Пізніше, повертаючись додому, Кеннан стукнув по керму і пошкодував, що не познайомився з Кей ближче на початку року. Зима була б тоді цілком іншою!
Вже в своїй квартирі, Кеннан дістав пляшку Чівас Рігал і сів за кухонний стіл, почитати Вольтера. Легенький, нічний вітерець дув крізь вікно. Після двох стаканів він прийняв душ і заліз в ліжко. Він вирішив не писати в щоденник, але посміхнувся, згадавши день повний подій.
-- От лайно, -- сказав Кеннан, сідаючи в ліжку. Він швидко вдягнувся, забувши про шкарпетки і натягнув нейлонову куртку поверх піжами.
Яскравого світла місяця вистачало, щоб їхати не вмикаючи фар, коли він гнав Вольво крутими поворотами сільської дороги. Паркінг був порожнім, а все поле вкривали глибокі колії. Атракціони були все ще на місці, але складені та готові до завантаження на трейлери. Кеннан оглянув залиту місячним сяйвом галявину і з полегшенням переконався, що вона порожня. Але тоді він побачив невиразний силует у верхньому ряду порожньої трибуни.
Коли він підійшов ближче, то в місячному світлі побачив на вкритому порохом обличчі хлопця сліди від сліз. Кеннан зупинився в нижньому ряду, почав говорити, йому забракло слів, він замовк і знизав плечима.
-- Я знав, шо Ви ся вернете, -- промовив Террі. Його голос звучав доволі бадьоро. -- Я знав, шо Ви ся вернете.
Рауль був живий. Він з зусиллям звільнився з-під груди мертвих ящерів. Це все сорочка. З Карвнала він носив яскраво прикрашену туніку, яку Фенн дав йому в Трітопс. Це не просто прикраси. Хіба не це сказав дивний, маленький Пухнастик? Так, саме це. Сорочка зупинила шість високошвидкісних стріл арбалета. Безперечно, вона була ефективнішою ніж кольчуги, які все ще вкривали трупи ящерів навколо.
Рауль встав на чотири ноги і зробив кілька непевних кроків. Він не знав скільки часу пролежав непритомний. Було боляче дихати. Рауль обмацав верхню частину тулуба і запитав себе чи сила удару не зламала йому ребро.
Не має значення. Він пройшовся по галявині, спочатку підняв лук, а потім позбирав стріли. Свій короткий меч він знайшов там, де розколов щит, шолом і череп ящера. Його клановий спис був розтрощений, але він відламав наконечник зі священного металу і кинув його в сагайдак. Коли він так-сяк озброївся, піднявши довгий бойовий спис ящерів, то помчав на край галявини.
Деякі пальми все ще тліли. Платформи Чаклунів відлетіли недавно. І Рауль знав куди вони направилися.
На півночі відсвічували високі вершини Зубатих гір. Зморщившись від болю, Рауль закинув щит і лук за спину. Тоді, він перейшов на легкий, поглинаючий відстань галоп і вирушив на північ.
Ніч. Стурбована хмара комах танцює навколо ртутних ламп. Кеннан стоїть в телефонній будці біля невеличкого продуктового магазину. Магазин закритий і темний. Бічна вулиця безлюдна.
-- Так, Уіт, я отримав її… -- в темряві чути тільки голос Кеннана.
-- Ні, я знаю… Я розумію, що побачитися з Фентворсом не так легко.
-- Звичайно, але все не так просто, Уіт. Я не тільки… в мене контракт. Там чітко сказано…
-- Ці останні дні мають значення…
-- І що він сказав?
-- Послухай, яка різниця чи я побачуся з ним зараз, чи коли він повернеться в серпні. Це він вирішує хто займе цю посаду, вони не можуть прийняти когось поки він не повернеться, правильно? Якщо мені вдасться домовитись…
-- Ах так? Так, розумію. До того, як він поїде? Так. Так. Ага, ясно…
-- Ні, Уіт, мені важливо, щоб ти там була. Тільки річ у тім, що… в мене немає грошей на літак. І тоді мені доведеться летіти назад по речі.
-- Так. Так. Можна спробувати, але я не хотів би пропустити ці останніх кілька…Я не знаю. Гадаю, що так, чому ти питаєш? До біса, Уітні, ти вже була в Європі… чому б тобі… ні, дійсно, чому б тобі не сказати батькам, що ти не можеш приєднатися до них до червня або…
-- Так. Правда? Твоїх батьків не буде? А… як там її, домогосподарка, так, Міллі… Доки?
