— Ні, це точно має бути бонсай, — сказав він. Подумав про це ще трохи і прояснів. — Через те, що це все частина кущідо. Як... маленькі дерева. Кущ-і-до. Так. Звучить розумно, якщо задуматися.

— Але ти не можеш кричати тут «бонсай!» — сказав Лектор із Новітніх рун. — У нас цілковито інший культурний ґрунт. Це буде марно. Ніхто не знатиме, що ти маєш на увазі.

— Я над цим працюю, — сказав Декан.

Він помітив, як Людмила стоїть із відвислою щелепою.

— Це чаклунська балачка, — сказав він.

— Отакої, — сказала Людмила, — ніколи б не здогадалася.

Архіректор вибрався із візка й випробувально покотив його вперед-назад. Зазвичай свіжій думці займало досить багато часу, щоб облаштуватися в голові Ридикуля, але він інстинктивно відчував, що існує багато застосувань для дротяної корзини на коліщатах.

— Ми йдемо чи стоїмо тут всю ніч, перев’язуючи собі голови? — сказав він.

— Йо! — гаркнув Декан.

— Йо? — сказав Редж Шкарбан.

— У-у-ук!

— Це було «Йо»? — спитав Декан підозріло.

— У-у-ук.

— Ну... гаразд, що ж.

Смерть сидів на вершині гори. Вона не була особливо високою, чи лисою, чи зловісною. Оголені відьми не влаштовували на ній шабаші, відьми Дискосвіту загалом не згоджувалися знімати зі себе ні на дрібку більше одягу, ніж було абсолютно необхідно для нагальної справи. На ній не являлися привиди. Не сиділи маленькі оголені чоловічки, роздаючи мудрість направо й наліво, адже перша річ, яку усвідомлює справді мудрий чоловік, що сидіння на гірській вершині забезпечить вас не просто гемороєм, а обмороженим гемороєм. Час від часу люди підіймалися на гору і додавали камінь чи два до піраміди на вершині, в першу чергу, щоб довести, що немає такої чортової дурниці, якої б не втнули люди.

Смерть сидів на піраміді й проводив каменем по лезу коси довгими продуманими ударами.

Повітря зрушилося. Вигулькнули троє сірих слуг.

Дехто сказав: Гадаєш, ти переміг?

Дехто сказав: Гадаєш, ти торжествуєш?

Смерть перевернув камінь у руці, щоб дістатися свіжої поверхні, й повільно провів ним по лезу.

Дехто сказав: Ми повідомимо Азраеля.

Дехто сказав: Ти всього лиш, зрештою, маленький Смерть.

Смерть звів лезо в місячному сяйві, повернув його так і сяк, помічаючи гру світла на крихітних щербинках металу на його краї.

Потім він звівся одним швидким рухом. Слуги спішно позадкували. Він викинув руку вперед зі швидкістю змії, ухопив мантію і притягнув її пустий каптур на один рівень зі своїми порожніми очницями.

— ТИ ЗНАЄШ, ЧОМУ В’ЯЗЕНЬ У ВЕЖІ ДИВИТЬСЯ НА ПОЛІТ ПТАХІВ? — сказав він.

Дехто сказав: Забери свої руки від мене... упс...

Блакитний вогонь спалахнув на мить.

Смерть опустив руку й озирнувся на решту двох.

Дехто сказав: Це ще не кінець.

Вони зникли.

Смерть обтрусив дрібку попелу зі своєї мантії, а потім рівно вгруз ногами у вершину гори. Обома руками він підняв над головою косу і прикликав усі менші Смерті, що постали у його відсутність.

За мить вони потоком ринули на гору блідою чорною хвилею.

Вони зливалися воєдино, як темна ртуть.

Так тривало довгий час, а потім припинилося.

Смерть опустив косу й обстежив себе. Так, всі тут. І знову він був самим Смертю, вмістивши всі смерті світу. Крім...

На мить він завагався. Десь була одна дрібка порожнечі, якась частка його душі, щось невраховане...

Він не міг переконатися, що це було.

Він стенув плечима. Без сумніву, він з’ясує. Водночас, багато роботи слід переробити.

Він поїхав геть.

Далеко, у лігві під клунею, Смерть Щурів ослабив лапки, що рішуче вчепилися в балку.

Кошіль Бук важко опустив обидві ноги на мацала, які зміїлися з-під плиток підлоги, й покульгав крізь пару. Мармурова плита розтрощилася, обсипавши його уламками. Потім він бив ногою стіну, несамовито.

