Цей вогонь, що існує у нинішні дні, геть не гріє, треба хіба залізти у нього. Щось було з деревом... це був неправильний сорт дерева. Все було неправильним у нинішні дні. Тоншим. Змазанішим. Ні в чому не було справжнього життя. І дні були коротші. М-м-м. Щось пішло не так із цими днями. Вони стали коротші. М-м-м. Кожен день тягнувся вічність, що було дивно, бо дні в множині пролітали, як табун жеребців. Від 130-річного чарівника очікували не так уже й багато, і Кошіль набув звички приїздити до столу за дві години до кожної трапези, просто щоб згаяти час.
Безкінечні дні, що швидко проминали. Безглуздя. М-м-м. Втім, і глузд у нинішні дні вже не той, що бував у старі часи.
І тепер вони дозволяють керувати Академією звичайним хлоп’якам. В старі дні ним керували годящі чарівники, чоловіки великі й величні, збиті як барила, чарівники, яких можна брати за приклад. Потім вони всі десь ділися, і тепер Кошелем керують ці хлоп’яки, у яких ще навіть десь власні зуби лишилися, що на Кошеля й через губу не плюнуть.
Як цей хлоп’як Ридикуль. Кошіль ясно його пам’ятав. Цей хлоп’як, вуха як вареники, соплі пухирями, в першу ніч у гуртожитку рюмсав і кликав матусю. Завжди готовий на шкоду. Хтось намагався сказати Кошелю, що Ридикуль тепер Архіректор. М-м-м. Певно, вони гадають, що він недоумок.
Де ж ця клята трутниця? Пальці... в старі часи зазвичай бували годящі пальці...
Хтось зірвав накривку з ліхтаря. Хтось інший тицьнув напій йому в руку, зайняту мацанням.
— Сюрприз!
* * *
В передпокої дому Смерті є годинник із маятником, схожим на лезо, але без стрілок, бо в домі Смерті немає часу, крім нинішнього. (Було, звісно, нинішнє перед теперішнім нинішнім, але воно все одно було нинішнім. Просто дещо старішим.) Маятник-лезо був такий, що змусив би Едгара Аллана По усе покинути й почати заново в ролі коміка, що увихається по барах, як вуж на пательні.[4] Він хилитався зі слабким хррум-хррум, легко шинкуючи тонкі скибки сала від бекону вічності.
Смерть прокрокував повз годинник у суворий морок свого кабінету. Альберт, слуга, чекав на нього з рушником та щітками.
— Доброго ранку, господарю.
Смерть мовчки сів у велике крісло. Альберт обгорнув рушник навколо кутастих плечей.
— Новий чудовий день, — сказав він невимушено.
Смерть нічого не сказав.
Альберт змахнув полірувальною ганчіркою і стягнув каптур Смерті.
— АЛЬБЕРТЕ.
— Пане?
Смерть витяг крихітний золотий часомір.
— ТИ ЦЕ БАЧИШ?
— Так, пане. Дуже гарний. Ніколи не бачив такого раніше. Чий він?
— МІЙ.
Альберт стрельнув очима вбік. На одному з кутків столу Смерті стяв великий часомір у чорній рамі. В ньому піску не було.
— Я гадав, що вашим був цей, пане? — сказав він.
— БУВ ТОЙ. ТЕПЕР ЦЕЙ. ПОДАРУНОК ДО ВІДХОДУ ВІД СПРАВ. ОСОБИСТО ВІД АЗРАЕЛЯ.
Альберт втупився у штуку в руці Смерті.
— Але... пісок, пане. Він сиплеться.
— САМЕ ТАК.
— Але ж це означає... Я маю на увазі...
— ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ОДНОГО ДНЯ ВЕСЬ ПІСОК ПЕРЕСИПЛЕТЬСЯ, АЛЬБЕРТЕ.
— Я знаю це, пане, але... ви... Я гадав, Час — це те, що стається з іншими людьми, пане. Хіба ні? Не з вами, пане, — в кінці Альбертів голос зробився благальним.
Смерть стягнув рушника і підвівся.
— ХОДИ ЗА МНОЮ.
— Але ж ви Смерть, господарю, — сказав Альберт, по-краб’ячи підбігаючи за високою постаттю, поки вона простувала до передпокою і далі галереєю до стайні. — Це якийсь жарт, еге ж? — із надією спитав він.
— НЕ СВОЇМ ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ Я ЗНАНИЙ.
— Ну, звісно ні, жодним чином не хотів образити. Але послухайте, ви не можете померти, бо ви Смерть, якщо ви мусите статися зі собою, це буде ніби та змія, яка ковтає власний хвіст...
— ПРОТЕ Я МАЮ ПОМЕРТИ. ОСКАРЖЕНЬ НЕМАЄ.
— Але що ж станеться зі мною? — сказав Альберт. Жах зблиснув у його словах, як металеві щербини на лезі ножа.
— ТУТ БУДЕ НОВИЙ СМЕРТЬ.
Альберт опанував себе.
