Вихователька розвернулася на підборах, які анітрохи не додавали жіночності її тепер суворому — як вона й хотіла — неприємному образу, і пішла, жінка, яку я, як на гарячому, спіймав на доброті і яка потім чомусь ненавиділа мене всі наступні роки (невже саме за це й ненавиділа?). Я не зовсім розумів, кого це «нас» вона мала на увазі, з кого це «нас» їй так тяжко було зліпити людей — з Лізки, мене чи тих, хто побив блідого новачка, пояснюючи, що життя «тут» не таке, як «там», але на інтуїтивному рівні я вже знав — сперечатися не можна ні з ким. Певно, тільки он з тою дивною Лізою — можна. Зі всіма іншими — хіба якщо скучив за стусанами чи миттям туалетів.

Розділ 4. Зоологія

Подмухав іще. Навіть почувався трохи щасливим. Коло збільшувалося, морозні візерунки розходилися, як шви, і прозорий кружечок показував мені, як телевізор, засніжено-сірий Київ — не такий сірий тепер, ніж був пізньої осені і на початку грудня, — припорошений снігом і передчуттям новорічних свят. Я дмухав ще. І ще. І ще. Допоки Київ не відкрився мені, як на долоні.

— Голова не закрутиться? Дуєш і дуєш, — пробуркотіла Ніна Йосипівна.

Та я не слухався — добре було б, якби закрутилась голова. Я не зовсім розумів, як це — але ж, мабуть, схоже на каруселі, на яких колись катали мене… Яка різниця, хто катав.

А ще мені подобалась її турбота: Ніна Йосипівна не сварила, вона піклувалась про мене — щось, що я не цінував до того, як потрапив у дитбудинок.

— Ти не сумуй, — казала і терла підлогу, великі кахельні плити, яких не буває, звісно, у квартирах, а лише у казенних холодних занедбаних коридорах — від Владивостока до Львова.

— Я не сумую. Вже звик тут.

Ця будівля для чогось іншого була призначена, може, для якогось наукового інституту, може, для управління якогось, що планувало б переможні п’ятирічки на століття вперед. Ми, діти, жили у чомусь холодному, що мало бути кабінетами начальства і кімнатами для нарад. А може, нас випадково поселили сюди і просто забули? Я не брехав Ніні Йосипівні, справді думав, що звик, — он який вигляд з вікна, і Лізка скоро повернеться зі свого театрального гуртка (грає, мабуть, знову жертву фашистів чи героїню партизанського руху), і бути одним зі зграї мені, на диво, подобається, хоч і не завжди виходить — щось відчувають, чимось я нетутешній, і страшно, що одного дня хтось сильніший розсміється мені в обличчя: «Ти не б’єшся, а клеїш дурня. Шкуру бережеш. А один на один коли?» — а тоді розвернеться і крикне до зграї: «Він же не наш, пацани!»

Билися щодня, збиралися після занять на задньому дворі — там, біля смугастої труби, що пускала у небо брудно-сірий, як вода у відрі Ніни Йосипівни, дим, сиділи на поваленому старому клені і навприсядки на іржавій цистерні невідомого походження, врослій у траву, плескали по колінах, неголосно, щоб не почули старші, робили ставки, рахували до десяти, бажаючи, аби переможений піднявся. Піднявся і пішов в атаку. І хтось вставав і біг на суперника, злий від поразки, і сльози застилали очі, і кров з носа крапала на землю, де трави не росло, бо ми витоптали її, давно витоптали, не давши навіть прорости світло-зеленим слабким дітям-стеблинкам. А потім було «всі на всіх». І я бився, і може, й втрачав щось всередині себе, але точно не страх — страх був зі мною постійно, у кожному ударі і кожному кроці назад — або покалічать, або покалічу. І я затуляв голову руками і падав десь біля цистерни, і відповзав, і говорив потім, як шкодую, що мені сильно дісталося на самому початку, а то б я…

— Точно звик? — Ніна Йосипівна голосно переставляє своє відро, із незрозумілими буквами синьою фарбою на алюмінієвому боці, вдивляється мені в обличчя. — Як звик, то більше пряників не принесу!

Вона погрозила мені товстим пальцем, та я не злякався. Не повірив — пряники будуть. Вона така ж, як і я тут, — новенька, хоч на вигляд їй, певно, років сто. Тому і носить нам з Лізкою прянички, тому й миє сама, а не примушує когось із вихованців, тому… Багато цих тому.

