— Саме один такий лист надійшов сьогодні вранці. Виявляється, один з підлеглих Імператора надумав відвідати наше місто. Виявляється, що він бажає його побачити. Хіба що божевільний погодився б на усі митарства перетину Поправного океану[17] тільки для того, щоб щось побачити. І все ж.

— Він висадився на берег сьогодні вранці. Він міг би зустріти славетного героя або найспритнішого злодія, або якогось доброго мудрого чоловіка: натомість він зустрів тебе. Він найняв тебе як гіда. Тож ти, Ринсвінде, будеш супроводжувати цього споглядача, цього Двоцвіта. Ти подбаєш, щоб він повернувся додому з хорошим відгуком про нашу маленьку країну. Що скажеш на цю пропозицію?

— Е. Дякую, володарю, — сказав Ринсвінд нещасним голосом.

— Ще один нюанс про всяк випадок. Була б трагедія, якби що-небуть недоречне спіткало нашого любого гостя. Було б жахливо, наприклад, якби він раптом помер. Жахливо для усієї нашої країни, бо агатійський Імператор добре дбає про свою і, безсумнівно, може знищити нас, просто кивнувши головою. Просто один кивок. І це також було б жахливо для тебе, Ринсвінде, бо за ті кілька тижнів, що залишаться до прибуття величезного Імперського флоту найманців, декотрі з моїх слуг займуться твоєю особою з надією на те, що коли охоплені жагою помсти капітани по прибутті побачать твоє все ще живе тіло, це трохи вгамує їхню лють. Існують, звичайно, певні чари, які не дають душі змоги покинути тіло, хай бог боронить від такої наруги, та — бачу по очах — ти починаєш розуміти, чи не так?

— Тряк.

— Перепрошую?

— Так, володарю. Я, е... подбаю про все, тобто я намагатимусь подбати, ну, тобто я намагатимусь пильнувати, щоби з ним нічого лихого не сталося. «А після цього мені дадуть завдання спекти у пеклі пиріжки зі снігу», — гірко додав він про себе.

— Чудово! Наскільки я розумію, ви з Двоцвітом — вже добрі друзі. Прекрасний початок. Коли він щасливо повернеться на свою рідну землю, я не забуду тобі віддячити. Я, можливо, навіть зніму з тебе усі звинувачення. А тепер дякую, Ринсвінде, — можеш йти.

Ринсвінд вирішив не просити повернути йому решта п’ять рину. Він позадкував до дверей — потихеньку.

— О, є ще дещо, — мовив Патрицій, тоді як Ринсвінд вже намацував клямку на дверях.

— Слухаю, володарю? — відгукнувся він, холонучи від недоброго передчуття.

— Певен, тобі не спаде на думку спробувати уникнути своїх обов’язків і утекти з міста. Я знаю, що тобі завжди було до вподоби жити в містах. Та не сумнівайся, правителі інших міст будуть сповіщені про цю ситуацію ще сьогодні.

— Запевняю вас, я такого і в гадці не мав, правителю.

— Справді? В такому разі на твоєму місці я б подав до суду на власне обличчя за наклеп.

Ринсвінд домчав до «Тріснутого барабана» за лічені хвилини і саме збирався увійти, коли звідти задки вийшов якийсь чоловік, та так моторно, наче кудись дуже квапився. Такий поспіх частково можна було пояснити списом, що стримів у нього з грудей. Він щось хрипло пробелькотів і впав без духу до ніг чарівника.

Ринсвінд зазирнув через поріг у шинок і тут же відскочив, рятуючись від важкої метальної сокири, що зі свистом пролетіла повз нього, наче куріпка.

Напевне, це був таки вдалий кидок, як він це збагнув зі своєї другої спроби обережно зазирнути у «Барабан». Там було гаряче — його відвідувачі завзято дубасили одне одного, і чимало з них, як підтвердилось за третьої довшої спроби вивчити ситуацію, — вже були добряче пошматовані. Ринсвінд відсахнувся знову — цього разу хтось люто зашпурив табуретом, який наступної миті розлетівся на друзки на іншому боці вулиці. Тоді він рвонув уперед.

На ньому було темне вбрання, яке від постійного носіння та нерегулярного прання потемніло ще більше. У суцільному мороці, здавалося, ніхто не помічає невиразну тінь, яка безпорадно блукала від столу до столу. Якоїсь миті хтось із заколотників наступив на те, що було — як підказували відчуття, — його пальцями. Потім ціла низка гострих зубів, очевидно чиясь щелепа, уп’ялася йому в щиколотку. Він скрикнув і втратив пильність рівно настільки, щоб меч, яким замахнувся на нього нападник, дивним чином простромив свого ж власника.

