— Правда, правда. Ясна річ, вони тут є, — поспішно відповів Ринсвінд. Він на мить уявив їх собі і здригнувся від самої думки.

Всі герої Округлого моря рано чи пізно проходили через анк-морпоркські брами. Більшість з них належали до варварських племен, що жили ближче до замерзлих Серединних земель, — які в певному розумінні спеціалізувалися на експорті героїв своїм сусідам. Майже в усіх них були примітивні чарівні мечі, чиї невгамовні обертони на астральному плані вносили хаос у делікатні експерименти прикладного чарівництва на багато миль навкруги, та Ринсвінд не мав нічого проти цього. Він пам’ятав, що його витурили з магічної академії, тож анітрохи не переймався тим фактом, що одна лиш поява героя біля міської брами була достатньою, щоб реторти починали вибухати, а демони — матеріалізуватися по всьому Магічному кварталу. Ні, йому не подобалося в них зовсім інше: зазвичай вони були суїцидально-понурі на тверезо і маніакально-навіжені напідпитку. Ну, і надто вже багато їх розвелось. Декотрі найбільш популярні місця для розваг поблизу міста у розпалі сезону перетворювались на справжній балаган. Подейкували навіть про те, щоб запровадити певний графік.

Він потер носа. Єдині герої, для яких у нього завжди знаходився час, були Бравд та Тхір, яких наразі не було у місті, та ще Гран Варвар, який за стандартами Серединних земель був практично професором, оскільки умів думати, не ворушачи при цьому губами — цебто мовчки. Подейкували, що Гран вештається десь у поправній стороні.

— Слухай, — сказав врешті чарівник. — Тобі колись доводилося зустрічати варвара?

Двоцвіт заперечно похитав головою.

— Так я і думав, — сказав Ринсвінд. — Що ж, вони — такі...

З вулиці почувся тупіт ніг, наче хтось біг, рятуючи свою душу, а з шинку унизу — звуки чергової колотнечі. Далі почалася якась метушня на сходах, і наступної миті двері різко прочинилися, перш ніж Ринсвінд встиг оговтатися та кинутися до вікна.

Він очікував побачити якогось очманілого пожадливого волоцюгу, але натомість на нього дивилося кругле червоне обличчя сержанта Міської варти. До нього знову повернулася здатність дихати. Аякже. Варта завжди остерігалася надто рано втручатись у будь-які чвари, коли перевага була явно не на її боці. Така робота приносила пенсію, тож приваблювала обережних і вдумливих людей.

Сержант сердито зиркнув на Ринсвінда, а тоді зосередив свою зацікавленість на Двоцвітові.

— Тут у вас, значить, все спокійно? — спитав він.

— О, все гаразд, — відповів Ринсвінд швидко, і перейшов на тробійську. — Двоцвіте, гадаю, нам краще поснідати деінде. Я знаю кілька місць.

Він вийшов у коридор з таким апломбом, на який лиш спромігся. Двоцвіт слухняно пішов слідом, а за кілька секунд сержант захрипів, ніби чимось давився, — Багаж з тріском зачинив свою кришку, встав, потягнувся і попростував за ними.

Вартові витягували тіла із зали шинку на вулицю. Живих серед них не виявилося. Варта подбала про це, надавши їм предостатньо часу, щоб утекти через чорний хід, — зручний компроміс між обережністю та праведністю, що було вигідно для обох сторін.

— Хто усі ці люди? — спитав Двоцвіт.

— Ну, як вам сказати. Звичайні люди, — відповів Ринсвінд. І перш ніж він стримався, якась доля його мозку, що нудилася від бездіяльності, захопила контроль над його ротом і додала: — По суті, герої.

— Справді?

Коли ти однією ногою застряг у сірих міазмах Г’ралля[18], значно легше ступити туди і другою та потонути, аніж продовжувати борсатися. Ринсвінд дав собі волю.

— Так, отой онде — то Еріґ Міцнорук, а оцей он там — Чорний Каптур...

— А Гран Варвар серед них є? — поцікавився Двоцвіт, захоплено роззираючись навкруги. Ринсвінд зібрався з духом і сказав:

— Ото він, позаду нас.

Неймовірність цієї брехні була настільки великою, що її відголоски розійшлися на одному з нижчих астральних планів аж до Кварталу чарівників за рікою, де вона набрала такої запаморочливої швидкості, наштовхнувшись на велетенську стаціонарну електричну хвилю (яка висіла там завжди), що пружно відскочила аж за Округле море. Обертон дійшов аж до самого Грана, який в той час бився з двома гнолями[19] на крихкому виступі високо в горах Кейдрек[20], — і змусив його на мить відчути тривогу, яку він не міг собі пояснити.

Двоцвіт тим часом відкинув кришку Багажу і поспіхом витягував зі скрині важкий чорний куб.

— Фантастично! — вигукнув він. — Удома цьому нізащо не повірять!

— Про що це він? — підозріло запитав сержант.

— Він радіє, що ви нас врятували, — відповів Ринсвінд і скоса поглянув на чорну коробочку, майже певний того, що вона от-от вибухне або видасть якісь химерні звуки.

— Ага, — сказав сержант. Він також придивлявся до коробки.

Двоцвіт радісно їм усміхнувся.

— Я б хотів зазняти цю подію, — повідомив він. — Чи не могли б ви попросити їх всіх підійти і стати біля вікна? Це займе одну хвилину. І... е... Ринсвінде?

— Так?

Двоцвіт став навшпиньки, щоб прошепотіти йому на вухо.

— Сподіваюсь, ви знаєте, що це таке, чи не так?

Ринсвінд збентежено поглянув на коробку. У неї було кругле скляне вічко, що висовувалось в центрі однієї сторони, і гачок, прикріплений позаду.

— Не зовсім, — відповів він.

— Це пристрій, що миттєво робить картинки, — пояснив Двоцвіт. — Зовсім новий винахід. Я дуже ним задоволений, але зачекайте, не думаю, що ці панове могли б — ну, тобто вони можуть почуватися не зовсім спокійно? Чи не могли б ви їм усе пояснити? Я відшкодую їм затрачений час, певна річ.

— У нього є коробка з демоном усередині, що малює картинки, — коротко пояснив Ринсвінд. — Робіть, що каже цей дивак — і отримаєте золото.

Вартові напружено посміхнулись.

— Ринсвінде, я б хотів, щоб ти теж був на картинці. Отак, добре.

Двоцвіт вийняв золотий диск, який Ринсвінд колись вже підмітив, якусь хвилю вдивлявся примруженими очима у його загадкову передню панель, а тоді, пробурмотівши, — тридцяти секунд має бути достатньо, — бадьоро сказав:

— Усміхайтеся, будь ласка!

— Усміхніться, — проскрипів Ринсвінд. Коробочка заджерготіла.

— Готово!

Високо-високо у небі над диском шугав другий альбатрос; насправді так високо, що його маленькі несамовиті оранжеві очі бачили увесь світ і велике, блискуче Округле море, що його оперізувало. До його лапки була прикріплена жовта капсула зі звісткою. А набагато нижче, невидимий серед хмар, той перший птах, що приніс звістку Патрицію Анк-Морпорка напередодні, розмірено махав крилами, повертаючись додому.

Ринсвінд зачудовано дивився на малесеньке квадратне скельце. Ось він тут, наче справжній, — крихітна фігура в натуральному кольорі, що стоїть попереду групи Вартових, чиї перелякані обличчя завмерли у жалюгідній подобі усмішки.

Страх безсловесно витав над групою чоловіків, що нависли над ним з усіх боків, намагаючись зазирнути через його плече і щось таки побачити.

Хитро всміхаючись, Двоцвіт простягнув йому жменю монет, що були, як Ринсвінд упізнав, — чверть-рину, та підморгнув.

— У мене були подібні проблеми, коли я зупинявся на Кавових островах, — сказав він. — Вони думали, що іконограф краде у них частину душі. Сміховинно, еге ж?

— Тряк, — відгукнувся Ринсвінд, а тоді, оскільки цього видалося недостатнім для підтримання розмови з його боку, додав: — Думаю, все ж таки, воно не дуже на мене схоже.

— Ним легко користуватись, — сказав Двоцвіт, не звертаючи уваги на його ремарку. — Погляньте, все, що вам треба зробити, — це натиснути оцю кнопку. Решту іконограф робить сам. А тепер я стану ось тут, поруч Грана, а ви зробите фотографію.

Отримані монети заспокоїли розхвильованих чоловіків у властивий золоту спосіб, а півхвилини по тому Ринсвінд був приємно вражений тим, що тримає в руках маленький скляний портрет Двоцвіта, де той тримає величезний меч і посміхається так, наче усі його мрії здійснилися.