Алла вилупилась на мене, та я хотів договорити будь-що, то ж випалив швидко:

— Я от думаю, Алл, може, я міг би відчути Вамбу? Ніби опинитися в його шкурі, розумієш?

Помилка… Треба було змовчати. Може — запитати Агуніку — чи я саме такої реакції підсвідомо прагнув:

— Ні! Ні! Мразь ти така ненормальна! Якщо ти знову почнеш із цим своїм… — шипіла моя кохана.

А я не те щоби хотів бути ненормальною мраззю, поганим чоловіком своїй дружині. Просто… Вамбо зник, просто стадія заперечення Майдану минула, і минув гнів — на тих, хто не захотів розділити зі мною той спокій, що я так довго виборював, а потім взяв та й перетворив життя на суцільну стрічку новин. Просто — тепер, проказавши Аллі свої ненормальні наміри, я знаю, що втратив хоч який, але тил. І хоча ще тривали торги — йти чи не йти, чи відкупитись від Майдану грошима і знову закритись у теплій квартирі — відступати уже не було куди. Бо Вамбо, куди він подівся? І якщо не мій дар (так, тоді вперше я подумав про свою хворобу — дар!), то що тоді допоможе?

І я почав діяти, як тоді, коли працював на Спонсора. Тоді ж у мене виходило відчути певну людину, навіть незнайому. Я заплющував очі, прислухався до шуму Майдану. Неважливо — під звуки трансляції, сидячи на дивані і сьорбаючи щось стимулююче з кришталевого бокала чи прилаштовуючись коло бочки, одягнений у дорогу туристичну куртку — у такій можна було б не замерзнути навіть у Гімалаях — і приймаючи з рук волонтерок охололий на морозі чай — і мовчав. Мабуть, люди вважали мене ненормальним. І питали, чи не п’яний. Так, пити я теж пробував — як останню можливість. Чи я нормальний, питаєте? Смішні. А хіба нормальні приходять на цей Майдан? Як на мене, всі «нормальні» сиділи вдома, тож я не боявся цієї публіки — най думають, що хочуть.

Але все марно. Нічого-нічогісінько. Майдан шумів, а я не чув. Десь когось били у відділку, а може, й на тому міфічному п’ятому поверсі Київської міської державної адміністрації, де, як у легендарному львівському метро, катують людей праві, але не у всьому, хлопці… Я знав про все, але не відчував нічого. Не чув.

Одного дня прийшов стомлений додому, гаркнув, що хочу їсти, проскиглив, що страшенно втомився. А ніхто не відповів.

І все дарма… Час до часу з’являлась злість на цей Майдан — відібрав і спокій, і Вамбу, і от тепер — дружину. Хоч би Вамбу повернути — він один вартий решти. От би тепер ту чорну кульку. Вона ж мала б діяти як протиотрута до білої? Білий і чорний… і здавалось би, це ж білий — колір добра, а хтось переплутав кольори наче навмисно, і тепер виходить, що єдино важливе добро, що я хочу і міг би зробити, залежить від чорної горошини, якої вождь не удостоїв мене.

Хтось дзвонив — номер не записаний у телефонній книжці, набір випадкових цифр, як виграшний лотерейний білет, але, глянувши на останні, я впізнав — Алла. Та ну, я ж витер її номер не для того, щоб тепер піднімати слухавку. Ні-ні. Коли наступного разу мені захочеться сексу, я покличу когось, хто не окупує мою квартиру на декілька років і не виставлятиме стільки баночок на полицях лише за тим, щоб у важливий момент кинути обра́зи в моє загрубіле від чужих вітрів обличчя. Хіба жінки не мають бути добрими? Співчувати, любити нас такими, як ми є? Чому вона ще тримається за мене? Квартира-сталінка? Що цій Аллі взагалі треба? Я не знав, бо, відверто кажучи, ніколи не цікавився цим питанням:

— Алло, що ти хотіла?

Вона, звичайно, не cказала нічого важливого — збрехала щось про те, що скучила і переживає, що без неї я їм всухом’ятку, а це вірний шлях до передчасної смерті.

Дев'ятий пасажир

Спочатку з’являються руді кучері, потім маленька ніжка на неймовірно високих підборах, і…

— Доброго дня! Ми раді вітати вас на борту нашого літака.

Алла озирається навкруги, округлює очі, коли погляд зупиняється на африканочці, загорнутій у ковдру, грайливо усміхається до чоловіка у випрасуваній сорочці, хоча ні, їй лише здалося, що вона його знає. Це всього лише Костин колега.

— Бажаєте щось випити?

— Ось так, одразу?

— У нас преміум сервіс, ми ж зіркові авіалінії.

