— СМЕРТЬ. МИНУЛОЇ НОЧІ ЦЕ ПІДСУНУЛИ МЕНІ ПІД ДВЕРІ.

Смерть розтулив долоню, показуючи маленький неохайний клаптик паперу, на якому панна Літунка з певними труднощами прочитала слово: «ООоооЕЕЕееОООоооЕЕеееОООоооЕЕеее».

— Я ОТРИМАВ ПОГАНО НАПИСАНУ ЗАПИСКУ ВІД БЕНІНІ.

Панна Літунка подивилася на нього, схиливши голову набік.

— Але... виправ мене, якщо я помиляюся, але...

— НОВИЙ СМЕРТЬ.

Білл Двері підняв лезо.

— ВІН БУДЕ ЖАХЛИВИМ.

Лезо крутнулося в його руках. Голубе світло зблиснуло уздовж леза.

— Я СТАНУ ПЕРШИМ.

Панна Літунка дивилася на світло, як заворожена.

— Наскільки саме жахливим?

— НАСКІЛЬКИ ЖАХЛИВОГО МОЖЕТЕ УЯВИТИ ВИ?

— Ох.

— САМЕ НАСТІЛЬКИ ЖАХЛИВИМ.

Лезо нахилялося туди й сюди.

— І для дитини теж... — сказала панна Літунка.

— ТАК.

— Я не вважаю, що винна тобі якусь послугу, пане Двері. Я не вважаю, що будь-хто у цілому світі винен тобі якусь послугу.

— ПЕВНО, ВИ ПРАВІ.

— Зважай, в житті теж є одна-дві штуки, за які ми відповідаємо. Ти маєш платити тією ж монетою.

— НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

Панна Літунка кинула на нього довгий оцінювальний погляд.

— В кутку лежить досить добрий точильний камінь, — сказала вона.

— Я НИМ СКОРИСТАВСЯ.

— А в буфеті лежить точило.

— НИМ Я ТЕЖ СКОРИСТАВСЯ.

Їй здалося, вона чує звук, із яким рухається лезо. Якесь тихе квиління напнутого повітря.

— І вона все ще недостатньо гостра?

Білл Двері зітхнув.

— МОЖЛИВО, ВОНА НІКОЛИ НЕ БУДЕ ДОСТАТНЬО ГОСТРА.

— Давай, друже. Нема сенсу здаватися, — сказала панна Літунка. — Що вмирає останнім, е?

— ЩО ВМИРАЄ ОСТАННІМ, Е... А ЩО?

— Це надія.

— НАДІЯ?

— Саме так.

Білл Двері провів кістяним пальцем уздовж леза.

— НАДІЯ?

— А що тобі ще лишилося?

Білл похитав головою. Він спробував багато переживань, але це було для нього новим.

— ВИ МОГЛИ БИ ПРИНЕСТИ МЕНІ СТАЛЬ?

Це було годину по тому.

Панна Літунка розбирала мішок із клаптями.

— Що далі? — сказала вона.

— ЩО МИ ВЖЕ СПРОБУВАЛИ?

— Погляньмо... мішковина, ситець, льон... як щодо сатину? Є шматочок.

Білл Двері узяв клапоть і легко провів ним уздовж леза.

Панна Літунка сягнула дна мішка і витягла клаптик білої тканини.

— ТАК?

— Шовк, — м’яко сказала вона. — Найтонший білий шовк. Справжній. Неношений.

Вона відкинулася на спинку, розглядаючи його.

За якийсь час він делікатно вийняв шовк із її пальців.

— ДЯКУЮ ВАМ.

— Ну от, — сказала вона, отямившись. — Оті все, еге ж?

Коли він повернув лезо, воно видало звук, схожий на уом-м-м-м. Вогні горнила тепер ледь жевріли, але лезо сяяло, як спалах бритви.

— Нагострено шовком, — сказала панна Літунка, — хто б у це повірив?

