Матері її типу існують усюди, і, очевидно, нічого з ними не вдієш. Чарівники розважали членів «Нового початку», а ті вдавали, ніби їм це подобається. Це була одна з тих проблематичних ситуацій із довгими мовчанками, поодинокими покашлюваннями і окремими фразами деяких людей: «Ну, хіба ж не чудово».

— Ти зараз маєш трішки розгублений вигляд, Кошелю, — сказав Ридикуль.

— Я просто трохи втомлений, Архіректоре.

— Я гадав, ви, зомбі, ніколи не спите.

— І все ж я втомлений, — сказав Кошіль.

— Ти впевнений, що не хочеш, аби ми зробили ще один захід із похованням і таке інше? Цього разу ми зробимо все як годиться.

— Дякую, хай там як, але ні. Я просто не створений для життя не-мертвих, я гадаю, — Кошіль подивився на Реджа Шкарбана. — Вибач за це. Не уявляю, як ти даєш собі з цим раду, — він вибачливо вишкірився.

— Ти маєш повне право бути живим чи мертвим, на власний вибір, — строго сказав Редж.

— Одна-Людина-Відро сказав, що люди знову вмирають як годиться, — сказала пані Кекс. — Тож ти теж зможеш, напевне, потрапити на прийом.

Кошіль роззирнувся.

— Вона вивела вашого собаку на прогулянку, — сказала пані Кекс.

— Де Людмила? — сказав він.

Кошіль незграбно усміхнувся.

Передбачення від пані Кекс могли бути дуже докучними.

— Добре знати, що за Люпином наглянуть, якщо я... піду, — сказав він, — я от собі думаю, чи могли б ви його забрати?

— Ну... — непевно сказала пані Кекс.

— Але він... — почав Редж Шкарбан, а потім побачив вираз обличчя Кошеля.

— Мушу визнати, це буде полегшенням — мати в господі собаку, — сказала пані Кекс. — Я завжди хвилююся за Людмилу. Довкола багато дивних людей.

— Але ваша до... — знову почав Редж.

— Заткнися, Редже, — сказала Дорін.

— Значить, домовилися, — сказав Кошіль, — у вас є якісь штани?

— Що?

— Якісь штани є в домі?

— Ну, я гадаю, лишилися якісь, що належали покійному панові Кексу, але чому...

— Перепрошую, — сказав Кошіль, — просто задумався. Половину часу сам не знаю, що верзу.

— А, — сказав Редж, прояснівши. — Я зрозумів. Ти говориш про те, що коли він...

Дорін злісно штрикнула його ліктем.

— О, — сказав Редж. — Перепрошую. Не зважайте на мене. Я би власну голову забув, якби її не пришили.

Кошіль відхилився назад і заплющив очі. Він чув тільки випадкові уривки розмови. Він чув, як Артур Мигаль питає Архіректора, хто робив їм декор і де Академія бере овочі. Він чув, як Скарбій скиглить щодо вартості винищення всіх лайливих слів, які якимсь чином вижили в нещодавніх змінах й оселилися у пітьмі піддашшя. Він міг навіть, належно налаштувавши слух, чути йойкання Причепи у віддаленому льоху.

Вони його не потребували. Щонайменше. Світ не потребував Кошеля Бука.

Він тихо встав і пошкандибав до дверей.

— Я вийду на повітря, — сказав він. — І, напевно, трохи затримаюсь.[51]

Ридикуль неуважно кивнув йому і зосередився на словах Артура про те, як можна цілком видозмінити Велику залу за допомогою шпалер із ефектом сосни.

Кошіль зачинив за собою двері і притулився до товстої прохолодної стіни.

О так. Була ще одна річ.

— Ти тут, Одна-Людина-Відро? — м’яко сказав він.

як ти знаєш?

— Ти зазвичай поблизу.

хе-хе, ти тут спричинив справжню халепу! ти знаєш, що станеться в наступний повний місяць?

— Так, знаю. І я гадаю, що вони чомусь теж це знають.

але він стане вовколюдом.

— Так. А вона стане людино-вовчицею.

гаразд, але які стосунки можуть мати люди в один тиждень із чотирьох?

— Можливо, щонайменше, вони отримають такий же шанс на щастя, як і більшість людей. Життя недосконале, Одна-Людина-Відро.

це ти мені кажеш?

— А зараз можна спитати тебе дещо особисте? — сказав Кошіль. — Я маю на увазі, просто хотів знати...

га?