— А, ну тоді я буду…

Вона перелічила усі найдорожчі, відомі їй з якихось чужих надуманих блогів напої, і їй не відмовили.

— Алло Артемівно?

Алла обертається, але обличчя в сивої людини немає, чи, радше, у нього всі обличчя одразу, обличчя її давніх друзів, і Костиних колег, і старого араба, з яким Костя поїхав у нетрі Каїра.

— Вас, не засмучує, Алло Артемівно, той факт, що ви померли?

— Померла?

— Ну, так, у деякому сенсі. Принаймні для Костянтина Гавриловича. З вас персонаж був не принциповий, певно, тому…

— Ви маєте рацію, це шкода, дуже шкода, — говорить вона, вочевидь, не розуміючи ні слова, розгублена.

— Але нічого, скоро злітаємо, у небо, — дивиться вгору. — Всяке буває, може, і всі помремо. Тут така компанія! Як у тому анекдоті, коли Бог всіх до купи збирав, — сміється.

Алла потирає скроні, не в стані до кінця зрозуміти, що відбувається. Ще б пак: померла «у деякому сенсі», і, не дай Боже, зараз ще раз помре. Оце так-так, як в анекдоті! Нарешті роззирається і, ніби це і є найважливіше питання, першою з пасажирів наважується поцікавитись:

— А що це за літак? Хто у нього сідає?

— Літак? Літак звичайнісінький, повірте! Boeing-737, якщо для вас має значення. Стоїть собі на злітній смузі в аеропорту Бориспіль! — знову сміється.

— А хто сідає? Чому? Я не пам’ятаю, як купувала квитки… і куди лечу.

— Хто сідає… Іронія в тім, що саме ви спитали… Іронія і трагедія, Алло Артемівно. Не розумієте?

— Звичайно, не розумію! — вона дратується, чоловік дивиться із докором, і під силою його погляду Алла покірно складає руки на колінах. — Кажіть, будь ласка.

— Ви не помічали, який особливий ваш чоловік?

— Особливий? Костя ненормальний!

— Так, мабуть, для вас. Нормальна людина більше б співчувала своїй дружині. Алло Артемівно! У цей літак сідають ті, до кого було абсолютно байдуже Костянтинові Нечаю. Ті, кому він ніколи по-справжньому не співчував. Взагалі, весь цей шум задля одного — примусити людину співчувати. У цьому вся сіль, розумієте?

— Йому байдуже до мене? І він знав всіх цих людей? І негритянку?

— Негритянку? Ай-ай, як неполіткоректно. З африканкою він не те щоби знайомий, але груди її пам’ятає, — чоловік порскає, і, хоч у нього немає обличчя, Алла впевнена, що посмішка його неприємна. — І навіть згадував їх декілька разів… Ну, ви можете здогадатися, у які моменти.

— Хам!

— Ні, мадам, гірше. Набагато гірше. Я господар цього чудового всесвіту, того, у якому на злітній смузі вже запускає двигуни літак.

— Бог? — іронізує вона.

Чоловік знову регоче. Посмішка в нього, певно, і справді жахлива. Він і сміється, ніби сам диявол, не весело, а боляче сміється, наче йому ніколи в житті не було смішно.

Нульовий пасажир

Іноді так поспішаєш, що сідаєш не у той трамвай і спізнюєшся уже остаточно. Зі мною це тепер траплялося постійно. Я намагався побачити чужий сон, а провалювався у звичайний, свій. Спав коротко, прокидався із відчуттям тривоги, одразу хапався за телефон — перевіряти новини і дзвонити Вамбі, безглуздо, безнадійно вслухатись у голос оператора. А одного ранку не став перевіряти й додзвонюватись. Глянув на годинник — рано, а дзвонити — і це тепер точно — пізно. Я заплющив очі… і одразу, а може, пройшли години — ніхто насправді не знає, але здається, отак, миттєво я опинився на злітній смузі, перед величезним літаком. Я бачив, як ідуть по скляному рукаву люди, далекі і тому невеличкі, як горобці. Мені було байдуже до них. Дмухав вітер, сильний і хижий, і я стулив поли тоненької куртки, озираючись, де ж подітись, аби зігріти змерзлі кістки. Я дивився на себе ніби збоку, і Костя, той, що уві сні, шукав очима вхід до будівлі аеропорту, а другий, той що спить і бачить себе, помітив щось дивне у скляному рукаві. Там, мов рибка в акваріумі без води, била ручками об скло дівчина. Сині джинси, пухка куртка, що підкреслює, які ненормально тонкі в неї ніжки, в’язаний ясно-синій шарф, намотаний на голову, обличчя не роздивитись.