Ми проходимо через скверик, повз пам’ятник Умару Макраму, борцю за нашу свободу — чую себе єгиптянином. Успіх Умара надихатиме нас тепер, та натхнення навряд чи здатне захистити. Чомусь згадую, що Умар випускник того самого знаменитого університету Аль-Азхар, де хоче вчитися мій запальний Ахмед — дивно, між ними майже два століття, а мусульманська духовна академія жива… Далі думки летять далеко, і поки доходимо до Єгипетського музею на площі, встигаю передумати все на світі, про сина Валерія, якого загубив і ніколи вже не виховаю мусульманином, про Ахмеда, якого виховав, можливо, занадто добре, аж до нівелювання небезпеки своєму життю, про Лотфію і її теперішні труднощі з сином, моїм молодшим сином — ніяк не звикну, що у мене тепер двоє синів.
Може, в Аль-Азхарі Ахмеда навчать розуму? І як далеко може зайти хлопчикова віра? Йому не подобається, що матір зберігає у домі свої фотографії, особливо ті, де вона у Венеції, у легкому вбранні, зовсім скромному за європейськими мірками, та й за мірками того Єгипту, у якому жили й виховували Лотфію батьки, цілком пристойному. Я казав Ахмеду, що сам ректор університету Аль-Азхар нікабу не схвалює, вважає таким, що зі справжньою мусульманською вірою має мало спільного, та Ахмед молодий і гарячий, на його думку, пристойна жінка не має всім показувати обличчя. Гарячкує, не вірить ні нам з Лотфією, ні навіть шейху Тантаві[11]. Раніше, у 70-х, думав, що західна культура врешті поглине Єгипет, але, видно, єгиптяни злякались цього настільки, що впадають у інші крайнощі. Нічого, Іншаллах, у Ахмеда це минеться, і лишиться спокійна розважлива віра. Іншаллах… Наша родина завжди була прогресивна, хоча й бідна. Її ж, Лотфію, і назвали на честь жінки, яка символізує боротьбу за рівноправ’я жінок. Давно, на початку минулого століття, у цьому ж великому місті Лотфія Ель Наді обманювала свого батька, кажучи, що йде на заняття — а сама… йшла на заняття, на заняття у льотній школі. І тяжко повірити: єгиптянка кружляла небом у той самий час, що й знаменита американка Амелія Ерхарт, про яку тепер, здається, навіть фільм зняли — тільки і тепер моя кохана дружина Лотфія мусить одягати хіджаб і побоюється ходити темними вулицями Каїра сама. Мені не зрозуміти цього у майже рідній для мене країні. Я, мабуть, занадто зіпсований, відірваний від коренів. Я б хотів, щоб і Ахмед зосередився на тому, щоб отримати світську професію, щоб поїхав навчатись за кордон, щоб став громадянином світу — як мріяв, і, може, не так уже й даремно, я. Фотоапарат і жага до пригод зробили мене громадянином світу майже безкоштовно. Я боюсь, що середовище Аль-Азхару зробить сина прихильником традиційних течій, занадто традиційних, настільки, що матір сховає ті фотографії з Європи назавжди у темній шафі для мотлоху. Чи ні, нехай син вчить, що йому заманеться — нехай би лишень усе це не наражало на небезпеку.
Прибиваємось до маленької групи, що кучкується на площі біля музею. Я озираюсь, все так спокійно, що мої благання надягти бронежилет видаються маренням старого маразматика. Майже всі з тих, кого можна назвати в Єгипті середнім класом, майже всі користувачі фейсбука. Майже — троє хлопців поруч кажуть, що почули про демонстрацію від знайомого, і ось прийшли… Вони передавали заклик багатьом своїм друзям, з уст в уста, — ще прийдуть. Не можуть не прийти. Простий люд не може більше терпіти. Брата чийогось найліпшого друга того тижня забрала у відділок поліція — ні за що. Закидали, що в рюкзаку знайшли наркотики — брехня. Били і вимагали гроші. Ледве відкупились. Хіба це життя? Ми всі киваємо. Все-таки з нами, фейсбучними фейсбучниками, так не чинять. Але і ми погоджуємось — ні, це не життя. Більше так не буде.