Можливо, тепер шляху назовні не було, усвідомив він, а якщо і був, він не міг його знайти. В будь-якому разі, він був усередині почвари. Вона стрясала власні стіни в спробі його дістати. Щонайменше, він міг спричинити їй найжорстокіший заворот кишок.

Він попрямував до отвору, який був раніше виходом у широкий прохід, і незграбно у нього пірнув, перш ніж вона зчепила зуби. Срібний вогонь пробіг стінами. Тут було так багато життя, що його неможливо було вмістити.

Тут все ще залишалися кілька візків, які божевільно металися туди-сюди по тремтячій підлозі, такі ж розгублені, як і Кошіль.

Він рушив знов уздовж чогось, схожого на коридор, хоча більшість коридорів, якими він ходив за щонайменше сто тридцять років, так сильно не пульсували й не стікали вільгою. Інше мацало пробилося крізь стіну й підхопило його.

Звісно, воно не могло його вбити. Але воно могло позбавити його тіла. Як старого Одну-Людину-Відро. Доля гірша за смерть, напевне.

Він зупинився. Стеля кинулася на нього, розпластавши його по підлозі.

Він пошепки порахував і кинувся вперед. Пара пройшлася над ним. Він знов послизнувся і випростав руки. Він відчував, як втрачає контроль. Було надто багато речей, якими треба керувати. Бог з нею, з селезінкою, надто багато зусиль забирало просто продовжувати рухати серце і легені.

— Топіарі!

— Якого хріна ти маєш на увазі?

— Топіарі! Зрозумів? Йо!

— У-у-ук!

Кошіль подивився затуманеними очима.

А. Очевидно, він утратив контроль і над мозком теж.

Візок боком об’їхав пару, на його боках зависли туманні постаті. Одна волохата рука і одна рука, яка навряд чи досі лишалася рукою, сягнули вниз, підхопили його поперек тулуба, й закинули в корзину. Чотири крихітні коліщата ковзнули по підлозі, і візок врізався в стіну, потім виправився і поторохтів геть.

Кошіль приглушено усвідомив голоси.

— Запускай, Декане. Я знаю, ти тільки цього й чекаєш.

Це був Архіректор.

— Йо!

— Ти вб’єш її остаточно? Я не думаю, що ми зрадіємо їй у Клубі «Новий початок». Не думаю, що вона активістка.

Це Редж Шкарбан.

— У-у-ук.

Це Бібліотекар.

— Не хвилюйся, Кошелю. Декан збирається зробити щось військове, очевидно, — сказав Ридикуль.

— Йо! Ха!

— Ой, боженьки.

Кошіль побачив, як поруч пропливає рука Декана, в якій щось поблискує.

— Що ти збираєшся використати? — сказав Ридикуль, поки візок летів крізь пару. — Сейсмічний перетворювач, привертальну точку чи запальний сюрприз?

— Йо, — сказав Декан із задоволенням.

— Це трошки занадто чи не так? І до речі, якщо ти скажеш «йо» ще хоч раз, Декане, я особисто викину тебе з Академії, зажену на Узбіччя найменшими демонами, яких тільки може викликати чудотворство, роздеру на неймовірно крихітні клаптики, перемелю на фарш, перероблю на суміш, схожу на тартар, і виверну в собачу миску.

— Й... — Декан зустрівся поглядом із Ридикулем. — Йасно. Ясно. О, ну вас, Архіректоре. Яка користь від того, щоб керувати космічною рівновагою і знати секрети долі, якщо не можна що-небудь підірвати? Будь ласочка? Я вже їх наготував. Ви ж знаєте, як розлагоджується інвентар, якщо його не використати, наготувавши...

Візок продзижчав угору тремтячим схилом і розвернувся на двох колесах.

— О, гаразд, — сказав Ридикуль. — Якщо для тебе це так багато важить.

— Й... перепрошую.

Декан почав гарячково пошепки бурмотіти, а потім закричав:

— Я осліп!

— Твоя пов’язка бонсай сповзла тобі на очі, Декане.

Кошіль застогнав.

— Як ти почуваєшся, брате Буче? — безладні риси Реджа Шкарбана перекрили Кошелеві огляд.

— О, знаєте, — сказав Кошіль. — Могло бути краще, могло бути гірше.

Візок зрикошетив від стіни й смикнувся в іншому напрямку.

— Як там просуваються ці замовляння, Декане? — спитав Ридикуль крізь зчеплені зуби. — В мене серйозні труднощі з контролем над цією штукою.

Декан пробурмотів ще кілька слів, а потім раптово змахнув руками. Октаринове полум’я ринуло з кінчиків його пальців й приземлилося десь у тумані.