Я витягаю монетки, говорю то українською, то англійською, то російською:
— Ну ось такі, розумієте? Like this, you see? Вот такие вот ша-ри-ки…
Ні, здається, не розуміє. А я ніяк не збагну, наскільки смішні мої спроби порозумітися за допомогою слів. З ними, хто вміє таке! Навіщо із ними слова? Але я у відчаї, розгублений до того, що ціле моє розгублене покоління там, в Україні, не може зрівнятись зі мною.
Вождь посміхається у сиву бороду і мовчить, за спиною в нього з’являється прислужниця. Я намагаюсь не дивитися на голі груди, але прислужниця молода, груди ще не обвислі, навіть при тому, що бюстгальтери в цій місцевості, на жаль, ще не винайшли — чи, може, якраз на щастя… Кружечки навколо сосків такі ж, як оці кола, що я складаю з великого і вказівного… Я задивляюсь на дівчину, дівчина ніяковіє і нерішуче ступає назад. Для неї я, імовірно, перший блідолиций, якого вона бачила у своєму короткому чи то дикому, чи то ідеальному житті острів’янки.
Вождь примружує очі, без осуду. Легенько змахує чорною рукою, ніби даючи пораду невинній істоті, що за одяг тільки й має пов’язку з соломи і дерев’яне намисто — йди, тікай з очей, рятуйся. Я червонію, незважаючи на свої тридцять три — зрештою, у мене вже два тижні нічого не було: скільки я добирався сюди і скільки був у Єгипті… За цими приземленими роздумами одразу й не помічаю, що́ саме принесла дівчина на великій дерев’яній тарілці, теж шоколадній із жовтими плямками, забуваю на мить, для чого я тут…
Можливо, дівчині і сподобався високий світлий чоловік, що не спускає з неї очей, можливо, ще довго, у снах, вона бачитиме його, білого, як баранці хвиль на океані, і себе, чорну, як стовбури дерев у лісі, — разом. Та в цьому немає нічиєї вини: вимагати від білого чоловіка не дивитися… Не треба більше від мене нічого вимагати. Я беру білу кульку. Рука тремтить, коли я затискаю свій скарб у кулачку, як хлопчиськом затискав щойно спійманого жучка. Не випущу, мій! Мій порятунок. Раптом згадую щось насправді неважливе:
— А чорна? Black? — тикаю у чорні літери, напис на моїй розтягнутій футболці.
Вождь знову посміхається, хитає головою, і, може, це мені ввижається, а може, справді цей жест його зверхній, і до чорної кульки я ще не доріс. Що ж, добре… Смійся, смійся з мене. Дякую, що допоміг, і можеш сміятися.
— Дякую! Thank You! Спасибо! — Я кланяюсь, і це найпевніший знак вдячності з-поміж усіх мов.
Вождь розуміє.
Мій човен віддаляється, весляр мружить очі — чи то від сонця, чи то оцінює пасажира. Мені ніяково, я відвертаюся, вдаючи, що хочу в останній раз помилуватися крихітною батьківщиною весляра, її високими травами і низькими деревами у крислатих капелюхах, її майже голими усміхненими людьми, що через одного дивляться на мене зворушливо-зверхньо, ніби на молодшого братика. Прихворів, зблід, ну так… ви ж знаєте, які ми всі там, на великій землі, безпорадні.
А гарне місце, у такому б жити до смерті.. Білий пісок, блакитні хвилі, смарагдові зарослі, як у рекламі про усілякі насолоди, райські і земні, п’ятизіркові готелі, як на календарі за якийсь бородатий, давно минулий рік, який повісив у коридорі офісу життєрадісний сисадмін Толік. От би переїхати з офісу на сторінку календаря чи хоча б до п’ятизіркового…
Маленька фігурка відділяється від зеленої стіни рослин, виходить до океану, повільно, задумливо, як чорна шахова королева на білому полі, ступає по розпеченому піску, туди, де вода малює хвилясті лінії із терплячих піщинок — чорношкіра богиня з тілом, що зводить із розуму навіть на відстані самим своїм існуванням. Вона ж, мабуть, тужливо вдивляється в далечінь, ця юна дівчина, що я її бачив у хатинці вождя… Вона ж, мабуть, думає щось романтичне, дівоче, що мені й уявити було б складно, бо що розбереш у тих дивних розповідях про метеликів у животі — що за метелики, що вони роблять там, у животах наших жінок…
Я не знаю і я трохи запізнююсь — запізнююсь випити «ліки», білу таблетку легковажності, що дасть мені змогу якщо не осягнути, то доторкнутися, відчути тріпотіння крил крізь тонку шкіру довгоногих красунь, що тільки й чекають на нормального, успішного чоловіка без дивних ілюзій. Я запізнююсь: щось далеке, страхітливе затягує мене до себе з маленького човника, посеред Індійського океану, посеред тиші всемогутнього голубого зітхання, що несе мене далі від мрії, від чорної дівчини з великими грудьми, ймовірно, великим серцем і метеликами, яскравими тропічними метеликами в животі, що тріпочуть крилами на мою честь, десь там, у ній… Я запізнююсь.
