— Кость… — мати незадоволено захитала головою, підстрибували чудові каштанові кучерики навколо милого молодого обличчя. — Ти, як завжди: скажеш — то скажеш. Це ж вовк!
— Ну, але… Вовк міг би виправитись? Як зайчик…
— Вовк? Як зайчик? Ні, Кость! Ти хіба не чув казок? Вовки злі. Зайчики добрі. Вовки не виправляються…
— А…
Щось гримнуло, і мати озирнулась — знову підстрибнули кучері.
— Ви виходити будете чи шо? Мені тут прибрати треба!
Прибиральниця з відрами. Велика прибиральниця із великими відрами.
— Звичайно-звичайно. Вибачте нас, будь ласка.
Костина мама завжди була швидкою на вибачення.
Вона і перед лікарями вибачалася, що хворіла, а їм — клопоти. Здається, вона готова була б вибачитись і перед працівниками міського цвинтаря, яким довелося раз за разом встромлювати лопати у землю, намагаючись пробити мерзлий ґрунт. І вона точно вибачалась перед сином. За те, що померла швидко і так і не встигла відповісти на всі його запитання — постійно щось заважало: спочатку тато із вічними пригодами, потім робота, потім хвороба, а іноді — прибиральниця з відрами. Відра бряжчали все голосніше і голосніше, ближче і ближче… Маленький Костя хитнувся вперед, аби зістрибнути з сидіння, і…
Я прокинувся, ледве не злетівши із підвіконня.
Здається, то був останній бачений мною нормальний сон, мій власний спогад дитинства, яке покинуло мене разом із рідними.
У реальності брязкали вже не відра — коридором гуркотіли десятки ніг, ковзали по кахлях на поворотах, стирали гуму на дешевих кедах. Оскільки я здогадувався — ні, на жаль, я дуже добре знав, — що за табуни водяться у цьому дітовиправному зоопарку, то кліпаючи очима, швиденько прикидав лише дві життєво важливі речі. По-перше, за ким женуться цього разу? Добре було б, щоб не за мною — ніби не за мною. І по-друге, — ну справді, дрібничка — чи встигну я десь сховатись?!
Ні, мене тепер зазвичай не чіпали… але мені здавалось: що більше я брав участь у таких «масових заходах», то більше ризикував викрити себе. Якщо зграя здогадається, що закони джунглів викликають у мене певний, скажімо, стриманий подив і що лупцювання слабших не приносить мені такого ж задоволення, як їм, і що дружбу я хотів би будувати не на взаємному прикритті перед вихователями, а на спільних інтересах, типу моїх літачків із минулого життя… Якщо вони здогадаються — я зможу раз і назавжди позбутись необхідності когось лупцювати — лупцювати будуть саме мене, з радістю, раз я такий гуманний і сентиментальний. Ні-ні, треба було тікати, бо хоч моя бабуня і була народна артистка, я не впевнений, що граю брутальність настільки вправно.
Та я не встигав. Ніяк.
Хлопця, якого цькувала зграя, я не знав. Визначив це миттєво, адже в принципі не був знайомий ні з ким, хто б виглядав так, як він. Він був не наш. Тобто не просто новенький, а зовсім не наш. Чорне волосся, смаглява шкіра і щось не те, далеке й підступне, у напруженому обличчі, як в оскаженілого від запаху сотні мисливських собак вовченяти.
Він звернув праворуч, до туалету, зграя пронеслась повз мене, волаючи щось войовниче, заповнила вузький коридор до хлопчачої вбиральні. Я втиснувся спиною у скло. Голова закрутилася невідомо від чого — невже від страху? Я заплющив очі — типова помилка тих, в кого голова крутиться нечасто.
Страшно. Серце стукотіло, як навіжене. А тоді — запах. Ні, сморід. Мене тикали мордою в унітаз, і я старався не ковтати, і я захлинався. А-а-а… Хтось тягнув за волосся. Ковток повітря. Сморід ллється по щоках. І знову. Не ковтати, і жах заповнює рот і ніс разом з водою, яка не має вже запаху, крім приниження і смерті. Було темно і далеко, десь далеко, повітря… І я був сам. А-а-а… Стукотіло серце. І мене боляче штрикнули в правий бік. Ні, не мене. Не мене. Я сидів на підвіконні. Стукотіло серце. І каблуки стукотіли по великих квадратних плитах тюремної, ні, дитбудинківської підлоги. Тюремної? Це не мої думки. Не мої! Стукотіло серце — голосно, і глухо — каблуки.
Сама Єлизавета. Сама.
Я зістрибнув з підвіконня. Марево розсіялось повністю.
