— Місто Кан Лі, — сказав він, — колись чув про нього? Що це за книга? Пасмодрачів гримуар «Хоч-вір-хоч-ні»[42]? Тут сказано... «маленькі візки... ніхто не знає, звідки вони прийшли... такі надзвичайно корисні, люди переймалися тим, щоб згуртувати їх і привести до міста... і раптово, наче в тваринному пориві... люди за ними погналися й уздріли, що виросло нове місто за стінами, місто торгових яток, в яке стікалися візки...»

Він перегорнув сторінку.

— Здається, тут сказано...

Я все ще не розумію його як слід, сказав він собі. Одна-Людина-Відро думає, що ми говоримо про розмноження міст. Але щось тут не те.

Місто живе. Уявіть, якби ви були велетенським повільним гігантом, як лічильна сосна, і дивилися на місто?

Ви би бачили, що будинки ростуть, і бачили б, як від’їжджають нападники, ви би бачили, як розгоряються вогні.

Ви би бачили, що міста живі, але ви б не бачили людей, бо вони б рухалися надто швидко. Життя міста, те, що ним рухає, це не якийсь вид таємничої сили. Життя міста — це люди. Він бездумно перегортав сторінки, насправді не дивлячись...

Такими є міста — великі, осідлі створіння, які ростуть із однієї точки й заледве взагалі зрушуються за тисячі років.

Вони розмножуються, відсилаючи людей заселяти нові землі. Самі ж вони просто залишаються там. Вони живі, але лише в такий же спосіб, як жива медуза. Або казково яскравий овоч. Зрештою, ми називаємо Анк-Морпорк Великим Вахуні...

І коли з’являються великі повільні живі створіння, з’являються і маленькі швидкі створіння, які ними харчуються.

Кошіль Бук відчував, як палають нервові клітини. З’єднання утворилися. Думки ринули в нові русла. Чи він коли-небудь думав як слід за життя? Він сумнівався. Він був лиш купою складних реакцій, вчеплених до безлічі нервових закінчень, і все — від лінивого човпіння щодо наступного прийому їжі до безладних відвабних спогадів — вклинювалося між ним і справжньою думкою.

Воно виростає всередині міста, де тепло й безпечно. А потім проривається назовні міста і вибудовує... щось, несправжнє місто, фальшиве місто... яке витягує людей — життя — із хазяїна...

І слово, яке ми добираємо, — хижак.

Декан втупився в свою патерицю з недовірою. Він струснув її й націлив знову.

Цього разу був звук, який можна записати як пфют. Він глянув угору. Закручене цунамі візків висотою аж до дахів балансувало, щоб на них не впасти.

— Хай йому... грець, — сказав він і обхопив руками голову.

Хтось вчепився ззаду в його мантію і відтягнув його, коли візки почали сипатися донизу.

— Давай, — сказав Ридикуль, — якщо ми побіжимо, то зможемо їх випередити.

— В мене скінчилася магія! В мене скінчилася магія! — застогнав Декан.

— В тебе ще багато чого скінчиться, якщо ти не поквапишся, — сказав Архіректор.

Намагаючись триматися разом, натикаючись один на одного, чарівники подибали попереду візків. Ті потоками виривалися з міста й линули через поля.

— Знаєте, що це мені нагадує? — сказав Ридикуль, поки вони прокладали шлях уперед.

— Кажи вже, — пробурмотів Верховний верховик.

— Міграцію лосося, — сказав Архіректор.

— Що?

— Не в Анку, звісно, — сказав Ридикуль, — я не пригадую, щоб лосось міг пробитися вгору нашою річкою...

— Хіба що він би ходив пішки, — сказав Верховний верховик.

— ...але я бачив їх напхом напхано в деяких річках, — сказав Ридикуль. — І вони пробивалися уперед. Ціла річка ніби зі срібла.

— Чудово, чудово, — сказав Верховний верховик, — і навіщо вони це роблять?

— Ну... це має стосунок до розмноження.

— Огидно. Подумати тільки, і ми мусимо пити цю воду, — сказав Верховний верховик.

— Добре, тепер ми вийшли на відкриту місцину і тут можемо обійти їх із флангу, — сказав Ридикуль.

— Ми просто націлимося у відкриту частину і...

