Чоловіку на смузі було байдуже. Та я вирішив заговорити до нього, до Кості, що стоїть на смузі і мерзне, не звертаючи уваги на рибку-дівча. Не знаю, чого це раптом, але заговорив я винятково зверхньо і так, ніби я був сам Господь Бог (хоч, зрештою, хто ми, як не боги, у своїх снах?)

— Доброго дня, Костянтине Гавриловичу!

— А? Що? Де тут вхід до будівлі? Я страшенно замерз! — Костя майже верещав, перекрикуючи гуркіт двигунів. Він здався мені неприємним і по-дитячому егоїстичним — ніби перше враження про чужу людину: навіть не по —здоровкався, а одразу «А! Що?», змерз він, бачиш.

— Подивись туди!

— А?

Я махнув рукою туди, де билася, мов рибка… Лізка. Це була Лізка! У тому самому одязі, що я бачив її на Майдані.

— Лізка? — він прошепотів, і розібрати було неможливо, але ж я знав, що він каже, адже це був я сам.

І тут вони почали валити у скляний коридор рукава — всі, хто з літака, хто з будівлі аеропорту. З’явилась руда куля Аллиного волосся. Я завмер — чому Алла і Лізка разом, в одному літаку? Тут же підійшла Агуніка, я впізнав її по точеній фігурці і смолянисто-чорному каре, вийшли якісь замотані в ковдри чорношкірі люди — їх я не впізнавав… Туніський торговець Буазізі йшов, штовхаючи вперед свій візок із фруктами — значить він-таки зміг відібрати його назад у поліції; вийшов Вамбо, чомусь у військовій формі; якийсь хлопчик років семи; Льоня, якого я тільки-но зустрів на Хрещатику; син Тарека, Ахмед, якого я лишив на площі Тахрір, та так і не спробував дізнатись, чи він живий; молодий копірайтер з Івано-Франківська, з якого я кепкував на останній презентації, ще перед Майданом… Скоро рукав заповнився так, що більше там не помістився б уже ніхто, та я бачив, як визирають з ілюмінаторів якісь обличчя — не розгледіти звідси, не впізнати, як продовжують заповняти рукав темні безформні фігури.

— Ти знаєш, хто всі ці люди? — спитав я сам себе.

— Ні, якого біса? Це знов якийсь триклятий сон?

— Так, це сон. Але дозволь припустити — цей сон усе ж має щось спільне з реальністю… Не здогадуєшся?

Я говорив так упевнено — і я знав. Не здогадався, а знав, як і має знати справжній бог, а я був тут і богом, і чортом, і підсудним, і судією.

— Це люди, які більше не повернуться у твоє життя. Ти їх викреслив. Тобі не до них.

— Як? Вамбо? Лізка? Вони ж живі чи?..

— Та, може, й живі. Але хіба вони існують для тебе?

— Так, я ж бачу їх…

— А чуєш хоч когось? Хіба ти наважився підійти до Лізи?

— Ні, але…

— Її вигляд відлякує тебе, та й її жертовність також. Хіба ти знаєш, чому твоя дружина плакала по ночах? Зовсім не через твою невелику зарплату. Чи, може, ти в курсі, що в Агуніки є син від першого шлюбу, великий хлопчик, уже ходить до школи, знаєш? Хіба ти наважився їх… — тут я завмер, підбираючи слово, — хіба ти наважився їх зрозуміти? Я вже не кажу про співчуття, воно ж тобі видається хворобою.

Він, схожий на мене як дві краплі води, мовчав, опустивши руки вздовж тіла і вдивлявся туди, за скло — так, ніби вже й не було йому холодно.

І тут мені сяйнула думка.

— Сідай у літак!

— Що?

Ми стояли один проти одного: Костя і Костя. І я не розумів його. Не хотів розуміти, не наважувався, мені було огидно.

— Сідай у літак!

— Чому? Чому я маю?..

— Я ж тільки-но пояснив. Там усі, кого ти відмовився розуміти, кого я відмовився розуміти…

Хіба я розумів колись сам себе? Хіба я шукав хоч щось справді своє? Ні, лише оту омріяну, суху, як позаминулорічне листя, нормальність. Лише біг-мак, виготовлений за незрозумілим, але рекламованим стандартом.

— Але ж я… я не йду із власного життя, чи не так?

Тут, визнаю, я, доморощений бог, зрозумів, що заплутався. Сон починав скидатися на звичайний брєд, який сниться всім і кожному — я зніяковів і навіть не помітив, що вітер вщух і турбіни літака підозріло стишились, і говорити тепер можна навіть пошепки. І я прошепотів сам до себе — ненормальне:

— А я йду від тебе. Набридло. Я ненормальний, а ти постійно… хочеш бути кимось іншим — таким, як найбільша наволоч у дитбудинку, таким, як найгірший рекетир, таким, як ідеал Алли, який вона навіть не любила ніколи — просто базікала, дурна баба, бо була невдоволена життям — не через нестачу грошей, через нестачу твоєї уваги. Тому дозволь сказати тобі правду. Я йду до Лізки. Вона бачила мене таким, як я є. І я просто зараз прокинусь, підійду до неї і попрошу пробачення. І, може, одружуся з нею.

