда ж?

Лепські послабив краватку.

— Правда.

— Що ж, а от я переймаюсь. Це робить моє життя нещасним.

— Ви говорили, що бачили чоловіка, який вийшов із машини, що стояла на парковці. Це те, що ви хотіли мені розповісти?

— Дівчата сказали — це те, що я повинна розповісти вам, — вона стримала нервовий смішок. — Правда, мені дуже прикро. Я знала, що дарма витрачу ваш час, але дівчата...

— Ніхто не витрачає мій час. Я тут, щоб зібрати інформацію, — сказав Лепські. Він швидко написав щось на аркуші, потім передав його дівчині. — Тут сказано, що ви бачили, як кольоровий чоловік виходив із машини на парковці, де застрелили офіцера поліції Макнейла. Все правильно?

Вона короткозоро вчитувалась у написане, врешті кивнула.

— Думаю, все правильно, але хіба ви не повинні були написати, що це — моя машина? Акумулятор сів, і я не користувалася нею вже кілька тижнів?

Піт виступив на обличчі Лепські. Він зрозумів, що дуже втомився від людей, які приносили непотрібну інформацію, і ось зараз опинився за крок від того, щоб проґавити важливу зачіпку.

— Чи не могли б ви повторити ще раз?

Менді повторила усе, що сказала.

— Саме тому дівчата й намовили мене прийти сюди, але я їм говорила: в поліції подумають, що я божевільна.

— Я зовсім не вважаю вас божевільною, — заперечив Лепські. — Просто розкажіть мені, що саме ви бачили.

Менді дивилась на нього широко відкритими очима.

— Але ж я вже вам розповідала.

— Я хочу почути все це знову.

— Боже мій! Ви думаєте, це важливо?

— Цілком можливо, — відповів Лепські, промокнувши обличчя хустинкою. — Можливо.

За дві години по тому начальник поліції Террелл прибув до офісу мера.

Гедлі виглядав блідим та напруженим. Він щойно поклав телефонну слухавку. Останні три години мер розбирався з безупинними істеричними вимогами своїх багатих друзів надати їм поліцейську допомогу. Вони панічно наполягали на особистому захисті, що неймовірно розлючувало Гедлі, тож побачивши Террелла, він видихнув із полегшенням.

— Чорт забирай! Ти тільки уяви, купа людей у місті живуть на валізах, наче біженці!

— Гадаєш, варто ними перейматись? — запитав Террелл, вмощуючись у кріслі. — Є достобіса інших важливих речей!

— Ти про що? Звичайно, ми повинні цим перейматись.

— Ми отримали перший ключ до цієї справи.

Гедлі прискіпливо поглянув на Террелла і, заінтригований, нахилився уперед.

— Ключ? Який ще ключ?

— Маємо опис убивці. Я ж казав, що рано чи пізно, якщо продовжувати копати, щось з’явиться. Але я сам не очікував, що цей ключ ми знайдемо так швидко.

— Та заради бога! Розказуй вже!

— Шестеро дівчат працюють гостес у клубі «Пелота», — почав Террелл. — Вони мають кімнати на горішньому поверсі клубу. Вікна цих кімнат виходять на парковку, де застрелили Макнейла. Одна з дівчат — Менді Лукас — власниця машини «Форд», якою вона кілька тижнів не користувалась і яку лишила на паркувальному майданчику. Її розбудила стрілянина. Визирнувши з вікна, вона побачила, як навколо Макнейла почав збиратись натовп, потім дівчина стверджує, що побачила чоловіка, який вийшов із її машини і приєднався до натовпу. Зараз ця машина у нас. Під заднім сидінням ми знайшли гвинтівку, з якої вбили Макнейла. Чоловік, якого бачила Менді, певно, сховався у її машині від Андерса, а коли той пішов і натовп зібрався навколо тіла Макнейла, цей чоловік заховав гвинтівку під заднім сидінням, вийшов із машини і злився з іншими витріщаками. У цього хлопця сталева витримка, але він не міг передбачити, що якась Менді Лукас буде в той момент біля вікна і побачить його.