— Я так не думаю, — сказав Лектор із Новітніх рун.

В усіх напрямках височіли стіни візків, що насувалися, скреготіли й змагалися.

— Вони збираються нас дістати! Вони збираються нас дістати! — простогнав Скарбій. Декан вихопив його патерицю.

— Агов, це моє!

Декан відштовхнув його і підірвав колеса візка попереду.

— Це моя патериця!

Чарівники все відступали й відступали назад у кільці металу, що продовжувало стискатися.

— Вони недоречні для цього міста, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — сказав Ридикуль. — Чужих.

— Я гадаю, ніхто сьогодні не прихопив зі собою замовляння польоту? — вимогливо запитав Верховний верховик.

Декан знову прицілився і розплавив корзину.

— Це ти мою патерицю використовуєш, ти це знаєш?

— Заткнися, Скарбію, — сказав Архіректор, — і Декане, ти нічого не досягнеш, вибиваючи їх по одному, як тепер. Ок, хлопці? Ми хочемо завдати їм стільки шкоди, скільки зможемо. Пам’ятайте — дикі неконтрольовані вибухи...[43]

Візки насувалися.

Ох. Ох.

Панна Літунка ішла, хитаючись, крізь вогкий гримкотливий присмерк. Град хрустів під ногами. Грім обстрілював небо.

— Вони болючі, правда? — сказала вона.

— ВОНИ ВІДГОЛОСОК.

Білл Двері ловив снопи, коли їх здувало, й складав із іншими. Панна Літунка пробігла повз нього, зігнувшись удвоє під вагою купи збіжжя.[44] Вони обоє працювали невпинно, всупереч бурі перебігаючи поле, щоб перехопити врожай, перш ніж він завіється з вітром і градом. Блискавка перерізала небо. Це була незвичайна буря. Це була війна.

— За хвильку лийне, — закричала панна Літунка, перекрикуючи шум, — ми його нізащо не донесемо до клуні! Піди принеси брезент чи щось таке! На сьогодні цього досить!

Білл Двері кивнув і побіг крізь глевку пітьму до будівлі ферми. Блискавка била поруч із полями стільки разів, що аж повітря шкварчало, а поверх живоплоту танцював ореол.

І там був Смерть.

Він побачив перед собою міраж, припалу до землі костисту постать, готову розпружитись, її мантія плескала й тріпотіла на вітрі позад неї. Його охопила напруга, намагаючись примусити його бігти і водночас прикувавши його до місця.

Вона проникла в його розум і заморозила його, заблокувавши всі думки за винятком підсвідомості, тихесенький голос якої казав, досить спокійно:

— ОСЬ ЩО ТАКЕ ЖАХ.

Потім Смерть зник, коли світло блискавки померкло, і виник знову, коли нова дуга вдарила в сусідній пагорб.

Потім тихий внутрішній голос додав:

— АЛЕ ЧОМУ ВІН НЕ РУХАЄТЬСЯ?

Білл Двері дозволив собі трохи посунутися вперед. Відповіді від згорбленої істоти не було.

Потім на нього зійшло, що штука по інший бік живоплоту була лиш одягненою в мантію сукупністю ребер, стегнових кісток і хребта, якщо дивитися з однієї точки огляду, але якщо подивитися трохи інакше, вона з такою ж імовірністю була лиш хитросплетінням зрошувальних трубок і коливальних важелів, вкритих брезентом, який тепер тріпало вітром.

Перед ним була Комбінована Жниварка.

Білл Двері жахливо вишкірився. Думки, неналежні Біллу Двері, виникли в його голові. Він ступив уперед.

Стіна візків оточила чарівників. Останній спалах від патериці пропік дірку, яка миттєво наповнилася ще більшою кількістю візків.

Ридикуль обернувся до побратимів-чарівників. Їхні обличчя були червоні, мантії подерті, а кілька надто енергійних вистрілів обсмалили їм бороди й спалили капелюхи.

— Ніхто більше не має при собі ніяких замовлянь? — сказав він.

Вони гарячково метикували.

— Гадаю, я зможу одне пригадати, — завагався Скарбій.

— Давай, друзяко. В такий час варто пробувати все, що завгодно.

Скарбій простягнув руки. Він заплющив очі. Він пошепки пробурмотів кілька складів.