Він підібрав косу.
— А ТЕПЕР Я МУШУ ЙТИ, — сказав він.
Панна Літунка мала наляканий вигляд.
— Що? Просто так?
— ТАК. САМЕ ТАК. В МЕНЕ БАГАТО РОБОТИ.
— І я більше тебе не побачу? Я маю на увазі...
— О. ТАК. СКОРО, — він пошукав правильні слова і здався. — ОБІЦЯЮ.
Смерть натягнув свою мантію й сягнув у кишеню спецівки Білла Двері, яку він все ще носив під низом.
— КОЛИ ПАН КАЛАЧ ПРИЙДЕ ВРАНЦІ ПОЗБИРАТИ УЛАМКИ, ВІН НАПЕВНО ШУКАТИМЕ ЦЕ, — сказав він і поклав щось маленьке й скошене в її долоню.
— Що це?
— ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.
Смерть підійшов до свого коня, а потім дещо згадав.
— А ЩЕ ВІН ВИНЕН МЕНІ ФАРТИНГ.
* * *
Ридикуль розплющив одне око. Люди товклися навколо. Панували світло й метушня. Багато людей говорили одночасно.
Здавалося, він сидить у дуже незручному дитячому візку і навколо дзижчать якісь дивні комахи.
Він чув, як скаржиться Декан, чув стогони, які могли належати тільки Скарбію, і голос молодої жінки. Люди піклувалися одне про одного, але ніхто не звертав на нього жодної уваги.
Ну, якщо це піклування триватиме, тоді він збіса готовий також отримати трохи піклування.
Він голосно закашляв.
— Ти можеш спробувати, — сказав він, звертаючись до жорстокого світу в цілому, — влити мені в рота трохи бренді.
Над ним виникла проява, тримаючи лампу над головою. Вона мала обличчя п’ятого розміру в шкірі тринадцятого; вона стурбовано сказала: «У-у-ук?».
— О, це ти, — сказав Ридикуль. Він спробував швидко сісти на випадок, якщо Бібліотекар спробує зробити йому штучне дихання.
Сплутані спогади мерехтіли в його свідомості. Він пригадав стіну деренчливого металу, і потім щось рожеве, і потім... музику. Безкінечну музику, створену, щоб перетворювати живі мізки на крем-сир.
Він обернувся. Позаду нього була будівля, оточена натовпом людей. Вона припала до землі й вчепилася у неї в дивовижно тваринний спосіб, і якби було можливо підняти крило будівлі, можна би було почути поп-поп-поп присосок, які відриваються від поверхні.
Із неї било світло, і пара клубочилася з її дверей.
— Ридикуль отямився!
Виникли ще обличчя. Ридикуль подумав: це не Ніч душевного пундика, тож вони не в масках. О, бляха.
Він чув, як Декан за ним сказав:
— Я за те, щоб ми принесли сейсмічний перетворювач Герпетті і загилили його крізь двері. Більше жодних проблем.
— Ні! Ми надто близько до міських мурів! Нам просто треба розмістити привертальну точку Квондума в правильному місці...
— А може, запальний сюрприз Маслобура? — це був голос Скарбія.
— Спаліть його, це найкращий спосіб...
— Так? Так? Та що ти знаєш про військову тактику? Ти навіть не можеш правильно сказати «йо»!
Ридикуль вхопився за борти візка.
— Ніхто не проти розповісти мені, — сказав він, — якого хріна тут відбувається?
Людмила проклала шлях крізь ряди членів Клубу «Новий початок».
— Ви маєте зупинити їх, Архіректоре! — сказала вона. — Вони говорять про те, щоб знищити великий магазин!
В голові Ридикуля виникли більш неприємні спогади.
— Чудова думка, — сказав він.
— Але пан Бук все ще там!
Ридикуль спробував зосередитися на осяйній будівлі.
— Що, мертвий Кошіль Бук?
— Артур полетів назад, коли зрозумів, що його нема з нами, і він сказав, що Кошіль бився із чимось, що лізло зі стін! Він бачив багато візків, але вони на нас не зважали! Він дав нам змогу вибратися!
— Що, мертвий Кошіль Бук?
— Ви не можете розмагічити це місце на друзки, поки там всередині один із ваших чарівників!
— Що, мертвий Кошіль Бук?
— Так!
— Але він мертвий, — сказав Ридикуль, — хіба не так? Він сказав, що помер.
— Ха! — сказав хтось, на кому було набагато менше шкіри, ніж хотілось би Ридикулю. — Як це типово. Це неприкритий віталізм, ось що це таке. Закладаюся, вони б урятували звідти когось, якби тому пощастило бути живим.