— Якщо вона захоче, — раптово перебив мене Костя.

— Гм, а ти не безнадійний, — підсміюючись, підхопив я.

— Авжеж, — серйозно сказав він. — То чого чекати ранку? Пішли зараз до неї, прямо тут.

— І не лише до неї. Ми підемо до всіх тих людей, правда?

— Прав…

Люди в рукаві заметушились. Лізині руки останній раз вдарили по склу акваріума, і щось ніби потягнуло її у нутро боїнга.

Я побіг. Я сам, іншого Кості не було — лиш я, ненормальний, але нарешті хоча б єдиний… Цілий.

В абсолютній тиші я хлюпав по калюжах, як у дитинстві, поруч із Льошею, який став добрим священиком, поруч із Вамбою, який став поганим злочинцем, поруч із Лізкою, яка, мабуть, не стала ніким, ні балериною, ні моделлю, ні дружиною — бо я покинув її. Я майже добіг до літака, настільки близько, щоб розгледіти обличчя бабусі в ілюмінаторі і дві голівки поруч — чорну Агунічки і яскраву Алли, я майже добіг, чув лише себе — хлюпання, дихання, каяття.

Літак тікав від мене. Вони всі тікали від мене.

— Стійте! — кричав ненормальний я, і біг-біг-біг, біг, коли літак вирулив на злітку, біг, коли відірвався від землі, біг, коли він перетворився на крихітну тьмяну цятку, чорну на сірому. Лізка…

Я прокинувся. Кімната все ще була темна. Провів рукою по подушці, намацуючи Аллині кучері. Ну, я ж не міг викреслити її зі свого життя, коли вона тут, поруч. Чи міг?

Розділ 21. Таксист і Бетмен

Батареї гріли занадто сильно, у кімнаті була задуха. Я відчинив вікно. У тиші зимового двору не було тихо — хтось із сусідів слухав трансляцію. Ритмічний стукіт — барабани війни — лунав у моєму дворі, ніби тут і був Майдан. І він був тут, Майдан з великої «М», він був усюди. Самотній перехожий внизу йшов у такт із цим майже ритуальним стукотом — замість скрипу снігу.

Щось було в цьому сні про літак таке, що сон здався мені реальнішим за всі чужі реальності. Там, на Майдані, б’ється десь Ліза, як рибка об скло. А я тут, у теплому, навіть занадто гарячому ліжку.

Я зібрався поїхати туди — на Майдан. Не знаю, як я думав добиратися, що там робити. Але всі там щось роблять, мусить же бути спосіб допомогти ділом — хоча б Лізі. Можна навіть механічно, без співчуття. Я збирався, але ж була перша ночі. Пам’ятаю, натягуючи лижні штани, я подумав, що лише відкину голову на подушку, на пару хвилин. І поїду допомагати, як усі нормальні люди… Нарізати бутерброди чи заварювати чай — як баби, чи, може, колупати бруківку навіть. Жбурляти я, певно, не здатен. Так, саме так, як всі нормальні — нормальні ж тепер допомагають тим ненормальним, які вирішили, що можна отак взяти й зробити Майдан. Щось обірвалось в мені, щось скосило мене, ніби повернулася давня якась хвороба. Лише кілька хвилин відпочину і піду. Лише кілька хвилин відпочину, і… я провалився.

— Ну, що, сволота, скажи, нарешті, скільки тобі платили!

Все проходить, і це пройде. Все проходить, і це пройде.

— Доларами, доларами ж! Сука!

Все проходить, і це пройде.

Холодно. Вже так холодно, що майже не боляче. Кінець! Не можуть мучити вічно, не можуть. Не можуть… Боже! Я відчув новий удар — біль у потилиці, напевно, розсікли череп, напевно, багато крові, напевно, вже ніколи я не буду нормальною людиною, навіть якщо виживу. А я не виживу, не треба тішити себе надією.

— Подихай, сука!

Це точно кінець. Вже близько. Так, дуже чітко, треба зібратись. Треба помолитись. Помолитись. За синочка. І за дружину. І за себе. Та не виходить же! Господи, де слова? Які слова молитви? Не виходить! Лежу і згадую російське кіно… Не пам’ятаю назви… До біса назву. Там десь п’ять чоловіків, втікачів зі сталінського табору, оточили їх. І вони стоять пліч-о-пліч, колишні офіцери, і не збираються здаватись… Їм щось кричать про те, що закон і сила не на їхньому боці. Закон і сила. Сила — ось що закон, а мало б бути інакше. І так фігово їх оточили, у самому кінці фільму, коли вже мали б урятуватись, перемогти, і от — кінець, засідка. І головний втікач просить пробачення у своїх, що завів не туди. А вони йому таке, здавалось, пафосне: «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили»…