Розділ 18. Мідан Тахрір
— Сину, одягни оце. Заради Аллаха, одягни.
— Що це? — буркнув Ахмед.
Ахмед супив брови, дивився зверху вниз на батька, що трохи нижчий на зріст, худорлявіший і взагалі виглядає мілко і немічно поруч із войовничим сином.
— Бронежилет, саморобний… Я готувався. Не такий надійний, може… Але там ті ж металеві пластини, все, як…
— Батьку, ти що? Це мирний протест!
— Ахмеде… Іншаллах, він буде мирний, але…
— Так і буде! Ми мирні, розумієш? Салех навіть іде!
— Який Салех?
— Викладач з університетських курсів.
— То хай він тебе навчить! — я спалахую. — Ахмеде! Не буває мирних демонстрацій проти диктаторів. Їх будь-що перетворюють на побоїща. Ти й незчуєшся, як жбурлятимеш каміння, а у відповідь летітимуть гумові кулі!
— Але ми не піддамося на провокацію!
— Сину, прошу тебе, одягни… Або не ходи. Прошу.
Дарма я це сказав — син кричить на мене, мій Ахмед, мій маленький хлопчик… Він виріс, виріс хорошою людиною, чоловіком! Але який же він наївний! Як же він вірить у те, що можна змінити країну революцією. Не буде так. Якщо й зміниться на краще, то не швидко. Мій хлопчик, утілення тих романтиків, що революції роблять… Змилуйся над нами, Аллах.
— Не ходити? То ти один з них?
Мені страшно. Так страшно. Не за себе — за сина, і ще за інших, чужих синів, не моїх, але від того не менш дорогих — для когось, для їхніх батьків, а значить, і для мене. У мене не вистачить бронежилетів на всіх. Так, я готувався. Я з грудня приймав сигнали SOS із сусіднього Алжиру, з Лівану, Йорданії, тепер я плакав разом із батьками тих дітей, що палили себе, як Буазізі — так безглуздо, так боляче. Я не поїхав, щоб приєднатися, ні в рідний Туніс, нікуди — не знаю, чому. Може, я занадто старий, щоб вірити революціям? Я чекав. Я молився. Але сьогодні Єгипет — мій дім, і Каїр — мій дім, бо це дім Ахмеда і його матері Лотфії. І вибір зроблено — моїм сином. Вибір правильний, гідний. Напевно… Але для мене він, цей вибір, як винесений вирок. Так шкода, що не можу вмовити його одягнути жилет.
Вибір зроблено ними, молодшими, нашими синами. Вирок. І ми йдемо ранішнім Каїром, зустрічаємо знайомих, кличемо їх із собою.
— Навіщо?
— У тунісців вийшло. І в нас вийде.
— Розганяти ж будуть… — бурчать, недовірливо дивляться спідлоба згорблені, зігнуті злиднями городяни.
— Якщо нас буде багато, то не будуть, — брешу я, впевнено дивлюсь на сина — ну, правда ж?
— Будуть, але не розженуть. Не зможуть, — запевняє мене Ахмед, і я пишаюся ним у цю мить і ще більше боюся за нього.
Я знаю, бачу майже, як у цю саму секунду сидить біля вікна Лотфія. Вона просилася з нами — я не пустив, пояснив, що не витримаю: досить із мене хвилювань за сина. Досі до різноманітних активісток режим Мубарака був іноді жорстокішим, ніж до чоловіків. Ці проплачені мерзотники, ці найманці, що нападають на жінок — хіба може так бути далі? Хто це зупинить? Хто зупинить Мубарака? Невже ми? Ми. Іншаллах.
Страшно.
На площі Тахрір так мало людей і вже є поліція. Невже наші не прийдуть? А поліцейські вже знали, що насувається — із наших же повідомлень у соціальних мережах.
— Нічого, прийдуть, — кажу сину.
