— Ніколи раніше не бачив, щоб людина зрізала збіжжя косою, — сказав хтось з них. — Це роблять серпом.

Вони зупинилися на ланч і споживали його під живоплотом.

Білл Двері ніколи не приділяв обличчям та іменам людей більше уваги, ніж потрібно було для справи. Збіжжя простяглеся уздовж усього схилу пагорба, воно складалося з окремих бадилин, і, з точки зору однієї бадилини, інша бадилина могла бути надзвичайно показною бадилиною, із дюжиною вражаючих і визначальних маленьких рис, які вирізняли її з-проміж решти бадилин. Але для женця усі бадилини були просто... бадиллям. Нині він почав впізнавати маленькі відмінності.

Тут були Вільям Чіп, і Базікало Колісне, і Герцог Піддупний. Старигань, наскільки міг судити Білл Двері, зі шкірою, як пергамент. Тут були чоловіки й жінки селища, але здавалося, що в певному віці всі вони просто переключилися на те, щоб бути стариганями, не проходячи крізь якісь проміжні стадії. А потім вони лишалися старими довгий час. Панна Літунка казала, що для того, аби закласти цвинтар, вони мусять стукнути когось лопатою по голові.

Вільям Чіп був із тих, хто співає за роботою, виводячи ці довгі глухі голосіння, які означали, що виконується народна пісня. Базікало Колісне ніколи нічого не казав, тому, як казав Чіп, його і звали Базікалом. Білл Двері не міг зрозуміти цю логіку, хоча для інших вона здавалася прозорою.

А Герцога Піддупного батьки назвали так із міркувань кращого просування вгору суспільними щаблями, що було дещо спрощеним уявленням про класову структуру; його братів звали Поміщик, Граф і Король. Тепер вони сиділи вряд під живоплотом, відтягуючи момент, коли знову доведеться працювати. Із кінця ряду долинуло булькання.

— Що ж, це було незлецьке літо, — сказав Чіп, — і вряди-годи добра погода для збору врожаю.

— А... не кажи «гоц», поки не перебрешеш[35], — сказав Герцог. — Минулої ночі я бачив, як павук сотає павутину задом наперед. Це точний знак, що буде жахлива гроза.

— Не розумію, як павуки дізнаються про такі штуки.

Базікало Колісне передав Біллові Двері великий глиняний глечик. Щось плюснуло.

— ЩО ЦЕ?

— Яблучний сік, — сказав Чіп. Решта засміялися.

— А, — сказав Білл Двері, — МІЦНИЙ ДИСТИЛЬОВАНИЙ АЛКОГОЛЬНИЙ НАПІЙ, ЯКИЙ ДЛЯ СМІХУ ДАЮТЬ ДОВІРЛИВОМУ НОВАЧКОВІ, ЩОБ ПРИНЕСТИ СОБІ ПРОСТЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, КОЛИ ВІН НЕОЧІКУВАНО ДЛЯ СЕБЕ ЗАХМЕЛІЄ.

— Та йой! — сказав Чіп.

Білл Двері зробив довгий великий ковток.

— І я бачив, як низько літають ластівки, — сказав Герцог. — А куріпки тікають до лісу. І навколо багато великих слимаків. І...

— Не вкумекаю, як всі ці хитрюги знають основи метеорології, — сказав Чіп. — Я так кумекаю, це ви валандаєтесь тут і всіх напучуєте. Ге, хлопці? Суне велика гроза, пане Павуче, ворушіться, утніть щось фольклорне.

Білл Двері хильнув іще.

— ЯК ЗВАТИ СІЛЬСЬКОГО КОВАЛЯ?

Чіп кивнув.

— Це Нед Калач, униз моріжком. Ясно, що зара він загружений, із усім цим врожаєм та інше.

— В МЕНЕ ДЛЯ НЬОГО РОБОТА.

Білл Двері звівся й покрокував до воріт.

— Білле?

Він зупинився.

— ТАК.

— Бренді залиш.

Сільська кузня була темна й задушлива від жару. Але Білл Двері мав дуже добрий зір.

Щось рухалося проміж складних металевих куп. Це виявилося нижньою половиною чоловіка. Верхня частина його тіла ховалася десь у механізмі, з якого долинало випадкове бурчання.

При наближенні Білла Двері в нього різко вистрілила рука.

— Добре. Дай мені затискач три-вісім.

Білл роззирнувся. По кузні було розкладено безліч інструментів.

— Хутчій, хутчій, — сказав голос звідкись із машини.

Білл Двері вибрав випадковий шматок оформленого металу й вклав його в руку. Вона зникла всередині. Почувся металевий шум і буркотіння.