Ніна Йосипівна пішла, кульгаючи, — я лишився роздивлятися місто. Тут-таки забув про її існування, хоч у долоні все ще стискав підсунутий нею пряник (скільки-то їх поміщається в кишенях її синього халата?).

Крім Лізки, вона єдина була тут доброю до мене. А я сприймав її як декорацію, приємний елемент неприємного загалом спектаклю «дитинство у дитбудинку», не більше… Якби я міг тоді подивитися на Ніну Йосипівну своїм теперішнім поглядом, то, певно, побачив би, як ця не стара ще зовсім жінка мучиться своєю кульгавістю, соромиться, усміхається несміло і ніби ховаючись і, дуже ймовірно, лежачи ночами в темряві якої-небудь маленької кімнатки в комуналці, думає й думає про те, чи могла б вийти заміж й народити своїх дітей — якби обидві ноги були однієї довжини… Могла б? Та де ви бачили дванадцятирічного, що думав про таке? Ще б пак, звичайно, я викинув Ніну Йосипівну з голови, щойно вона зникла з очей. Пішла людина, лиш пряник лишився.

Я думав про інше — про те, як моє життя могло б змінитися, якби була жива бабуня чи мама… Ба, навіть мама могла б бути жива.

А пряник смачнючий! Свіжіший, ніж зазвичай, такий, які колись я їв удома.

Відкусивши ще, я безтурботно обперся на віконну раму і заплющив очі.

* * *

Жив у лісі зайчик на ім’я Бука. Жив собі й не тужив, маленький, білий і пухнастий — як усі зайчики. Одна біда: був у нього дуже поганий характер. Зайчик Бука ні з ким не хотів товаришувати.

Прибігала до нього білочка, хотіла побавитись — Бука прогнав білочку.

Прибігав ведмідь, хотів пригостити медом — Бука мед узяв, а ведмедя образив.

Прибігала до Буки лисичка — просилася в гості. Бука навіть не визирнув із хатинки.

Усі хотіли товаришувати з Букою — милим, гарним, пухнастим зайчиком. Хто тільки не прибігав — усіх проганяв Бука.

Але одного разу прийшов до Буки вовк. І вовкові нагрубив зайчик! Одначе вовк був не як усі звірі — вовк не пробачав образ: вигнав зайчика з хати, натовк йому боки, а сам у його хатинці оселився.

Тоді Бука зрозумів, що був несправедливий до лісних звірів, і кинувся кликати їх на допомогу.

Гарний, білий, пухнастий зайчик дивився зі сцени, і першим рядам було видно, як стирчать із боків бруднуваті нитки затасканої акторами ляльки. Батьки позіхали і чекали кінця вистави.

— Зайчику, ти більше так не будеш?

— Не буду! Не буду!

— Ну що, діти, пробачимо зайчика?

— Так! — вигукнув хор дитячих голосів.

— Точно? Повіримо йому?

— Та-а-ак!

— Ну що ж, зайчику. Ми з дітьми допоможемо тобі врятуватися від вовка.

— Допоможемо, діти?

— Та-а-ак!

Казці лишалось недовго. Пухнастий зайчик підозріло швидко виправився, діти раділи за зайчика, батьки — за дітей і фінал. За п’ятнадцять хвилин вовка уже заманили у великий сірий мішок, у яких зазвичай продають в Україні картоплю на базарах. Бджоли (які теж були за пухнастого зайця) болісно жалили поганого вовка крізь діряве полотно.

Дітлахи плескали у маленькі долоні. Переможні акорди фінальної пісні були вчасно подані звукорежисером — щось про торжество добра. Батьки, готуючись до старту, вже перебирали у руках дитячі кофтинки й шапочки. Тому нічого дивного, що ніхто не звернув уваги на худеньку дівчинку, на вигляд рочки два, що вголос ридала у третьому ряду, і хлопчика років трьох, що дивився на сцену скляними сіро-­блакитними очима.

— Костю, ти мене чуєш?

Хто його знає, цього Костю — чує чи ні, уже майже чотири, а ці дивні напади ніяк не минають.

— Костю-ю-ю!

— Мам… — повернув голову, пильно подивився вологими блакитними оченятами, — а чому ми так з вовком?

— Ми?

— Ну, діти…

— Зайчик теж всіх обманював, мед забрав… Зайчика ми пробачили. А вовк зайчика образив, і ми його одразу в мішок…