— Боже милостивий! — Гедлі відкинувся на спинку крісла. — Ця дівчина описала його?

— Так. Вона дурненька, але стверджує, що впізнає цього хлопця будь-де. Такі заяви завжди сумнівні. Надто часто нам трапляються свідки, які клянуться, що можуть розпізнати зловмисника, але провалюють очну ставку. Але ця дівчина говорить, що наш злочинець індіанець, а це підтверджує враження Андерса. Згідно з її свідченнями йому близько двадцяти п’яти років, він має густе чорне волосся, спортивну статуру, а ще він індіанець. Вона на цьому наголошувала — не негр, а саме індіанець, одягнений у жовту сорочку, поцятковану білими квітками, і темно-сині джинси-гіпстери.

Гедлі вдарив руками по столу.

— Це вже справді щось! Ви зняли його відбитки з гвинтівки?

— Ні. Хлопець знає свою справу. Він не лишив відбитків.

— Ви вже передали його опис журналістам?

— Ні, — Террелл уважно зміряв поглядом Гедлі. — Треба, звісно, але я подумав, що ліпше спершу поговорити з тобою. Тобі не варто нагадувати, що у Парадайз-Сіті на різних посадах працюють більше ста індіанців-семінолів. Багато з них — молоді чоловіки. Більшість із них носять сорочки з квітковим орнаментом і джинси-гіпстери. Це наче уніформа. Для більшості людей один індіанець нічим не відрізняється від іншого. Опис вбивці допоможе нам, але може спричинити багато проблем.

— Так, — Гедлі задумався, насупившись, — розумію, до чого ти хилиш, Френку, але ми не маємо альтернативи. І тебе, і мій офіс критикують за те, що ми не вживаємо ніяких заходів. Я негайно скличу прес-конференцію. Цю новину не можна приховувати.

Террелл кивнув.

— Мої хлопці вже патрулюють місто, приділяючи особливу увагу індіанським районам. Цей чоловік місцевий. Я впевнений у цьому, — Террелл підвівся. — Хотів би я, щоб ця дівчина сказала, що це був білий чоловік.

— Що ж, принаймні ми вже щось маємо, — сказав Гедлі й зняв телефонну слухавку.

Виходячи з офісу, Террелл чув, як Гедлі говорив телефоном зі своїм прессекретарем.

 Меґ лежала в ліжку, спостерігаючи, як повзає стелею блискуча синя муха. Годинник на руці говорив їй, що скоро полудень. Але могло бути й пізніше. Годинник Меґ зазвичай відставав на десять хвилин щогодини. Якщо дівчина забувала підкручувати його, через деякий час стрілки показували абсолютну нісенітницю, та їй це байдуже.

Меґ було водночас нудно й тривожно.

Чак пішов, коли вона ще спала, і досі від нього не було жодного знаку. Меґ не могла навіть встати з ліжка, щоб налити собі чашку кави. Вона хотіла кави, але зусилля, яких це потребувало, були для неї надто великими. Значно простіше лежати ось так і спостерігати за мухою, ніж робити будь-що інше.

Невдовзі муха полетіла, і Меґ відчула, що заздрить їй. Вона б теж так хотіла — забратися звідси геть. «Це, певно, чудово, — міркувала вона, — просто знятись і полетіти, ні про що не думати, натрапити на шматок м’яса, поживитись і летіти далі. Яка ж щаслива муха!»

Дівчина заплющила очі й поринула у дрімоту. Це було єдине, що вдавалось їй легко. Часом Меґ думала: спати — єдине, що вона вміє.

Коли Меґ прокинулась, муха повернулася на стелю. Дівчина відчувала неприємну спеку і задуху. Мляво поглянула на годинник. Якщо вірити часоміру, була 14:35. «Не може бути аж так пізно, — подумала вона, спостерігаючи, як муха повзала стелею. — Чудово, коли можеш робити ось так... Просто повзаєш собі стелею — туди-сюди». Раптом її охопив холодний страх. Де ж Чак? Вона сіла й відкинула простирадло. Його не було вже кілька годин! Він покинув її і втік?