І він рухався прямо на них!

Клас був в жахливому стані та надто тісним. Довший час його використовували як склад і навіть зараз на стінах залишилися сліди і глибокі подряпини від ящиків та металевих футлярів з картами, які там зберігалися.

Кімната, як і школа, була старою, але не такою ж мальовничою. Вона не викликала приступів ностальгії, як полотна Нормана Роквелла. Колись високу стелю опустили за допомогою неприпасованих підвісних плит, які обрізали верхню третину вікон. Трубчасті лампи денного світла висіли на сірих планках, що стирчали з отворів у підвісній стелі. Колись гладка та полакована підлога, була тепер настільки потрісканою, що в дощовиті дні, учні не ризикували знімати промоклі кеди.

Двадцять вісім столів з рожевого пластику та коричневого металу заповнювали простір запроектований на три ряди дерев’яних парт з попереднього століття. Столи були доволі старі; їхня поверхня вкрита глибокими порізами і подряпинами, а бридкі, трубчасті ніжки видовбували нові тріски з підлоги. Якщо на поверхню стола ставили олівець, він обов’язково з шумом скочувався, а кожного разу коли дитина піднімала кришку парти, щоб дістати підручник, маленьку кімнату наповнювало відлуння скреготу металу і звук зошитів, що падали на підлогу.

Вікна були високими та кривими, з них тільки одне відкривалося. Минулого вересня, коли температура не опускалася нижче тридцяти градусів і кросівки учнів тонули в асфальті дитячого майданчика, в кімнатці, куди напрочуд рідко залітав легкий вітерець, було майже неможливо висидіти.

Дошка була шириною десь метр двадцять і мала тріщину вздовж правої сторони. Одного разу Кеннан скористався нею, щоб проілюструвати розлом Сан-Андреас. У свій перший день він виявив, що в класі немає крейди, тільки одна ганчірка, ні лінійки, ні глобуса, тільки одна карта ( та й та ще довоєнна), немає книжкових поличок, а годинник назавжди завмер на двадцять три по першій. Третього вересня Кеннан подав заявку на настінний годинник і до кінця січня, біля дверей, повісили якісь старенькі ходики. Вони постійно зупинялися, тож Кеннан тримав у себе на столі дешевий будильник. Його тікання стало звичним супроводом до всіх інших звуків в кімнаті. Інколи він виставляв будильник, щоб той вказував закінчення контрольної чи періоду тихого читання. В останній день перед Різдвяними канікулами, будильник задзвенів о другій, сповістивши про кінець роботи та початок годинної Різдвяної забави. В інших класах забава тривала тільки останніх двадцять хвилин, і хоча директор оголосив Кеннану догану за те, що той не прочитав брошуру з шкільними правилами, цей інцидент підтвердив підозри більшості учнів, що в класі містера Кеннана весело.

Спогади Кеннана про той Різдвяний сезон назавжди будуть пов’язані з Універмагом Реардонс, полинялим і занедбаним, дешевим магазином на Вотер-стріт, де одного пізнього вечора він купляв подарунки своїм четвертокласникам. Один за одним, він вибирав дешеві персні, баночки з рідиною для бульбашок, іграшкових солдатиків, моделі літаків та конструктори – для кожного він підготував особливе послання – приніс їх додому і запаковував до самого ранку.

Кеннан обклеїв потріскані стіни класу плакатами, включно з ілюстрованою картою Бостона, що три роки провисіла у нього в гуртожитку. Кожних три тижні він обновляв дошку оголошень. Тепер вона могла похвалитися великою картою планети Гарден, на якій позначали події з Історії.

Він не міг позбутися легкого запаху прогнилої штукатурки і стічних вод, що просочувалися в клас. Він також не міг нічого вдіяти з лампочками, що дратували своїм гулом та мерехтінням. Але він купив на блошиному ринку старе крісло, а у власника квартири, яку винаймав, позичив килим, і кожен день десять по першій, відразу після обідньої перерви і перед уроком англійської мови, Кеннан сідав у м’яке крісло, а двадцять сім учнів втискалися на килим в кутку кімнати й розповідь продовжувалася.

Джернісав’єн і Доббі віддали свої дві останні монети за вхід на велетенську арену, де був запланований бій Рауля з Непереможним Шрайком. Навколо них були темні алеї та гострі дахи легендарного Карвнала. Вони протиснулися з натовпом крізь вхідний тунель і вийшли в багатоярусний амфітеатр, де сотні смолоскипів кидали на трибуни химерні тіні.

