— Йє-є-ху-у! — радісно вигукнув він.

— Декане?

— Так, Архіректоре?

— Зауваження, яке я зробив нещодавно щодо слова на Й...

— Так? Так?

— Воно достеменно включає і йє-є-ху-у також.

Декан повісив голову.

— О. Так, Архіректоре.

— А чому все не бабахнуло?

— Я заклав маленьку затримку, Архіректоре. Я подумав, можливо, нам треба буде забратися, перш ніж це станеться.

— Чудова думка, друже.

— Скоро ми тебе витягнемо, Кошелю, — сказав Редж Шкарбан. — Ми своїх не кидаємо. Хіба це не...

А потім підлога розчахнулася перед ними.

А потім і за ними.

Штука, яка постала з розтрощених плит підлоги, була водночас безформною й мала безліч форм. Вона люто корчилася і клацала над ними своїми трубками.

Візок перехнябився і зупинився.

— Магія ще є, Декане?

— Е-е-е... ні, Архіректоре.

— А замовляння, які ти щойно вимовив, вибухнуть?..

— Тепер у будь-який момент, Архіректоре.

— Тож... що б не сталося... це станеться і з нами?

— Так, Архіректоре.

Ридикуль погладив Кошеля по голівці.

— Вибач за це, — сказав він.

Кошіль незграбно розвернувся, щоб зазирнути в прохід.

За Маткою щось виднілося. Воно мало вигляд як цілковито звичайнісінькі двері спальні, які пересувалися маленькими перебіжками, ніби хтось обережно штовхав їх перед собою.

— Що це? — сказав Редж.

Кошіль звівся так високо, як міг.

— Причепо!

— Ой, та ну, — сказав Редж.

— Це Причепа! — закричав Кошіль. — Причепо! Це ми! Можеш помогти нам вибратися?

Двері завмерли. А потім відлетіли вбік.

Причепа розгорнувся в повен зріст.

— Здоров, пане Буче. Здоров, Редже, — сказав він.

Вони втупилися у волохату постать, яка майже заповнила собою прохід.

— Е-е-е, Причепо... е-е-е... ти міг би розчистити для нас прохід? — тремтячим голосом сказав Кошіль.

— Без питань, пане Буче. Для друга — що завгодно.

Рука розміром із колесо воза пропливла крізь пару і роздерла перешкоду, вирвавши її з неймовірною легкістю.

— Гей, гляньте на мене! — сказав Причепа. — Ви праві. Двері потрібні бабаю, як зайцю п’ята нога! Скажу сьогодні, скажу відверто, я...[49]

— А тепер міг би ти відійти з дороги, будь ласка?

— Звісно. Звісно. Ого! — Причепа знову щосили вдарив Матку.

Візок стрибнув уперед.

— І краще тобі піти з нами! — закричав Кошіль, коли Причепа зник у тумані.

— Краще ні, — сказав Архіректор, коли вони розігналися. — Повір мені. Що це було?

— Це бабай, — сказав Кошіль.

— Я думав, вони водяться тільки в шафах і таке всяке? — закричав Ридикуль.

— Спромігшись на камінґ аут із шафи, — гордо сказав Редж Шкарбан, — він знайшов себе.

— На здоров’я, хай тільки нам вийде його загубити.

— Ми не можемо просто його покинути...

— Можемо! Можемо! — рявкнув Ридикуль.

Позаду них почувся звук, ніби виверження болотного газу. Повз них пролетіло зелене світло.

— Замовляння почали вибухати! — закричав Декан. — Погнали!

Візок профурчав до виходу й занурився у прохолоду ночі, повискуючи коліщатами.

— Йо! — заволав Ридикуль, поки натовп розбігався перед ними.

— Чи означає це, що я теж можу сказати «йо»? — сказав Декан.

— Гаразд. Один раз. Кожен може сказати це один раз.

— Йо!

— Йо! — відгукнувся Редж Шкарбан.

— У-у-ук!

— Йо! — сказав Кошіль Бук.

— Йо! — сказав Причепа.

(Десь у пітьмі, де натовп був найрідший, виснажена постать пана Іксоліта, останнього вцілілого бенші в світі, прослизнула до тремтячої будівлі й запхала під двері записку. В ній ішлося: «ООООеееОООеееОООеее».)

Візок проорав землю й остаточно зупинився. Ніхто не обернувся. Редж сказав, повільно:

— Ти позаду нас, правда?

