— Старе залізяччя, шість пенсів за купу!

— Тягни іншу, ця скапутилась!

Калач знову зліз. Віддалене тюкання долинало до нього, поки він відв’язував полотнища й замінював їх на нові; він на нього не зважав. Не відриваючи погляду від сцени на протилежному полі, Білл Двері витягнув із кишені точило й почав гострити косу, повільно й розважно.

Крім віддаленого клацання ковалевих інструментів, вжжик-вжжик точила по металу було єдиним звуком у важкому повітрі. Калач заліз назад у Жниварку і кивнув чоловікові, який вів коня.

— Наша пісня гарна, нова!

— Ще не всі жаби від сміху луснули?

— Стуліть пельки...

Крики урвалися.

Півдюжини пар очей простежили за Комбінованою Жниваркою до поля і дивилися, як вона розверталася навколо краю зораного поля, дивилися, як вона знову рушає назад.

Вона прокладала повз них, зворотноколивальна й обертальна. На іншому краю поля вона акуратно розвернулася. І знову продзижчала повз них.

За якусь часину один із глядачів сказав похмуро:

— Вона ніколи не приживеться, от згадаєте мої слова.

— Твоя правда. Хто захоче прилад типу цього? — сказав інший.

— Точно, вона всього лише ніби величезний годинник. Нічого робити не може, крім як ганяти туди-сюди полем...

— ...дуже швидко...

— ...зрізаючи збіжжя, як оце, і обмолочуючи зерно...

— Вона вже пройшла три ряди.

— Бий мене грім!

— Заледве видно, як рухаються частини! Що ти про це думаєш, Білле? Білле?

Вони роззирнулися.

Він уже наполовину пройшов другий ряд, все прискорюючись.[39]

Панна Літунка ледь-ледь прочинила двері.

— Так? — сказала вона підозріливо.

— Це Білл Двері, панно Літунко. Ми принесли його додому.

Вона прочинила двері ширше.

— Що з ним сталося?

Два чоловіки незграбно запхалися всередину, намагаючись підтримувати постать, на фут вищу за них. Вона звела голову й безтямно примружилася на панну Літунку.

— Не знаю, що на нього найшло, — сказав Герцог Піддупний.

— Працював, як чортяка, — сказав Вільям Чіп, — він добряче відробляє свої гроші, панно Літунко.

— Тоді в цих краях це буде новина, — сказала вона кисло.

— Туди-сюди полем, як скажений, щоб обставити штуку-дрюку Неда Калача. Знадобилося четверо нас, щоб в’язати за ним снопи. Майже-таки побив її.

— Покладіть його на софу.

— Ми казали йому, що він забагато робить на цьому сон...

Герцог витягнув шию, щоб роззирнутися по кухні, просто на випадок, якщо скарби й коштовності валяються тут у шухлядах шафи.

Панна Літунка перехопила його погляд.

— Впевнена, що казали. Дякую. Тепер, я гадаю, ви хочете йти додому.

— Якщо є щось, що ми можемо зробити...

— Я знаю, де ви живете. І ще ви не платили тут жодної ренти за п’ять років. До побачення, пане Чопе.

Вона провела їх до дверей і зачинила їм перед носом, а потім обернулася.

— Що в біса ти робиш, пане-так-званий Білле Двері?

— Я ВТОМИВСЯ, АЛЕ ВОНА НЕ ЗУПИНЯЛАСЯ.

Білл Двері схопився за свій череп.

— ТАКОЖ ЧІП ДАВ МЕНІ СМІШНИЙ ЗБРОДЖЕНИЙ НАПІЙ ІЗ ЯБЛУЧНОГО СОКУ ЧЕРЕЗ СПЕКУ, Й ТЕПЕР Я ЗЛЕ ПОЧУВАЮСЯ.

— Я не здивована. Він жене його в лісі. Яблук там хіба половина.

— НІКОЛИ РАНІШЕ Я НЕ ПОЧУВАВСЯ ЗЛЕ. ЧИ ВТОМЛЕНИМ.

— Це частина того, щоб бути живим.

— І ЯК ЛЮДИ ЦЕ ВИТРИМУЮТЬ?

— Ну, зброджений яблучний сік допомагає.

Білл Двері сидів, похмуро втупившись у підлогу.

— АЛЕ МИ ЗАКІНЧИЛИ ПОЛЕ, — сказав він із нотками тріумфу, — УСЕ ПОВ’ЯЗАНО В СНОПИ ЧИ ЯКОСЬ ІЩЕ.

Він знову схопився за череп.

— А-АХ.

Панна Літунка зникла в кухні. Почулося скрипіння насоса. Вона повернулася із вогкою фланеллю й склянкою води.

— В НІЙ ТРИТОН.

— Свідчить про чистоту, — сказала панна Літунка, виловлюючи амфібію і випускаючи її на кам’яні плити, де вона драпанула в тріщину.[40]

Білл Двері спробував встати.

— ТЕПЕР Я МАЙЖЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ДЕЯКІ ЛЮДИ БАЖАЮТЬ ПОМЕРТИ, — сказав він, — Я ЧУВ ПРО БІЛЬ І СТРАЖДАННЯ, АЛЕ ДО ЦЕЇ ДНИНИ ВПОВНІ НЕ РОЗУМІВ, ЩО ВОНИ МАЛИ НА УВАЗІ.