— Я дійсно вважаю, що не зможу служити новому господареві, — сказав він.
— ТО ПОВЕРТАЙСЯ У СВІТ. Я ДАМ ТОБІ ГРОШЕЙ. ТИ БУВ ДОБРИМ СЛУГОЮ, АЛЬБЕРТЕ.
— Але якщо я повернуся...
— ТАК, — сказав Смерть, — ТИ ПОМРЕШ.
В теплому кінському присмерку стайні блідий кінь Смерті визирнув зі свого вівса й тихо вітально заіржав. Кінь звався Хропунцем.
Він був справжнім конем. В минулому Смерть спробував запальних коней і скелетних коней і дійшов висновку, що вони непрактичні, особливо запальні, які мали схильність підпалювати власну устілку й стояти посеред пожежі зі зніченим виглядом.
Смерть зняв сідло з гачка і зиркнув на Альберта, який картався через муки сумління.
Тисячу років тому Альберт обрав служити в Смерті замість того, щоб померти. Він був не зовсім безсмертним. Дійсний час був заборонений в дійсності Смерті. Було тільки вічнозмінне нині, але воно тривало дуже довгий час. Йому лишалося менше ніж два місяці дійсного часу, він накопичував свої дні, як золоті зливки.
— Я, е-е-е... — почав він, — це все...
— ТИ БОЇШСЯ ПОМЕРТИ?
— Не те щоб я не хотів... я маю на увазі, я завжди... просто життя — звичка, якої важко здихатися...
Смерть зацікавлено глянув на нього, як хтось міг би глянути на жука, який упав на спину й не може перевернутися.
Зрештою Альберт розпачливо вмовк.
— Я РОЗУМІЮ, — сказав Смерть, знімаючи з гачка вуздечку Хропунця.
— Але ви, здається, геть не схвильовані! Ви дійсно збираєтеся померти?
— ТАК. ЦЕ БУДЕ ВЕЛИКА ПРИГОДА.
— Он як? Ви не боїтеся?
— Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ЦЕ — БОЯТИСЯ.
— Я би міг вам показати, якщо хочете, — наважився Альберт.
— НІ. Я Б ХОТІВ НАВЧИТИСЯ САМОТУЖКИ. Я МАТИМУ ДОСВІД. НАРЕШТІ.
— Господарю... якщо ви підете, тут буде...?
— НОВИЙ СМЕРТЬ ПОСТАНЕ З УМІВ ЖИВИХ, АЛЬБЕРТЕ.
— Ох, — Альбертові наче відлягло від душі. — Ви часом не знаєте, яким він буде?
— НІ.
— Мабуть, буде краще, знаєте, трохи поприбирати тут, зробити інвентаризацію, щось типу того?
— ЧУДОВА ДУМКА, — сказав Смерть, настільки приязно, наскільки міг, — КОЛИ Я ЗУСТРІНУ НОВОГО СМЕРТЬ, Я ЩИРО ТЕБЕ ПОРЕКОМЕНДУЮ.
— Ох. Ви ж побачите його, врешті?
— О, ТАК. А ТЕПЕР Я МАЮ ЇХАТИ.
— Що, так скоро?
— БЕЗПЕРЕЧНО. НЕ ВАРТО ГАЯТИ ЧАС!
Смерть поклав сідло, а потім обернувся і гордовито струснув крихітним пісочним годинником перед гачкуватим Альбертовим носом.
— ГЛЯНЬ! Я МАЮ ЧАС. НАРЕШТІ, Я МАЮ ЧАС!
Альберт тривожно відступив.
— І тепер, коли ви його маєте, що ви збираєтеся з ним робити? — спитав він.
Смерть виліз на свого коня.
— Я ЗБИРАЮСЯ ЙОГО БАВИТИ.
* * *
Забава була в самому розпалі. Плакат із написом «Прощавай, Кошелю! 130 відпадних років!» трішки потік від жару. Дійшло до того, що було нічого пити, окрім пуншу, і нічого їсти, окрім дивного жовтого соусу з дуже підозрілими тортильями, але ніхто не зважав. Чарівники теревенили між собою з вимушеними веселощами людей, які бачать одне одного цілий день і тепер ще змушені бачити одне одного цілий вечір.
Посеред цього всього сидів Кошіль Бук із величезною склянкою рому в руках й у смішному капелюсі на голові. Він майже ридав.
— Досконала вечірка Проводів! — раз по раз бурмотів він. — Не мав такої, відколи старий Нечистий Залишив Нас. — великі літери самі собою ставали на місце, — вже років м-м-м... У рік Загрозливої м-м-м... Морської Свині. Думав, що всі вже про них забули.
— Бібліотекар розшукав для нас подробиці, — сказав Скарбій, вказавши на великого орангутана, який намагався подмухати у святковий пищик. — А ще він зробив банановий соус. Сподіваюся, хто-небудь його скоро з’їсть.
Він нахилився.
— Накласти тобі ще картопляного салату? — сказав він зумисне голосно, як говорять до імбецилів і пристаркуватих.