Навколо круглої ями юрмилися всі раси Гардена, а вірніше, всі раси, які вижили після протистояння зі злими Чаклунами: вкриті каптурами Друїди, деревні жителі з Великого Лісу; група пухнастиків у своїх яскравих оранжевих мантіях; багато воїнів-ящерів, що сичали, і сміялися, і кричали; коренасті малюки з Болотного Народу і сотні мутантів. Нічне повітря заповнювали дивні звуки і ще дивніші запахи. Торговці перекрикували шум, вихваляючи смажені крильця арго та холодне пиво. Бригади робітників на арені засипали піском калюжі крові в місцях, де попередні учасники Гри Смерті програли Шрайку.

-- Чому він повинен битися? – запитала Джернісав’єн, коли вони зайняли свої місця на грубій лавочці.

-- Це єдиний спосіб заробити тисячу кредитів, необхідних щоб завтра вранці вирушити на південь на Небесному Галеоні. – відповів Доббі тихо. Високий мутант сів біля нього на лавочці і йому довелося потягнути за кінчик своєї пурпурної накидки, щоб звільнити її.

-- Але чому б нам просто не піти з міста чи сісти на пліт? – наполягала Джернісав’єн. Хвостик неокішки махався туди-сюди.

-- Рауль все пояснив, -- прошептав Доббі. – Чаклуни знають, що ми в Карвналі. Напевно, вони вже контролюють міські ворота і доки. До того ж, пішки чи на плоту, нам ніколи не відірватися від їхніх летючих платформ. Рауль має рацію, це єдиний спосіб.

-- Але ніхто не може перемогти Шрайка! Згоден? Його генетично створили як машину для вбивств під час Війни з Чаклунами, хіба ні? – жалюгідно сказала Джернісав’єн. Вона примружилася так, наче світло від смолоскипів різало їй очі.

-- Так, -- відповів Доббі. – Але він не мусить перемогти щоб отримати тисячу кредитів. Досить протриматися три хвилини на одній з ним арені.

-- Комусь це коли-небудь вдавалося? – прошепотіла Джернісав’єн нерівним голосом.

-- Ну… гадаю… -- почав Доббі, але його обірвав звук фанфар з арени. Шум в натовпі відразу стих. Здавалося, що смолоскипи запалали яскравіше і з одного боку широкої ями піднялася важка герса.

-- Що таке герса?

-- Це великі, важкі ворота з шипами внизу. Очі всіх присутніх на стадіоні звернулися до чорного отвору в стіні. Настала така глибока тиша, що можна було почути потріскування і сичання смолоскипів. І тоді вийшов Шрайк.

Він мав два метри тридцять сантиметрів росту і виблискував у світлі немов відполірована сталь. З різних частин його гладкого, металевого екзоскелета виступали гострі, як бритва шипи, схожі на леза коси. Його лікті та коліна захищали кільця природної броні, також вкриті короткими шипами. Один шип стирчав навіть з високого чола, прямо над червоними, багатогранними очима, що сяяли наче вогняні рубіни. Замість рук в нього були лапи з п’ятьма кривими, металевими лезами, які стискалися і відкривалися так швидко, що виднілися тільки розпливчаті обриси. Від лап доносилося вжик-вжик.

Шрайк повільно рухався на середину арени, похитуючись, немов статуя з гострими краями, що вчиться ходити. Він підняв голову, клацнув бойовим дзьобом і його червоні очі оглянули натовп, наче шукаючи майбутні жертви.

Раптово тишу прорвали сотні глядачів, які почали свистіти, глузувати і кидати малі предмети. Шрайк зустрів все це нерухомо і мовчки, немов не помічаючи шуму і шквалу метальних снарядів. Тільки раз – коли велика диня вилетіла з трибун прямо в голову Шрайка – тільки тоді він зволив поворухнутися. Але як він поворухнувся! Шрайк відскочив убік на шість метрів з такою неймовірною швидкістю, що на секунду ця жахлива істота стала невидимою. Натовп благоговійно замовк.

Тоді знов загриміли фанфари, відчинилися високі, дерев’яні двері і з’явився перший учасник Пізніх ігор. Це був кам’яний гігант, дуже схожий на того, що гнався за Доббі, коли вони переходили через Серпанкові гори. Але цей був більший – щонайменше три з половиною метри росту – і виглядав немов складався з суцільних м’язів.