— Правда, пане Шкарбане, — щасливо сказав Причепа.

— Нам варто хвилюватися, коли він перед нами? — сказав Ридикуль. — Чи гірше знати достеменно, що він позаду нас?

— Ха! Більше жодних шаф і льохів для цього бабая! — сказав Причепа.

— От шкода, бо в нас в Академії справді великі льохи, — швидко сказав Кошіль Бук.

Причепа хвильку помовчав. Потім по-дослідницьки запитав:

— Наскільки великі?

— Велетенські.

— Так? Зі щурами?

— Щури — це півбіди. Там унизу є демони-втікачі й всяка всячина. Аж кишить.

— Що ти робиш? — прошипів Ридикуль. — Ти ж про наші льохи говориш!

— А ти б хотів, щоб він оселився тобі під ліжком, правда? — пробурмотів Кошіль. — Чи никав довкола тебе?

Ридикуль тямуще кивнув.

— Ого, так, ці щури геть від рук повідбивалися, — голосно сказав він. — Деякі з них — о, близько двох футів завдовжки, скажи, Декане?

— Три фути, — сказав Декан. — Щонайменше.

— Саме сало, — сказав Кошіль.

Причепа на хвильку замислився:

— Ну гаразд, — неохоче сказав він, — можливо, я якось навідаюся й гляну на них.

Великий магазин вибухнув і стиснувся водночас, цього майже неможливо добитися без величезного бюджету на спецефекти або трьох замовлянь, які працюють одне проти одного. Склалося враження, що широка хмара розсувається і водночас рухається геть так швидко, і загалом справляло ефект точки, що збігається. Стіни випнулися і всмокталися всередину. Ґрунт здерло з розорених полів і закрутило у вихор. Стався раптовий вибух не-музики, який майже миттєво заглох.

А потім не було нічого, крім багнистих полів.

І тисячі білих клаптів, як сніжинки, спускалися з ранкового неба. Вони безгучно ковзали крізь повітря і легко приземлялися в юрбі.

— Воно ж не розсіюється, ні? — сказав Редж Шкарбан.

Кошіль підхопив один із клаптів. Це був грубий прямокутник, нерівний і плямистий. На ньому ледве можливо було, з певною кількістю уяви, розібрати слова:

— Ні, — сказав Кошіль. — Ймовірно, ні.

Він ліг на спину й усміхнувся. Ніколи не пізно зажити чудове життя.

І коли ніхто не дивився, останній вцілілий візок Дискосвіту сумовито поторохтів геть у забуття ночі, загублений і самотній.[50]

— Куд-кур-кума!

Панна Літунка сиділа на кухні.

Ззовні вона чула пригнічене дзенькання, коли Нед Калач і його підмайстер збирали погнуті рештки Комбінованої Жниварки. Жменька інших людей теоретично допомагали, але насправді користалися нагодою гарненько повитріщатися. Вона зробила чаю і винесла їм на таці.

Тепер вона сиділа, опустивши підборіддя на руки, й дивилася в нікуди.

Постукали у відчинені двері. Чіп просунув червоне обличчя в кімнату.

— Вибачте, панно Літунко...

— Гм-м-м?

— Вибачте, панно Літунко, тут навколо клуні тиняється скелет коня! Він їсть сіно!

— Як?

— І воно все вивалюється!

— Справді? Тоді ми його залишимо. Принаймні його буде дешево прогодувати.

Чіп трішки пом’явся, жмакаючи в руках капелюх.

— З вами все добре, панно Літунко?

— З вами все добре, пане Буче?

Кошіль втупився в нікуди.

— Кошелю? — сказав Редж Шкарбан.

— Гм-м?

— Архіректор тільки спитав, чи бажаєш ти випити.

— Він хоче склянку дистильованої води, — сказала пані Кекс.

— Що, просто води? — сказав Ридикуль.

— Це те, чого він хоче, — сказала пані Кекс.

— Я б хотів склянку дистильованої води, будь ласка, — сказав Кошіль.

Пані Кекс мала самовдоволений вигляд. Принаймні її видима частина мала самовдоволений вигляд, а це була частина між капелюхом і сумочкою, яка була гідним двійником капелюха — така велика, що коли вона сиділа, тримаючи сумку на колінах, то заледве могла дотягтися до ручок. Щойно вона почула, що її дочку запросили до Академії, вона також прийшла. Пані Кекс завжди вірила, що запрошення для Людмили так само поширюється на матір Людмили.