Приходять жінки, у хіджабах і без, — студентки, мабуть. Симпатичні і серйозні. Говорять по-діловому, про музей поруч, обговорюють, що в будь-якому разі в музей не мають потрапити ні феєрверки, ні пляшки, нічого — щоб навіть одне віконечко розбите не було. Там, у музеї — скарби Єгипту. Хороші жінки, хазяйновиті, правильні. Ахмед, здається, не має до них претензій, зараз усі єдині, і не в останню чергу, тому що з трибун уже лунає патріотичний хіп-хоп, і настрій що треба, і здається, можна не лише режим, а й гори звернути, і Єгипет розквітне, і весь арабський світ.
Поки говоримо, я не помічаю, що за моєю спиною приростає людське коло. Озираюсь — а нас вже далеко не купка, ми — натовп, ми — Мідан[12], і я в центрі, посередині моря людей. Тривожно вдивляюсь у Ахмеда, як він слухає, як стискає кулаки, і напружуються м’язи обличчя, перетворюючи мого маленького хлопчика на якогось дорослого воїна з давньоєгипетських сцен. Я не хочу війни. Так, не хочу війни. Іншаллах, все буде мирно, як вірить Ахмед.
З’являється мегафон. Гасла лунають голосно, натовп реве, так що говорити стає тяжко.
«День гніву!» — каже хтось у мегафон. «Геть Мубарака!» — реве натовп. Єгипетські прапори усюди, поки що спокійно на площі, але так неспокійно на душі.
Ми з Ахмедом намагаємось протиснутись до одної з бокових вулиць. Але на півдорозі нас підхоплює людський потік, несе і несе кудись… Я не розумію, куди, я ж насправді не каїрець… Так триває довго, не знаю скільки. Лише відчуваю руку Ахмеда в моїй руці. «Геть Мубарака! Геть Мубарака!» — кричать голосно, і Ахмед теж кричить. «Є-ги-пет!» — Ахмед же наполовину єгиптянин, по матері. Кричу теж. Раптом я чую постріл, і страх накочується на мене, як і натовп. Хтось кричить «Вперед!», але багато хто відступає назад. Постріли… постріли…
* * *
Я прокидаюсь, бо пече. Пече розпечений асфальт і спалена шкіра. Наді мною сяє яскраве сонце… я озираюсь… сонце порту Коломбо. Співчутливий консульєрець просто лишив мене тут. А де… мої речі?
Я обертаюсь на неприємний скрипучий звук — хтось виходить із дверей чи то крамнички, чи то ресторану… Непоганою англійською пояснює: мене лишили під парасолькою торговки фруктами, але день закінчився, і вона пішла, лишивши їм мої речі. Не хотіла будити. Я хочу здивуватися, як це торговка фруктами не присвоїла собі мій рюкзак, із мобілкою і грошима, але ж це якось незручно. Значить, розуміється консульєрець на торговках; а може, вона — просто одна з тих, хто проковтнув білу кульку і втік з їхнього дивного острова?
У рюкзаку все на місці, і маленький целофановий пакетик із найціннішими у світі ліками — для мене.
У кафешці мені приносять води — здається, безкоштовно. Кажуть, вони хотіли викликати лікаря, але людина, яка принесла мене, сказала, що я просто втомився. Вони такі довірливі, ці цейлонці, як діти… Їм би труп отак принесли чи вибухівку у рюкзаку, то вони б і це схавали? Ні, ми, українці, інші.
Склянка води. Біла кулька. Ну ж бо!
А що я бачив там? Тарек… постріли… страх за сина… Він зараз там сам, мій Тарек. Кулька нікуди від мене не дінеться.
— У вас є вай-фай? І… зарядка для ось такого телефону?
Дивно, але було все.
Шукав новини — Інтернет наче бавився зі мною у хованки.
Смілива площа Тахрір справді зібралась. Вона здавалася хвилею, а виявилась цунамі. Сьогодні вже загинуло троє, і один поліцейський. Я намагався знайти прізвища — хто, ну скажіть, хто загинув? Журналістам, здається, було байдуже. Троє та й троє. Я не полишав пошуків, пробував то той, то інший пошуковий запит зі словами «смерть», «революція», «25 січня». І чомусь те посилання привернуло мою увагу — та ні, я знаю, чому — тому що мережа грала зі мною в шаради і тому що там було про самоспалення…
Дивно, але саме двадцять п’ятого січня, рівно сорок два роки тому, ховали якогось чеського студента… У статті ще було щось про боротьбу із тоталітаризмом, щось про європейські цінності, щось про єдність… Не знаю, чи чули чехи про те, що відбувалось у Тунісі, Єгипті… Мабуть, чули. Мабуть, вони, як ніхто, розуміють, раз був у них цей Ян Палах, якого ховали двадцять п’ятого січня.
