Її гострота сягала за її справжній край. І тепер він має її знищити. Який в цьому сенс? Нед Калач був великим прихильником сенсу, в певному специфічному розумінні.

Можливо, Білл Двері просто хотів її позбутися, і це було зрозуміло, адже навіть зараз, коли вона висіла досить невинно, здавалося, вона випромінює гостроту. Навколо леза стояв блідий фіолетовий ореол, спричинений потоками повітря в кімнаті, де нещасливі молекули повітря наближалися до своєї разючої смерті.

Із великою обережністю Нед Калач її підняв.

Чудний хлопець цей Білл Двері. Сказав, що хоче мати певність, що вона абсолютно мертва. Так, ніби річ можна убити.

В усякому разі, як може хтось її знищити? О, держак може згоріти і метал може згоріти, і якщо він як слід постарається, зрештою, не лишиться нічого, крім маленької купки пилу й попелу.

Цього бажав замовник.

З іншого боку, припустімо, що можна знищити її, просто знявши лезо з держака... зрештою, якщо це зробити, це вже не буде коса.

Це будуть, ну... уламки.

Звісно, із них можна зробити косу, але це, певно, можна зробити і з пилу й попелу, якщо знати як. Неда Калача досить потішив такий хід аргументації.

І врешті-решт Білл Двері навіть не попросив доказу, що річ було, е-е-е, вбито.

Він ретельно примірився і потім відтяв косою кінчик ковадла.

Незбагненно. Абсолютна гострота.

Він здався. Це було несправедливо. Не можна просити таку людину, як він, знищити таку річ, як ця. Це був витвір мастацтва.

Навіть краще. Це був твір мистецтва. Він перейшов кімнату до купи дрів і запхав косу глибоко всередину купи. Почувся короткий раптовий писк.

В будь-якому разі, все обійдеться. Він віддасть Біллові Двері його фартинг уранці.

Смерть Щурів матеріалізувався за купою в кузні й пробрався до печальної маленької купки хутра, яка була щуром, що трапився на шляху коси.

Його привид стояв позаду з настрашеним виглядом. Він, здавалося, не надто зрадів зустрічі.

— Писк? Писк?

— ПИСК, — пояснив Смерть Щурів.

— Писк?

— ПИСК, — підтвердив Смерть Щурів.

[Потирання вусів] [Посмикування носом]

Смерть Щурів похитав головою.

— ПИСК.

Щур похнюпився. Смерть Щурів поклав костисту, але не цілком неприязну лапку йому на плече.

— Писк.

Щур сумно кивнув. У кузні було добре життя. Недове порядкування що було, що ні, адже він був, напевно, чемпіоном світу із забудькуватого покидання недоїдених сандвічів. Він стенув плечима й рушив геть услід за маленькою постаттю в плащі. Не скидалося на те, ніби він мав хоч якийсь вибір.

Люди плинули вулицями. Більшість із них переслідували візки. Більшість візків були повні тим, що люди вважали корисним перевозити візками — дровами, дітьми, покупками. І вони тепер більше не ухилялися, а сліпо рухалися в одному напрямку.

Візок можна зупинити, перевернувши його, і його коліщата несамовито й безкорисно крутитимуться в повітрі.

Чарівники побачили велику кількість енергійних осіб, які намагалися їх розтрощити, але візки були майже незнищенні — вони гнулися, але не ламалися, і якщо якийсь втрачав коліщатко, він хоробро намагався продовжувати рух.

— Гляньте на нього! — сказав Архіректор. — У ньому моя білизна для прання! Хрін йому в пельку!

Він проштовхався крізь натовп і ударив патерицею в колеса візка, перекинувши його.

— Ми не можемо точно вцілити в будь-що через цих цивільних довкола, — поскаржився Декан.

— Тут сотні візків! — сказав Лектор із Новітніх рун, — це як соболячка[41]! Відвали від мене, ти... ти козлина!

Він почав дубасити настирливий візок патерицею. Повінь корзин на коліщатках вихлюпнулася за місто. Люди, знеможені боротьбою, поступово вибували або падали під хисткі колеса. Лише чарівники вистояли у припливній хвилі, горлаючи один на одного й нападаючи на срібний рій зі своїми патерицями. Не те щоб магія не працювала. Вона працювала досить добре.