Панна Літунка прозирнула крізь запилене вікно. Хмари, які збиралися від полудня, нависли над пагорбами, сірі з жовтими пасмугами. Спека тисла, мов кліщі.

— Велика гроза насувається.

— ВОНА ЗІПСУЄ МІЙ ВРОЖАЙ?

— Ні. Він висохне згодом.

— ЯК ТАМ ДИТЯ?

Білл Двері розтулив долоню. Панна Літунка звела брови. Там була золота колба, верхня чаша майже порожня. Але вона зблиснула в полі зору й зникла.

— Як ти дістав його? Він же нагорі! Вона тримає його, ніби... — вона затнулася, — ніби хтось тримає щось дуже міцно.

— ВІН ВСЕ ЩЕ ТАМ. АЛЕ ВІН ТАКОЖ І ТУТ. АБО БУДЬ-ДЕ. ЦЕ ТІЛЬКИ МЕТАФОРА, ЗРЕШТОЮ.

Панна Літунка усвідомила слабке відлуння в голосі, ніби слова водночас вимовляли дві людини майже синхронно, але усе ж не зовсім.

— Як довго це триватиме?

— ПИТАННЯ КІЛЬКОХ ГОДИН.

— А коса?

— Я ДАВ КОВАЛЕВІ СТРОГІ ВКАЗІВКИ.

Вона нахмурилася.

— Я не кажу, що юний Калач поганий хлопець, але ти впевнений, що він усе виконає? Це занадто — просити від такої людини, як він, знищити таку штуку, як ця.

— В МЕНЕ НЕ БУЛО ВИБОРУ. МАЛЕНЬКЕ ТУТЕШНЄ ГОРНИЛО НЕ ВПОРАЄТЬСЯ.

— Це неймовірно гостра коса.

— БОЮСЯ, ВОНА МОЖЕ БУТИ НЕ ДОСИТЬ ГОСТРОЮ.

— І ніхто раніше не пробував таке з тобою?

— ЧИ Є ПРИКАЗКА: ВСЬОГО ЗІ СОБОЮ НЕ ВІЗЬМЕШ?

— Так.

— СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ НАСПРАВДІ В НЕЇ ВІРЯТЬ?

— Пам’ятаю, я якось читала про цих язичницьких королів десь у пустелі, які будували велетенські піраміди й напихали усяким скарбом. Навіть човнами. Навіть дівками в прозорих штанцях і парою кришок від каструль. Не кажи мені, що це правильно.

— НІКОЛИ НЕ БУВ ДУЖЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО, — сказав Білл Двері, — Я НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ІСНУЄ ТАКА РІЧ, ЯК ПРАВИЛЬНЕ. ЧИ ХИБНЕ. ТІЛЬКИ ТОЧКИ ЗОРУ.

— Ні, правильне є правильним, а хибне хибним, — сказала панна Літунка. — Мене виховували так, щоб я їх розрізняла.

— КОНТРАБАНДИСТИ?

— Що?

— ПЕРЕВІЗНИКИ КОНТРАБАНДИ.

— Нема нічого поганого в нелегальних перевезеннях!

— Я ВСЬОГО ЛИШ ПІДКРЕСЛЮЮ, ЩО ДЕЯКІ ЛЮДИ ГАДАЮТЬ ІНАКШЕ.

— Вони не рахуються!

— АЛЕ...

Вдарила блискавка, десь на пагорбах. Розкат грому докотився до дому, кілька камінців у комині посипалися на ґратки. Потім вікна струснув несамовитий гуркіт.

Білл Двері перейшов кімнату великими кроками й навстіж розчахнув двері.

Градини розміром із куряче яйце прострибали сходинками ґанку на кухню.

— О. ДРАМА.

— О, дідько!

Панна Літунка пірнула під його рукою.

— А звідки віє вітер?

— З НЕБА? — сказав Білл Двері, здивований раптовим пожвавленням.

— Ворушись! — вона метнулася назад у кухню й схопила накривку для ліхтаря зі свічкою й сірники.

— АЛЕ ВИ СКАЗАЛИ, ВІН ВИСОХНЕ.

— У звичайну грозу, так. Але в таку сильну? Його змете! Зранку ми побачимо, що його розкидало по всьому схилу!

Вона запалила свічку і знову побігла назад.

Білл Двері визирнув назовні в грозу. Солома завихрювалася довкола нього, перекидаючись у шквальному вітрі.

— ЗНИЩИТЬ? МІЙ ВРОЖАЙ? — він випростався. — ТА ЧОРТА З ДВА.

Град гуркотів об дах кузні. Нед Калач нагнітав міхи горнила, поки вугілля всередині не зробилося білим із ледь помітним жовтим відтінком.

Це був хороший день. Комбінована Жниварка працювала краще, ніж він смів сподіватися, старий Злокопач наполіг на тому, щоб зібрати наступне поле завтра, тож її лишили в полі під брезентом, безпечно припнутою. Завтра він зможе навчити когось із чоловіків нею користуватися і почне працювати над новою, поліпшеною моделлю. Успіх забезпечено. Вимальовувалося визначене майбутнє.

І потім ще ця штука з косою. Він підійшов до стіни, де вона висіла. Суцільна загадка. Це був найдосконаліший інструмент цього типу, який він будь-коли бачив. Її навіть затупити неможливо.