— Зрештою, ти знову отримав для себе увесь астральний план.

о, гаразд.

— Чому тебе звуть Одна...

і це все? я думав, ти і сам здогадаєшся, такий розумний чоловік, як ти. в моєму племені традиційно називають на честь першої речі, яку побачить матір, коли визирне з mini після пологів, це скорочення від «одна-людина-виливає-відро-води-на-двох-собак».

— Не пощастило тобі, — сказав Кошіль.

не так уже й погано, — сказав Одна-Людина-Відро. — це ти мого брата-близнюка маєш пожаліти, вона визирнула на десять секунд до мого народження, щоб дати йому ім’я.

Кошіль Бук задумався над цим.

— Не кажи, дай вгадаю, — сказав він, — «Два-Собаки-Гризуться»?

Два-Собаки-Гризуться, Два-Собаки-Гризуться?— сказав Одна-Людина-Відро. — ого, та він віддав би свою праву руку, щоб його назвали Два-Собаки-Гризуться.

Це було пізніше, ніж історія про Кошеля Бука справді добігла кінця, якщо «історія» означає все, що він зробив, і спричинив, і запустив.

В селищі у Вівцескельних горах, де танцюють справжній морріс данс, наприклад, вірять, що ніхто остаточно не вмирає, поки не вщухнуть збурення, які вони спричинили у світі: поки не стане накручений ним годинник, поки не перебродять вина, що вона наготувала, поки не зберуть вирощений ними врожай. Круговерть чийогось життя, кажуть вони, це тільки осердя їхнього справжнього існування.

Коли він ішов крізь туманне місто на зустріч, яку йому було призначено з самого моменту народження, Кошіль відчув, що може передбачити, яким буде фінал.

Це станеться за кілька тижнів, у пору, коли знову підіб’ється повня. Різновид приписки або доповнення до життя Кошеля Бука — народився в рік Знаменного Трикутника в століття Трьох Вошей (він завжди надавав перевагу старому календарю з його старовинними назвами перед всіма цими свіжовигаданими нумераціями, які застосовують сьогодні) і помер у рік Уявної Змії в століття Летючої Лисиці приблизно.

Під місяцем крізь болота бігтимуть дві постаті. Не повністю вовки, не цілком люди. Якщо трохи пощастить, вони отримають краще від обох світів.

Не просто відчуватимуть... а знатимуть.

Завжди краще мати обидва світи.

Смерть сидів у кріслі в своєму темному кабінеті, дашком стуливши долоні перед обличчям.

Зрідка він хитався в кріслі вперед і назад.

Альберт приніс йому чашку чаю і вийшов із дипломатичною беззвучністю.

На столі Смерті лишився один життємір. Він втупився в нього.

Хить-хить. Хить-хить.

У великому холі за стіною цокав великий годинник, вбиваючи час.

Смерть побарабанив кістлявими пальцями по порубцьованій стільниці. Навпроти нього лежали життєписи найвидатніших коханців Дискосвіту[52], напхані імпровізованими закладками. Їхній відверто одноманітний досвід жодним чином не допоміг.

Він встав, підійшов до вікна й втупився в свої темні володіння, його руки стискалися і розтискалися за спиною.

Він підхопив життємір і великими кроками вийшов із кімнати.

Хропунець чекав у теплому застояному повітрі стайні. Смерть швидко осідлав його і вивів надвір, а потім виїхав у ніч, до віддаленого осяйного діаманта Дискосвіту.

Він мовчки торкнувся землі на подвір’ї ферми, на заході сонця.

Він пройшов крізь стіну.

Він дістався нижньої сходинки.

Він підняв свій пісочний годинник і дивився на витікання часу.

А потім він зупинився. Було дещо, що він мусив знати. Білл Двері був до всього цікавим, а він пам’ятав, як воно — бути Біллом Двері. Він міг дивитися на почуття, як на спійманих метеликів, пришпилених до корка, розпластаних під склом. Білл Двері був мертвий або принаймні припинив своє коротке існування. Але — що це було? — чи поточне людське життя було лиш осердям його справжнього існування? Білл Двері пішов, але залишилося відлуння. Він завинив дещо в пам’ять про Білла Двері.

Смерть завжди чудувався, навіщо люди кладуть квіти на могили. Йому це здавалося безглуздим. Зрештою, мертві йдуть, попри аромат троянд. Але тепер... не те, щоб він відчув, що розуміє, але принаймні відчув, що тут є дещо, придатне для розуміння.