Гарненький струс міг перетворити візки на тисячу заплутаних маленьких дротяних головоломок. Але що доброго це дало б? За мить на місце полеглого родича в’їхали б два нові.

Навколо Декана візки розліталися на металевий шріт.

— Він справді набив на цьому руку, еге ж? — спитав Верховний верховик, коли він і Скарбій перевернули наступну корзину догори дриґом.

— Він достеменно часто каже «йо», — сказав Скарбій.

Сам Декан не знав, чи був коли-небудь щасливішим.

Шістдесят років він дотримувався усіх самообмежувальних правил чаклунства, і раптово йому випала така забава. Він ніколи не усвідомлював, що глибоко в душі насправді хотів щось гарненько роздовбати.

Вогонь вирвався з кінчика його патериці. Ручки, шматки дроту й колеса, жалюгідно перекидаючись, задзеленчали навколо нього. Й те, що цілям кінця не було, навіть на краще. Друга хвиля візків втелющувалася у тісний простір, намагалася видертися поверх тих, які залишалися на землі. Це не працювало, але вони все одно намагалися. Вони відчайдушно намагалися, адже третя хвиля вже з хрустом і гримкотінням торувала свій шлях поверх них самих.

Хоча навряд чи можна було застосувати слово «намагалися». Воно передбачало певний вид свідомих зусиль, певний вид можливості, ніби міг існувати стан «не намагалися».

Щось, пов’язане з невблаганністю руху, з тим, як вони трощили одне одного в цій припливній хвилі, підказувало, що дротяні корзини мали такий самий вибір в цій справі, який має вода, що тече з гори.

— Йо! — заволав Декан. Груба магія врізалася просто в перемелене переплетіння металу. Воно бризнуло врізнобіч коліщатами.

— Скуштуй гаряченького чудодійства, ти м... — почав було Декан.

— Не лайся! Не лайся! — загорлав Ридикуль, перекриваючи шум. Він спробував пристукнути Дурну Холеру, що кружляла довкола його капелюха. — Ніколи не знаєш, на що воно може обернутися!

— Відвали! — загорлав Декан.

— Марно. Ми з тим же успіхом можемо намагатися стримати море, — сказав Верховний верховик. — Голосую за те, щоб повернутися до Академії й прихопити справді жорсткі замовляння.

— Чудова думка, — сказав Ридикуль. Він глянув угору на стіну переплетеного дроту, що насувалася на них. — Є хоч якась гадка, як?

— Йо! Здохлики! — сказав Декан. Він знову націлив свою патерицю. Вона видала печальний тихий звук, який, якби його записати, скидався би на пф-ф-ф-фт. Миршава іскра вилетіла з кінця й упала на бруківку.

Кошіль Бук затраснув наступну книжку. Бібліотекар здригнувся.

— Нічого! Вулкани, припливні хвилі, гнів божий, втручання чарівників... Я не хочу знати, як було вбито інші міста, я хочу знати, як вони скінчили...

Бібліотекар приніс інший стос книг на читальний столик. Інша перевага бути мертвим, як усвідомив Кошіль, була здібність до мов. Він міг розуміти сенс слів, не знаючи справжнього значення. Зрештою, бути мертвим було не те саме, що заснути. Це було ніби прокинутися. Він кинув погляд через усю бібліотеку туди, де Люпинові перев’язували лапку.

— Бібліотекарю? — м’яко сказав він.

— У-у-ук?

— Свого часу ти змінив вид... що б ти зробив, якби, чисто теоретично, ти знайшов пару людей, які... ну, припустімо, що вони були вовком, який перетворювався на вовколюда у повний місяць, і жінкою, яка б перетворювалася на вовколюдку у повний місяць... розумієш, досягали б однієї подоби, але з протилежних напрямків? І вони б зустрілися. Що б ти їм сказав? Чи ти дав би їм змогу владнати все самостійно?

— У-у-ук, — сказав Бібліотекар миттєво.

— Це спокуса.

— У-у-ук.

— Пані Кекс це все-таки не сподобається.

— Е-е-ек у-у-ук.

— Твоя правда. Ти міг би викласти це не так грубо, але твоя правда. Кожен має залагоджувати такі справи самотужки.

Він зітхнув і перегорнув сторінку. Його очі розширилися.