— Але він хотів... він не був схильний... він... — Ридикуль наважився. Багато з цього було за межами його розуміння, але людей, схожих на Ридикуля, це надовго не зупиняє. Ридикуль був простий серцем. Це не означає недоумкуватий. Це просто означає, що він міг належно думати про речі, тільки відсікши всі складні частинки на краях. Він зосереджувався на єдиному головному факті. Дехто, хто технічно був чарівником, втрапив у халепу. Це він міг зрозуміти. Це його зачіпало. Уся ця колотнеча про живих-і-мертвих почекає.
Хоча була інша деталь, яка його зачепила.
— ...Артур... полетів?
— Здоров.
Ридикуль повернув голову. Він повільно кліпнув.
— Милі у вас зубки, — сказав він.
— Дякую, — сказав Артур Мигаль.
— Всі свої?
— О так.
— Неймовірно. Звісно, я гадаю, ви їх регулярно чистите?
— Так?
— Гігієна. Важлива штука.
— Тож що ви збираєтесь робити? — сказала Людмила.
— Ну, ми просто підемо й витягнемо його, — сказав Ридикуль.
Що таке з цією дівчиною? Він відчув дивне бажання погладити її по голівці.
— Візьмемо трохи магії й витягнемо його. Так. Декане!
— Йо!
— Ми просто підемо туди й витягнемо Кошеля.
— Йо!
— Що? — сказав Верховний верховик, — Ви, певно, з глузду з’їхали!
Ридикуль намагався мати настільки гідний вигляд, наскільки це можливо в його ситуації.
— Пам’ятайте, що я ваш Архіректор, — огризнувся він.
— Тоді, певно, ви з’їхали з глузду, Архіректоре! — сказав Верховний верховик.
Він стишив голос:
— В будь-якому разі, він не-мертвий. Не розумію, як можна врятувати не-мертвого. Це певною мірою логічна суперечність.
— Дихотомія, — люб’язно підказав Скарбій.
— О, я не думаю, що тут задіяна хірургія.
— В будь-якому разі, хіба ми його не поховали? — спитав Лектор із Новітніх рун.
— А тепер ми його знову викопуємо, — сказав Архіректор, — можливо, це диво існування.
— Як малосольні огірки.
Навіть члени «Нового початку» збентежились.
— Так роблять у деяких місцинах Говандії, — сказав Скарбій, — вони роблять ці великі, великі глечики малосольних огірків, а потім закопують їх у землю на місяці, щоб забродило, і так отримують ці чудові пікантні...
— Скажіть мені, — прошепотіла Людмила до Ридикуля, — чарівники так завжди поводяться?
— Ось Верховний верховик навдивовижу чудовий екземпляр, — сказав Ридикуль. — Має такий же нагальний зв’язок із дійсністю, як картонна фігура. Пишаюся мати його у команді, — він потер руки. — Ок, хлопці. Добровольці?
— Йо! Ха! — сказав Декан, який вже був у цілковито іншому світі.
— Це було б нехтування моїм обов’язком, якби я не спромігся допомогти побратимові, — сказав Редж Шкарбан.
— У-у-ук.
— Ти? Тебе ми взяти не можемо, — сказав Декан, зиркнувши на бібліотекаря. — Ти нічого не знаєш про тактику «Чортів Лісових».
— У-у-ук, — сказав Бібліотекар і зробив несподівано зрозумілий жест, який окреслив, з іншого боку, що те, чого він не знає про тактику орангутанів бібліотечних, може бути написано на дуже маленькому клаптику рештків, скажімо, Декана.
— Нас чотирьох має вистачити, — сказав Архіректор.
— Я навіть ніколи не чув, щоб він казав «йо!» — пробурмотів Декан.
Він зняв капелюха, дещо, чого чарівники зазвичай не роблять, якщо не планують щось із нього витягти, і передав його Скарбію. Потім він віддер тонку смугу від подолу своєї мантії, драматично потримав її в обох руках, а потім пов’язав навколо лоба.
— Це частина наших ідеалів, — сказав він у відповідь на проникливо непоставлені питання. — Це те, що воїни Противажного континенту роблять перед тим, як іти у бій. І ви маєте кричати... — він спробував пригадати дещо давно прочитане. — Е-е-е, бонсай. Так. Бонсай!
— Я думав, це означає підрізати гілки дерева, щоб воно росло маленьким, — сказав Верховний верховик.
Декан завагався. Він і сам був не надто впевнений, як на те пішло. Але хороший чарівник ніколи не дозволить непевності стати собі на заваді.
