а кого вам треба? — обережно спитав він, — а тепер можна мені випити?

— Ше нє, Одна-Людина-Відро, — сказала пані Кекс.

ну, мені це потрібно, тут збіса людно.

— Що? — спитав Кошіль. — Від привидів, ви маєте на увазі?

тут їх сотні, — сказав голос Одної-Людини-Відра.

Кошіль був розчарований.

— Лише сотні? — сказав він. — Звучить, ніби не надто багато.

— Не так багато людей робляться привидами, — сказала пані Кекс. — Шоб стать привидом, треба мать якесь серйозне незавершене діло, або страшну нездійснену помсту, або вселенську мету, в якій ти тілько комашка.

або жорстоку спрагу, — сказав Одна-Людина-Відро.

— Ви його тілько послухайте, — сказала пані Кекс.

хотів би я опинитися в спіритному потойбічні, або хоча би винному чи пивному, хлип-хлип-хлип.

— Тож що стається із життєвою силою, коли речі припиняють жити? — спитав Кошіль. — Чи це вона спричиняє усі ці халепи?

— Скажи нашому другові, — сказала пані Кекс, коли Одна-Людина-Відро наче забарився із відповіддю.

про які проблеми ви говорите?

— Речі розкручуються. Одяг бігає сам по собі. Усі почуваються більш живими. Речі такого плану.

це? та це нічого, розумієте, життєва сила просочується назад, коли тільки може, про це вам не варто хвилюватися.

Кошіль поклав руку на склянку.

— Але є дещо, про що я мушу хвилюватися, чи не так, — безвиразно сказав він, — це стосується цих маленьких скляних сувенірів.

я не хочу про це говорити.

— Скажи йому.

Це був голос Людмили — глибокий, але якийсь привабливий. Люпин дивився на неї, не відводячи очей. Кошіль всміхнувся. Це одна з переваг — бути мертвим. Ти помічаєш речі, якими живі нехтують.

Голос Одної-Людини-Відра звучав пронизливо й дратівливо.

і що він збирається робити, якщо я йому все ж скажу? я можу втрапити в купу неприємностей через такі штуки.

— Ну, можеш мені сказати, чи правильно я здогадався? — сказав Кошіль.

т-т-так, можливо.

— Можеш нічо не казати, — сказала пані Кекс, — просто стукни два рази, якшо так, і один раз, якшо нє, як у старі часи.

о, ну добре.

— Давайте, пане Буче, — сказала Людмила. В неї був такий голос, що Кошелю захотілося погладити її по голівці.

Він прочистив горло.

— Я гадаю, — почав він, — іншими словами, я гадаю, що це щось типу яєць. Я подумав... чому сніданок? А потім я подумав... яйця...

Стук.

— О. Ну, можливо, це була досить безглузда думка...

перепрошую, для «так» буде два стуки чи один?

— Два! — пирхнула медіум.

СТУК. СТУК.

— А, — зітхнув Кошіль, — і з них вилупиться щось на коліщатках?

двічі для «так», кажете?

— Еге ж!

СТУК. СТУК.

— Я так і думав. Я так і думав! Я знайшов одну під підлогою в моїй кімнаті, яка намагалася вилупитися там, де для цього не досить місця! — радісно вигукнув він. — Але що з них вилупиться?

Маструм Ридикуль чвалом забіг до свого кабінету й підхопив свою чаклунську патерицю із держака над каміном. Він лизнув палець і обережно торкнувся верхівки патериці. Виникла маленька октаринова іскра, і запахло масною бляхою.

Він рушив назад до дверей.

Потім він повільно обернувся, бо його мозок мав удосталь часу проаналізувати безладний вміст кабінету й вихопити невідповідність.

— Що в біса це тут робить? — сказав він.

Він потицяв це кінчиком патериці. Воно продзеленчало і трохи відкотилося вбік.

Воно було химерним на вигляд, але не надто, ніби якась штука, яку прикотила покоївка, навантажену швабрами, свіжою білизною і всякою всячиною, з якою валандаються покоївки.

Ридикуль зробив ментальну нотатку обговорити це з економкою. Потім він про це забув.

— Кляті коліщаткові штуки повсюди, — пробурмотів він.