-- Чорт. Так, дійсно, звучить непогано.
-- Ні, ні. Я ціную це, Уітні. Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене…
-- Так. Ага, це має сенс, але, послухай, мені важко пояснити. Ні, послухай, завтра п’ятниця, так… потім вихідний понеділок, бо День пам'яті. Потім вівторок, середа і останній день в четвер. Ні… тільки табелі роздати і таке там. Послухай, це може почекати тиждень?
-- Ага. Так. Гаразд, я розумію. Добре, послухай, дай мені подумати до ранку, гаразд?
-- Я знаю… але ж він буває в суботи, правда ж?
-- Гаразд, послухай, я передзвоню тобі завтра… в п’ятницю ввечері…і скажу тобі, що…ні, хай йому грець, Уіт, я бідний, але не настільки бідний, я не хочу щоб твої батьки платили за… послухай, я передзвоню тобі о дев’ятій, це… е… одинадцята в тебе, гаразд?
-- Ну, ти можеш подзвонити йому в суботу і сказати, що я буду в середу, або я можу почекати в надії, що щось з’явиться. Ага, ага… тоді давай… дай мені подумати, гаразд? Так… добре, я візьму це до уваги, не переживай.
-- Слухай, Уіт, в мене закінчуються монети. Так. В дев’ятій… тобто в одинадцятій. Ні… я теж. Був радий почути твій голос… Так. Гаразд. Поговоримо завтра. Так…з нетерпінням чекаю зустрічі. Я тебе теж. Бувай, Уіт.
Після невдалої спроби втекти, Доббі підвісили на ланцюгах на стіні. Зі стола, до якого вона була прив’язана, Джернісав’єн не бачила, чи він ще дихав. В червоному світлі виглядало немов з нього живцем здерли шкіру.
Високі, закутані постаті рухалися в кривавих сутінках. Коли Чаклуни не дивилися на неї, Джернісав’єн з усіх сил напружувала зап’ястя і щиколотки, сковані металевими обручами. На марне. Сталь не піддавалася. Неокішка розслабилася і оглянула стіл, до якого вона була прикована. Збоку гладкої поверхні були металеві канавки і маленькі дренажні отвори. Джернісав’єн задумалася про їхнє призначення, і відразу ж пошкодувала. В неї швидко забилося серце і неокішка злякалася, що воно вискочить з грудей.
Принаймні вчорашня спроба Доббі втекти відвернула увагу охоронців і Джернісав’єн встигла підняти руки, взяти ключ і проковтнути його.
Вона помітила якийсь рух в сутінках і найвища з укутаних фігур виступила вперед, в червоний промінь світла. Чаклун повільно відкинув каптур. Джернісав’єн з жахом дивилася на шкіру вкриту лускою, обличчя схоже на череп богомола, великі очі, що виглядали немов озера застиглої крові та ікла, з яких капав густий слиз.
Чаклун сказав щось, але Джернісав’єн не зрозуміла. Повільно він підняв кістляву, вкриту лускою руку. Огидні кігті стискали скальпель…
Менше ніж півкілометра звідти, Рауль з трудом пробирався крізь велетенські снігові замети вгору. Підкови ковзали по вкритій льодом скелі. Двічі він оступився і тільки сила його масивних рук дозволила йому підтягнутися і врятуватися. Падіння означало неминучу смерть.
Сорочка, подарована Фенном, трохи зігрівала верхню частину тіла, але решта замерзала. Руки швидко ціпеніли і Рауль знав, що вони не врятують його, якщо він послизнеться знову. Та ще гірше, що почало сідати сонце. Кентавр знав, що не переживе ще одну ніч на цій висоті.
Якби він тільки знайшов вхід!
Коли він почав впадати в розпач, Рауль почув, як під ним провалюється камінь і крижаний вітер доніс тихе прокляття. Він підповз на край снігового виступу і поглянув вниз на двох вартових ящерів, не більше, як десять метрів від нього. Вони стояли біля важких, металевих дверей, помальованих на біло, щоб не виділятися на фоні вкритого снігом схилу гори. Ящери мали на собі білі парки з каптурами і якби не прокляття, Рауль ніколи б не побачив їх.
Сонце зайшло. Крижаний вітер лютував на схилах і жбурляв кристали льоду в тремтячі боки кентавра. Рауль припав до снігу. Замерзлими пальцями, він потягнувся за луком і стрілами.
