— Але ж тепер у цього виродка немає рушниці, — зауважив Бейґлер.

— Ніщо не завадить йому вкрасти іншу, хіба ні? — запитав у відповідь Террелл і розпалив люльку.

Якщо й була одна річ, яку Лепські ненавидів найбільше серед усіх речей, які він ненавидів, то це збирати свідчення і писати звіти. Він був переконаний, що кожного, хто добровільно зголошується прийти надати свідчення, треба відправляти додому як розумово відсталого. Але Лепські приймав той факт, що це була робота поліції. Коли йому вдавалось уникнути її, він уникав, але коли він мусив виконувати її, а зараз був саме такий випадок, йому вдавалося справлятись із цим і стримувати свій запальний характер. Саме зараз він із відчаєм дивився, як збільшується черга людей, котрі так завзято хотіли дати свідчення.

За сусіднім столом сидів Макс Джейкобі. Він щойно закінчив із балакучим старим, який бачив, як померла місіс Данк Бровлер. Все, про що міг говорити старигань, так це про штучні фрукти на її капелюхові. Він усе намагався переконати Джейкобі, що вбивця вороже ставився до тих фруктів на капелюхові. Зрештою, він дістав Джейкобі, як Лепські дістала стара леді, що весь час торочила йому про милу собачку місіс Данк Бровлер, яка бачила вбивцю, і в поліції обов’язково повинні якось це використати.

Двоє чоловіків перекинулися поглядами.

— Як справи? — запитав Джейкобі, втомлено посміхаючись.

Розуміючи, що він тепер старший за Джейкобі, Лепські похмуро зиркнув на нього.

— Це робота поліції. Треба глибоко копати, щоби знайти воду.

Джейкобі з удаваним здивуванням похитав головою.

— Хіба ми воду шукаємо?

На стілець перед Джейкобі гепнувся товстий немолодий чоловік у поношеному вбранні. Глухо зітхнувши, Макс узяв ще один аркуш.

— Слухаю вас? Ім’я, адреса?

«Недоумки! — лаявся про себе Лепські. — Три години — і нічого! А бісове начальство відпочиває після обіду!» Він підколов свій останній звіт і потягнувся за сигаретою, аж тут його огорнула хмара парфумів. Підвівши погляд, він побачив навпроти себе на стільці дівчину, яка зачудовано, широко розплющивши очі, спостерігає за ним.

— Бідолашний, виглядаєте дуже запареним і втомленим, — прожебоніла вона.

Лепські відчув, як мимоволі затремтіло його тіло. Перед ним сиділа дівчина, як зі сторінок «Плейбою». Така краля і мертвого воскресила би: білявка з шикарним тілом, фіалковими очима і такими довгими віями, що їм би позаздрила кожна лялька. Побачивши розмір її грудей, Лепські важко видихнув повітря. Він помітив, що Джейкобі, товстий немолодий чоловік, четверо детективів із поліцейського відділку Маямі, а також троє патрульних, які стримували чергу свідків, усі вони витріщались на дівчину.

Лепські сердитим поглядом обвів кімнату, і колеги неохоче повернулись до роботи.

— Слухаю, — рявкнув він своїм фірмовим тоном справжнього поліцейського. Зазвичай це мало приголомшливий ефект, але на дівчину не справило жодного враження. Вона поправила свої пишні груди, щоб зручніше вмістити їх у бюстгальтері, торкнулась неслухняного пасма шовковистого білявого волосся і повторила:

— Ви виглядаєте запареним і втомленим.

Лепські видав тихенький звук, наче хтось розчавив муху.

Товстий немолодий чоловік нахилив своє побите віспою обличчя до Лепські й, дихаючи часником йому в лице, мовив посміхаючись:

— Вибачте, містере, але маленька леді має рацію. Саме так ви й виглядаєте — запареним і втомленим.

Лепські зіжмакав аркуш паперу.

— Не могли б ви слідкувати за своїми свідками? — прогарчав він до Джейкобі.

У голосі його було стільки отрути, що товстий немолодий чоловік одразу втратив будь-який запал. Лепські повернувся до дівчини.

— Хочете щось розповісти?

Дівчина захоплено розглядала його.

— От так штука! Я чула історії про копів, але не знала, що вони можуть бути такими, як ви, типу, чесними.

Лепські поправив краватку.

— Слухайте, міс, ми тут дуже зайняті, — м’яко заговорив він. Її щире захоплення все-таки справило на детектива враження. — Просто розкажіть, що знаєте.