На слові «кляті» щось схоже на велику блакитну пляшку з котячими зубищами вигулькнуло з повітря, шалено залопотіло крилами, провело інспекцію середовища, а потім полетіло за необачним Архіректором.

Слова чарівників мають силу. І лайка має силу. І коли життєва сила практично кристалізується в повітрі, вона мусить знаходити шпарки, де тільки можна.

міста, — сказав Одна-Людина-Відро, — я думаю, це яйця міст.

Старші чарівники зібралися знову у Великій залі. Навіть Верховний верховик відчував певне збудження. Вважалося бридкими манерами застосовувати магію проти колег-чарівників, а застосовувати її проти цивільних було неспортивно. Іноді справді цілющий копняк приносить користь.

Архіректор оглянув їх.

— Декане, чому в тебе все обличчя посмуговане? — вимогливо запитав він.

— Камуфляж, Архіректоре.

— Камуфляж, ге?

— Йо, Архіректоре.

— Ну, що ж. Поки ви собі подобаєтесь, це не має значення.

Вони скрадливо рушили до того клаптика землі, який був маленьким володінням Модо. Принаймні більшість із них скрадалися. Декан пересувався серією обертальних стрибків, випадково врізався у стіни й ледь чутно казав: «Ха. Ха. Ха.».

Він впав у абсолютний відчай, коли інші купи виявилися там, де Модо їх і звів. Садівник, який вчепився за ними слідом і в якого двічі майже врізався Декан, якийсь час манячив позаду.

— Зараз вони просто лежать, — сказав Декан. — Я казав, що ми підірвали кляту...

— Вони ще навіть не нагрілися, — сказав Модо, — ця, напевно, була найстаршою.

— Ти маєш на увазі, що нам нема з ким битися? — сказав Архіректор.

Земля під ногами задвигтіла. А потім почувся слабкий передзвін в напрямку від галереї.

Ридикуль нахмурився.

— Хтось знову розкидає тут ці кляті дротяні козлини, — сказав він. — Одна з них сьогодні була в моєму кабінеті.

— Ха, — сказав Верховний верховик. — Одна була в моїй спальні. Я відчинив гардероб, а вона тут як тут.

— У вашому гардеробі? Навіщо ви її туди поклали? — сказав Ридикуль.

— Я не клав. Я казав вам. Це, напевно, студенти. Це в них таке почуття гумору. Один із них якось підклав мені в ліжко гребінця.

— Раніше я перечепився через одну, — сказав Архіректор, — і поки я роззирався в її пошуках, хтось вже забрав її геть.

Передзвін наблизився.

— Добре, так званий пане всезнайко, мій славний юначе, — сказав Ридикуль, багатозначно стукнувши раз чи два по долоні патерицею.

Чарівники позадкували до стіни.

Фантом, що штовхав тачку, був майже перед ними.

Ридикуль загарчав і вистрибнув зі схованки.

— Ага, мій славний юначе, — от чортова мацапура!

— Не мороч мені голови, — сказала пані Кекс. — Міста не живі. Я знаю, що люди кажуть, ніби живі, але насправді ніхто так не дума.

Кошіль Бук крутив у руці одну з кульок зі снігом.

— Вони мали відкласти тисячі таких, — сказав він, — але, звісно, не всі виживають. Інакше ми були б по вуха в містах, правда?

— Ви кажете нам, що з цих маленьких кульок вилуплюються величезні простори? — сказала Людмила.

не зразу, спершу рухома стадія.

— Щось із коліщатками, — сказав Кошіль.

правильно, як я розумію, ви вже знаєте.

— Думаю, що знаю, — сказав Кошіль Бук, — але я не розумію. А що відбувається після рухомої стадії?

не знаю.

Кошіль підвівся.

— Тож час з’ясувати, — сказав він.

Він глипнув на Людмилу й Люпина. А. Так. Чому ні? Якщо ти можеш допомогти комусь на цьому шляху, подумав Кошіль, тоді твоє життя, чи що б там не було, не буде марним.

Він дозволив собі зсутулитися, а своєму голосу — захрипнути.

— Але я в ці дні непевно стою на ногах, — його голос затремтів, — це справді була б величезна послуга, якби хтось міг мене супроводити. Ви не могли би провести мене до Академії, юна панно?

— Людмила не надто виходить із дому в ці дні, її здоров’я... — поспішно почала пані Кекс.