— Я сказав затискач. Це не... — почулося скреготіння металу, а потім вигук, — мій палець, мій палець, ти мене доб’єш, — потім клацання. — Аргх. А це голова. А тепер глянь, що я через тебе зробив. Пружина храповика знову відламалася від обмотки підвіски, ти розумієш?

— НІ. ПЕРЕПРОШУЮ.

Пауза.

— Чи це ти, юний Еґберте?

— НІ. ЦЕ Я, СТАРИЙ БІЛЛ ДВЕРІ.

По тому була серія глухих ударів і дзенькоту, коли верхня половина людини витягувала себе з механізму, аж поки виявилася, що вона належить юнакові з кучерявим чорним волоссям, чорним обличчям, в чорній сорочці й чорному фартусі. Він мазнув шматиною по обличчю, лишивши рожеву смугу, і зморгнув піт із очей.

— Ви хто?

— СТАРИЙ ДОБРИЙ БІЛЛ ДВЕРІ? ПРАЦЮЮ НА ПАННУ ЛІТУНКУ?

— О, так. Людина у вогні? Герой дня, я чув. Моя рука!

Він простягнув чорну долоню. Білл Двері безвиразно глянув на неї.

— ПЕРЕПРОШУЮ. Я ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.

— Я мав на увазі, ось вам моя рука, пане Двері.

Білл Двері завагався, а потім вклав свою руку в долоню молодого чоловіка. Замурзані очі на мить оскліли, поки мозок брав гору над відчуттям дотику, а потім коваль всміхнувся.

— Мене звати Калач. Що думаєте, ге?

— ХОРОШЕ ІМ’Я.

— Ні, я про машину. Досить винахідлива, ге?

Білл Двері відмітив це з ввічливим нерозумінням. На перший погляд, вона була схожа на переносний водяний млин, атакований велетенською комахою, а на другий погляд — на пересувну кімнату інквізиції, яка мала намір драпанути й подихати трохи свіжим повітрям. Загадкові зчленування стрижнів стирчали під різними кутами. Ще були ремені, довгі пружини.

Уся конструкція була поставлена на металеві колеса зі шпичаками.

— Звісно, ви не можете побачити її в усій красі, коли вона стоїть отак нерухомо, — сказав Калач, — потрібен кінь, щоб її тягнути. Принаймні зараз. Я маю одну-дві досить радикальні ідеї в цьому напрямку, — замріяно додав він.

— ЦЕ ПЕВНОГО РОДУ ПРИЛАД?

Коваль мав ледь ображений вигляд.

— Я віддаю перевагу терміну «машина», — сказав він, — вона зчинить переворот у сільськогосподарських методах і поволоче їх, хоч як вони впиратимуться, у століття Летючої Лисиці. Мої старі тримали цю кузню вже триста років, але Нед Калач не має наміру провести решту свого життя, прибиваючи шматки гнутого металу до кінських копит, кажу вам.

Білл безвиразно глянув на нього. Дюжина серпів була прикручена болтами до великого горизонтального колеса. Хитромудрі з’єднання передавали енергію від коліс через різноманіття блоків на обертальний прилад металевих стрижнів.

У нього з’явилося жахливе відчуття щодо цієї штуки перед ним, але він усе одно запитав.

— Ну, усім керує розподільний вал, — сказав Калач, потішений інтересом, — тут енергія передається за допомогою роликових блоків, і вали приводять в рух махові стрижні — оці-го штуки — і фільтрувальні ворота, які керуються поступально-коливальним механізмом і опускаються, тільки коли фіксувальна закривка стає в ці пази, і звісно, мідні кульки ходять по колу, поки розправлене полотно змітає солому, відділяючи її від зерна, яке падає під дією сили тяжіння по рифленому шнеку в накопичувач. Просто.

— А ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ?

— Добре, що ви мені нагадали, — Калач порився серед уламків на підлозі, підібрав маленький предмет із насічками і закрутив його в якийсь шматок механізму, що випинався.

— Дуже важлива робота. Він зупиняє кулачковий вал, який поступово зісковзує по напрямних і зчеплюється із боковими стоперами, що має катастрофічні наслідки, як ви, без сумніву, можете уявити.

Калач відступив назад і витер руки шматиною, від чого вони стали трохи жирнішими.

— Я називаю її Комбінованою Жниваркою, — сказав він.

Білл Двері відчув себе дуже старим. Насправді він і був старим. Але ніколи не почувався старим настільки. Десь у тіньовій стороні його душі він відчував, ніби знає, що саме має робити Комбінована Жниварка, і без пояснень коваля.

— О.

— Ми хочемо зробити пробний прогін сьогодні пополудні на великому полі старого Злокопача. Це має дуже багатообіцяючий вигляд, мушу сказати. Те, на що ви зараз дивитеся, пане Двері, і є майбутнє.