— Дівчата сказали, що я повинна прийти.

Лепські зітхнув і взяв чистий аркуш.

— Ім’я, адресу, будь ласка?

— Я Менді Лукас. Працюю і живу в клубі.

— У якому клубі.

— Ну, знаєте, клуб «Пелота».

— Ви там живете?

Вона наморщила свій гарненький носик.

— У мене там кімната... Це важко назвати життям.

— У вас є якась інформація, міс Лукас?

— Та це дівчата сказали, я маю прийти, але я навіть не знаю... Тут трохи смердить, не відчуваєте? Усі ці люди... Але те, що я зустріла вас! Це ж треба! Коли я розкажу про вас дівчатам, вони з трусів повискакують!

Лепські вирячив очі. Він поглянув на Джейкобі, який прислухався до їхньої розмови і тепер здивовано округлив очі, потім перевів погляд на товстого немолодого чоловіка, який загиготів.

Згадавши, що він тепер детектив першої категорії, Лепські нахилився вперед і зобразив на обличчі похмурий вигляд справжнього копа.

— Послухайте, міс Лукас, що ви можете розповісти мені?

Дівчина знову поправила груди і сказала:

— Кличте мене Менді. Мої справжні друзі ніколи не називають мене міс Лукас.

— Гаразд, Менді, — Лепські закинув ногу на ногу, дещо нервово перекинув ручку з правої руки в ліву, а звідкись, наче із самого його нутра, долинув звук, схожий на каменепад: — Тепер розкажіть мені, чому ви тут.

— Ви справді хочете знати? Я казала дівчатам, що лише змарную ваш час...Чесно, — її довгі вії тремтіли. — Я знаю, ви, хлопці, певно, гаруєте тут, як прокляті. Але дівчата... ну, вони сказали...

— Все гаразд, — Лепські починав нервувати і відчув, як прискорюється його пульс. — Це ж моя робота. Не турбуйтесь про те, що витрачаєте мій чортів... тобто мій час. Просто скажіть мені.

— Божечки! Ну і спека тут! — Із цими словами вона підвелась, вигнулась, трохи відтягнула свою мініспідницю і знову сіла. — Ви одружений, містере детектив?

— Одружений, — покірним голосом відказав Лепські.

Менді нахилилась до нього і довірливо прошепотіла:

— Тоді ви зрозумієте: ці кляті одноразові трусики — суцільні тортури.

У Лепські ледь очі з орбіт не повилазили.

— Ваша дружина колись скаржилась на них? — запитала дівчина.

Здавленим голосом Лепські відповів:

— Менді! Ви скажете мені, чому ви тут?!

— Ой, божечки! Вибачте. Не зважайте на мене. Я така незібрана. Ви справді хочете знати, не жартуєте?

— Просто говоріть, — попросив Лепські голосом, який не зміг би повторити і найкращий пародист.

— Ну, я бачила того хлопця. Він був такий сексі, — Менді нахилилась над столом, і декольте на її сукні опустилось настільки, що Лепські міг навіть розгледіти соски, які ледь не вистрибнули назовні. — Я не те щоб упадаю за кольоровими. Не думайте, що я маю щось на не білих. Розумієте? Просто зазвичай вони мені не подобаються. Але бувають випадки... Хочу сказати, чоловік це ж і є чоловік, а той тип був справжнім красунчиком.

Лепські загудів так, ніби всередині нього розбурхали величезний бджолиний вулик.

— Коли ви бачили його, Менді?

— Одразу після тієї жахливої стрілянини. Вона розбудила мене — я про стрілянину. Я почула усі ці крики. — Менді підтягнула бретельку на ліфчику. — Коли я прокинулась, то була ледь жива... У вас колись таке було? Знаєте, наче мертвий... повіки важкі... у голові паморочиться?

Лепські стиснув кулаки.

— Ви бачили цього чоловіка на паркувальному майданчику?

— Ну, там були люди, вони все стрибали довкола. Знаєте що?

— Продовжуйте.

— Так от, ці люди нагадували мені мексиканські боби. Ви, певно, знаєте — такі штучки, що стрибають, коли їх розсипати, їх ще діти люблять.

Тепер Лепські видав звук, який нагадував гудіння, з яким циркулярна пилка розрізає дерево.

Менді витріщилась на нього.

— Мама говорила мені, що коли робиш такі звуки, треба казати: «пардон».

Детектив опустив погляд у свої нотатки, опанував себе і після паузи заговорив: