— ТАК.

Білл Двері провів рукою по рамі.

— А ЯК ЖЕ САМ ВРОЖАЙ?

— Хм?.. А що з ним?

— ЩО ВІН ПРО ЦЕ ПОДУМАЄ? ЧИ ЗНАТИМЕ ВІН?

Калач наморщив носа.

— Знатиме? Знатиме? Нічого він не знатиме. Бадилля й бадилля.

— А ШІСТЬ ПЕНСІВ — ЦЕ ШІСТЬ ПЕНСІВ.

— В яблучко, — Калач завагався. — А чого ви прийшли?

Висока постать провела похмурим пальцем по масному механізму.

— Пане Двері?

— ПЕРЕПРОШУЮ? О. ТАК. Я МАЮ ДЛЯ ВАС ОДНУ РОБОТУ...

Він вийшов із кузні широкими кроками й повернувся майже миттєво з дечим, загорнутим у шовк. Він обережно його розгорнув.

Він зробив новий держак для леза — не прямий, як використовували тут, у горах, а з подвійним вигином, як на рівнинах.

— Ви хочете, щоб я її перекував? Нове лезо? Заміна металевих частин?

Білл Двері похитав головою.

— Я ХОЧУ, ЩОБ її ВБИЛИ.

— Вбили?

— ТАК. ЦІЛКОВИТО. ЗНИЩИЛИ КОЖНУ ДРІБКУ. ЩОБ ВОНА СТАЛА АБСОЛЮТНО МЕРТВОЮ.

— Гарна коса, — сказав Калач. — Шкода. Ви нагострили гарний край...

— НЕ ТОРКАЙТЕСЯ!

Калач посмоктав палець.

— Дивно, — сказав він, — я би присягнув, що я її не торкнувся. Моя рука була за кілька дюймів. Ну, вона гостра, в усякому разі.

Він змахнув у повітрі.

— Так, ду/же/ го/стра.

Він зробив паузу, запхав мізинця у вухо й подлубався.

— Ви впевнені, що знаєте, чого хочете? — сказав він.

Білл Двері велично повторив своє прохання.

Калач стенув плечима.

— Ну, гадаю, я зможу її розплавити й спалити держак, — сказав він.

— ТАК.

— Ну, хай так. Ваша коса. І ви в цілому праві, звісно. Тепер це застаріла технологія. Зайва.

— БОЮСЯ, ВИ МОЖЕТЕ БУТИ ПРАВІ.

Калач тицьнув вимащеним пальцем у Комбіновану Жниварку.

Білл Двері знав, що її зроблено тільки з металу й полотна, і з цих причин вона ніяк не може запаюватися. Але вона зачаїлася. Більше того, вона зробила це з пронизливою металевою самовпевненістю.

— Можете попросити панну Літунку, щоб вона купила вам таку, пане Двері. На такій фермі має бути багацько роботи одній людині? Я просто бачу вас, зверху, в поривах вітру, паси шумлять, зрошувальні трубки хитаються...

— НІ.

— Ну ж бо. Вона може це собі дозволити. Кажуть, в неї є скриньки, повні скарбів, зі старих часів.

— НІ!

— Е-е-е...

— Калач завагався. Останнє «Ні» містило загрозу більш певну, ніж тріск тонкого льоду на глибокій ріці. Воно казало, що подальше наполягання може стати найризиковішою справою, яку Калач будь-коли робив.

— Впевнений, ви краще знаєте, що вам треба, — пробурмотів він.

— ТАК.

— Тоді з вас, о, хай буде фартинг за косу, — Калач промимрив, — вибачте за це, але я витрачу багато вугілля, розумієте, і ці ґноми підняли ціну на...

— ОСЬ. ЦЕ МАЄ БУТИ ЗРОБЛЕНО ДО СЬОГОДНІШНЬОЇ НОЧІ.

Калач не сперечався. Суперечка б означала, що Білл Двері затримався б у кузні, а він почав тривожитися, що так не мало бути.

— Добре, добре.

— ВИ ЗРОЗУМІЛИ?

— Гаразд, гаразд.

— ПРОЩАВАЙТЕ, — велично сказав Білл Двері й вийшов.

Калач зачинив за ним двері і прихилився до них. Хух.

Чудовий чоловік, звісно, всі говорять про нього, але після пари хвилин у його присутності виникають такі мурашки по тілу, ніби хтось пройшовся по вашій могилі, а її ж іще і не викопали.

Він пройшовся по засмальцьованій підлозі, наповнив чайник і повісив його в кутку кузні. Узяв гайковий ключ, щоб дещо підкрутити в Комбінованій Жниварці, і помітив косу, притулену до стіни.

Навпочіпки він підкрався до неї і усвідомив, що підкрадатися навпочіпки — це неймовірно безглузда річ. Вона не жива. Вона не почує. Вона просто гостра на вигляд.

Він підняв гайковий ключ і відчув провину. Як сказав пан Двері — ну, пан Двері сказав дещо дуже дивне, використовуючи якісь не ті слова, які використовують, говорячи про звичайнісінькі знаряддя. Але навряд чи він міг заперечити.

Калач із силою опустив гайковий ключ.

Опору не було. Він міг би присягнути знову, що гайковий ключ розділився навпіл, наче зроблений із м’якуша, за кілька дюймів від леза. Він задумався, чи може щось бути настільки гострим, що набуває не тільки гостроти краю, але й самої суті гостроти, поля абсолютної гостроти, яке насправді сягає за межі останнього атома металу.

— Пеке/льна си/ла!

А потім він згадав, що це сентиментально і забобонно так думати чоловікові, який знає, як скосити затискач на три-вісім. Який знає, для чого потрібна поступально-зворотна передача. Вона або працює, або ні. Вона точно не підсуне тобі загадку.

Він гордо глянув на Комбіновану Жниварку. Звісно, потрібні коні, щоб її рухати. Це все трохи псувало. Коні належали вчорашньому дню, а завтрашній належав Комбінованій Жниварці та її нащадкам, які зроблять світ чистішим і кращим місцем. Справа була тільки в тому, як вивести з рівняння коней. Він спробував механізм, і той був не досить потужним. Може, якщо він спробує обмотку...

За ним чайник википів і залив вогонь.

Калач пробився крізь пару. Це чортова халепа, і так щоразу. Щойно намагаєшся трохи обмізкувати щось корисне, завжди якісь безглузді завади.[36]

Пані Кекс відсунула штори.

— Ким саме є Одна-Людина-Відро? — сказав Кошіль.

Вона запалила кілька свічок і сіла.

— Він був із тих язичницьких племен Говандії, — коротко сказала вона.

— Дуже дивне ім’я, Одна-Людина-Відро, — сказав Кошіль.

— Воно неповне, — похмуро сказала пані Кекс, — перейдем до старих-добрих «ручних» методів, — вона вичікувально глянула на нього. — Нам тре’ хтось іще.

— Я можу покликати Причепу, — сказав Кошіль.

— Не хочу, щоб в мене під столом сидів бабай і нишпорив мені по шухлядам, — сказала пані Кекс. — Людмило! — закричала вона. За мить чи дві намистинчаста завіса, що вела на кухню, розсунулася, і увійшла молода жінка, яка першою відчинила Кошелеві двері.

— Так, мамо?

— Сідай, дитинко. Нам треба ще хтось для сеансу.

— Так, мамо.

Дівчина всміхнулася Кошелю.

— Це Людмила, — коротко сказала пані Кекс.

— Дуже приємно, — сказав Кошіль. Людмила обдарувала його яскравою, прозорою усмішкою, властивою людям, які давно навчилися не показувати своїх почуттів.

— Ми вже зустрічалися, — сказав Кошіль.

Певно, минув день від повного місяця. Усі знаки майже зникли. Майже. Ну-ну.

— Моя ганьба, — сказала пані Кекс.

— Мамо, ти продовжуєш, — незлостиво сказала Людмила.

— Візьміться за руки, — сказала пані Кекс.

Вони сиділи в напівтемряві. Потім Кошіль відчув, як рука пані Кекс вислизнула.

— Я забула склянку, — сказала вона.

— Я думав, пані Кекс, ви не заводитеся із дошками і такими всякими... — почав Кошіль.

Від буфета почулося булькання. Пані Кекс поставила повну склянку на скатерку й знову сіла.

— Я того й не роблю, — сказала вона.

Знову запала тиша. Кошіль знервовано прочистив горло.

Зрештою пані Кекс сказала:

— Давай, Одна-Людина-Відро, я знаю, що ти тута.

Склянка посунулася. Бурштинова рідина всередині ледь хлюпалася.

Безтілесний голос затремтів:

вітання вам, блідолиці, із країв вдалого полювання...

— Припини ото, — сказала пані Кекс, — всі знають, що тебе п’яного переїхало возом на Патоковидобувному тракті, Одна-Людина-Відро.

не моя провина, не моя провина, хіба я винен, що мій прапрадід переїхав сюди? по ідеї, мене мав смертельно скалічити гірський лев, чи велетенський мамонт, чи хтось такий, моє право на смерть спаплюжено.

— Пан Бук хотів тебе попитать, Одна-Людина-Відро, — сказала пані Кекс.

вона тут щаслива й чекає, поки ви до неї приєднаєтеся, — сказав Одна-Людина-Відро.

— Хто — вона? — сказав Кошіль.

Здається, це збило з пантелику Одну-Людину-Відро. Це була фраза, яка усіх загалом задовільняла без подальших пояснень.