Ринсвінд пробився до сходів, перебігаючи з місця на місце цікавим способом — майже навкарачки, посмоктуючи на ходу ушкоджену руку. В поручні над його головою посипався град арбалетних стріл, і він тихенько заскиглив.

На одному диханні він подолав сходовий просвіт, будь-якої миті очікуючи ще одного, більш прицільного пострілу.

В коридорі нагорі він випрямився, хапаючи ротом повітря, і побачив, що прохід перед ним устелений мертвими тілами. Великий чорнобородий чоловік, із закривавленим мечем у руці, вовтузився перед дверима, намагаючись їх відчинити.

— Гей! — закричав Ринсвінд. Чоловік обернувся, а тоді, майже несвідомо, вихопив з нагрудного жилета короткого ножа і щосили метнув його. Ринсвінд пригнувся. Позаду нього почувся різкий зойк — лучник, розгублено дивлячись на свій арбалет, впустив його додолу і схопився руками за горло.

Здоровань же потягнувся за іншим ножем. Ринсвінд дикими очима роззирнувся довкола, а тоді, відчайдушно імпровізуючи, випростався у позу чарівників.

Одна його рука відкинулась назад:

— Асоніті! Кйоруча! Бізлблор!

Чоловік завагався, нервово зиркаючи на всі боки в очікуванні магії. Здогад, що магія на цей раз не відбудеться, вдарив його, наче блискавка з неба, і тієї ж миті Ринсвінд, вихором промчавши по проходу, щосили хвицьнув його ногою в пах.

Доки він вищав, тримаючись руками за вразливе місце, чарівник рвучко відчинив двері, заскочив усередину, хутко зачинив їх за собою і вперся у них плечима, віддихуючись.

У кімнаті було тихо. На низькому ліжку мирно посапував Двоцвіт. А на краєчку ліжка, біля його ніг, лежав Багаж.

Ринсвінд ступив кілька кроків уперед — жадібність спонукала його рухатись так плавно, наче він був на маленьких коліщатках. У скрині були торби, в одній з яких він помітив золотий відблиск. На якийсь момент жадібність взяла гору над обачністю, і він обережно простягнув руку до торбини... та який у цьому був сенс? Він вже ніколи не зможе скористатися тими грішми. Неохоче він забрав руку від скрині і раптом, на його подив, її кришка легенько задрижала. Хіба ж вона не зсунулась трохи — так, ніби від подиху вітру?

Ринсвінд поглянув на свої пальці, тоді — на кришку. Вона здавалася важкою і до того ж була оббита мідними штабками. Тепер вона знову лежала цілком непорушно.

Який ще вітер?

— Ринсвінде!

Двоцвіт зіскочив з ліжка. Чарівник шарпнувся назад і зобразив на обличчі щось на зразок усмішки.

— Мій любий друже, дуже вчасно! Зараз ми поснідаємо, а тоді — я певен, ви вже придумали чудову програму на сьогоднішній день!

— Е...

— Прекрасно!

Ринсвінд набрав у груди повітря.

— Послухайте, — з відчаєм почав він, — пропоную поїсти деінде. Там унизу невеличкий безлад після бійки.

— Колотнеча у шинку? Чого ж ви мене не розбудили?

— Ну, розумієте, я — що?

— Я думав, що все чітко пояснив вам сьогодні вранці, Ринсвінде. Я хочу побачити справдешнє морпоркське життя — невільничий ринок, Кубельця повій, храм Дрібних Божеств, Гільдію жебраків... і справжню колотнечу в шинку, — у голосі Двоцвіта з’явилися підозрілі нотки. — Адже у вас все це є? Ну, ви ж мене розумієте — гойдання на люстрах у височенних залах, гарцювання зі схрещеними шпагами на столах — усе те, у що Гран Варвар та Тхір так полюбляють устрягати. Одним словом — азарт!

Ринсвінд повільно осів на ліжко.

— Ви хочете побачити бійку? — перепитав він.

— Так. А що в тому поганого?

— Як мінімум, люди калічаться.

— О, та я не мав на увазі, щоб ми приєднувались. Я тільки хочу подивитись, і все. А ще — побачити декого з ваших уславлених героїв. Вони ж тут є, правда? Це ж не пусті портові балачки? — тепер, на подив чарівника, Двоцвіт майже благав.