— Что это тут такое? Вы что, совсем страх потеряли, твари?
Діти дивились на неї — ніби справді не діти, звірі. Налякані, як той чорний і чужий, не з їхньої зграї, якого вони щойно піддавали тортурам.
— Ничего, Елизавета Родионовна! Мы просто…
— Очередь в туалет, — раптом сказав… я.
Не знаю, чому сказав. Навіщо?! Єлизавето, помилуй…
Але ж навіть якби вона влаштувала розгін, це не захистило б цього новенького. Він не наш, і бути йому ізгоєм… А я… Чи я намагався бути зі всіма заодно? Так, хіба це не прагнення будь-якої тварини, керованої інстинктом самозбереження? Вони, ці підлітки, зведені на манівці першим і єдиним беззаперечним законом — законом природного відбору, були свої, найсвоїші зі своїх. Чорний і Єлизавета — чужі. Я прийняв той закон джунглів. Лиш не любив його, але ж прийняв.
Звісно, така дурнувата брехня тільки й могла служити дешевим знаком моєї лояльності до зграї. Та все ж ляпас був несподіванкою. Я похитнувся. Мене ще не били… викладачі. Однолітки били, старші — ніколи.
— Это за ложь.
«За ложь», — відбилось у моїй голові і ще десь. Єлизавета безстрашно пройшла у хлопчачий туалет. Навіть не знаю, чому вона їх всіх не боялась. Так, доросла, директорка, але… Хіба є щось, на що діти насправді не здатні? Не конкретно ці діти — будь-які, поставлені життям у такі обставини і такі умови? Чи гірші. Бувають же гірші обставини? І я не образився чомусь за ляпас — він, може, зробив мене ще більш своїм у очах підлітків, і можна буде зайвий раз провалятися біля цистерни і вберегти від ударів мій безцінний череп — бабуся дуже вже переживала, коли я вдарявся головою, казала, що буду дурний. Та й зрештою, закон… Всі ми звірі — і ті, хто б’є, і биті. Бо останні потім стають першими, а перші останніми. Це коло досі ще ніхто не міг розірвати — так я думав, чесно, у дванадцять років. Може, трохи не тими словами, але так відчував. Чи, може, це так я сприймаю тепер, а тоді лише шкуру свою беріг та слухався інстинктів?
Потім Єлизавета тягла того мокрого вовченятка за шкірку — переляканого і злого, хоч і радого, що все наразі скінчилось — тягла чужого коридором з моїх товаришів. Чужий дивився вниз, на підлогу, а потім чомусь раптово підвів очі, чорний погляд вперся у мене — так збіглося, мабуть, — із ненавистю, такою ненавистю, що будь він чаклуном, я певно перетворився б на свій червоний піонерський галстук. Ніби це я мучив його в туалеті, ніби це я страшив його тортурами та смертю! Зрештою він, мабуть, ще погано нас розрізняє — просто чужа зграя, морок білих перекривлених облич.
Чурка жив у нашій кімнаті. Зайняв вільну койку великого розбишаки, переведеного за Єлизаветиною «протекцію» кудись у провінцію. Чорного звали Валерієм, зовсім по-нашому, і так було написано і в його документах — я питав Ніну Йосипівну, — але чужому, звичайно, ніхто не вірив. І я теж не хотів клопоту із тим, аби ділитися здобутою у прибиральниці інформацією. «Вамбо-Мамбо» — ось як ми його називали. Вамбо-Мамбо стверджував, що його батько тунісець, араб, а отже, схоже на африканське ім’я Вамбо-Мамбо ні до чого, араби в Тунісі — не те саме, що племена десь у дикій Африці, цивілізованіші і кращі, — так він і казав — «у дикій Африці». Але яка нам була різниця? Чорніший за нас означає чорний. Так просто.
У Вамби-Мамби чудова російська, узагалі без акценту, і неймовірно білі зуби — я добре пам’ятаю, як перший раз побачив, як Вамбо усміхається.
Розділ 5. Усмішка Венеції
Ми сиділи у їдальні — «столовці». Муха повзла по довгому столу — ніби спеціально обравши за траєкторію одну з подряпин на блакитній фарбі (наші старі столи хтось придумав пофарбувати блакитним! — хлопцям не сподобалось, і вже за тиждень голубуваті столи були вкриті подряпинами від виделок, хоч би як пильнували відчайдушні виховательки). Але муха тут ні до чого… Чи, може, саме вона спонукала Вамбу-Мамбу заговорити? Коли сіла на котлету, бридку до нудоти: більше з хліба, ніж м’яса, напівсиру і якось напрочуд схожу на щось інше, чого наївся Вамбо-Мамбо ще у свій перший день…