— І ВСЕ ЩЕ ТУПЕ.

Білл Двері роззирнувся по темній кузні і метнувся у куток.

— Що ти знайшов?

— ПАВУТИННЯ.

Почулося протяжне тонке квиління, ніби катували мураху.

— Ну як?

— ВСЕ ЩЕ НАДТО ТУПЕ.

Вона дивилася, як Білл Двері крокує з кузні назовні, й поспішила за ним. Він вийшов і став посеред двору, тримаючи лезо коси ребром до слабкого світанкового бризу. Воно загуло.

— Наскільки ж гострим може зробитися лезо, заради всього святого?

— ВОНО МОЖЕ ЗРОБИТИСЯ ГОСТРІШИМ ЗА ЦЕ.

Внизу в курнику півень Кирило прокинувся і сонно втупився у підступні літери, написані крейдою на дошці. Він глибоко вдихнув.

— Поп-ка-ду-рак!

Білл Двері оглянув горизонт в узбічному напрямку, а потім, відсторонено, маленький пагорб за домом.

Він кинувся вперед, ноги його різко клацали об землю.

Світло нового дня вихлюпнулося на землю. Світло у Дискосвіті старе, важке і повільне, воно гуркотить крізь простір, наче кавалерійська атака. Випадкова долина на мить сповільнює його, а потім гірський хребет його загачує, аж поки воно не переллється верхом і далі униз схилом.

Воно перейшло море, збурюючись на пляжах і прискорюючись на рівнинах, попереду сонця, що його нацвьохкувало.

На легендарному континенті Хххх, десь біля Узбіччя, є загублена колонія чарівників, які носять корки навкруг своїх гостроверхих капелюхів і харчуються самими креветками. Там світло все ще нестримне й свіже, коли воно щойно накочується з космосу, і вони серфінгують на кипучій межі між ніччю і днем[32].

Якби одного з них занесло світанком на тисячу миль на материк, він міг би побачити світло, що гримкотить нагір’ями, обриси постаті, що спинається на невисокий пагорб на шляху ранку.

Вона дісталася верхівки за мить до появи світла, перепочила, а потім крутнулася навпочіпки і вишкірилася.

Вона тримала довге лезо сторч між випростаних рук.

Світло крається... колеться... ковзає...

Взагалі-то цей чарівник не звернув би уваги, адже був би надто зайнятий, переймаючись п’ятитисячомильною пішою прогулянкою назад додому.

Панна Літунка важко віддихувалася, поки новий день пропливав повз неї.

Білл Двері був абсолютно непорушний, тільки лезо двигтіло між його пальців, поки він повертав його під різними кутами до світла. Зрештою він набув задоволеного виразу.

Він обернувся і випробувально змахнув у повітрі.

Панна Літунка притулила долоні до уст.

— Ох, та ну, — сказала вона, — ніхто не може/ нагострити/ будь/ що/ денним/ світлом.

Вона затнулася.

Він змахнув лезом знову.

— Свя/тий бо/же.

Внизу на подвір’ї Кирило витягнув лису шию для наступного заходу. Білл Двері вишкірився і крутонув лезом у напрямку звуку.

— Край/ку/ріп/ку!

Потім він опустив лезо.

— ТЕПЕР ГОСТРЕ.

Його вишкір змарнів, або змарнів, наскільки це було можливо.

Панна Літунка обернулася, слідуючи за напрямком його погляду, поки він пронизав легку паволоку над пшеничним полем.

Вона була на вигляд як блякла сіра мантія, порожня, вона усе ж якось підтримувала форму того, хто її носив, ніби одежу на мотузці для сушіння напнув зісередини вітер.

Вона коливалася мить, а потім зникла.

— Я його бачила, — сказала панна Літунка.

— ЦЕ БУВ НЕ ВІН. ЦЕ БУЛИ ВОНИ.

— Хто вони?

— ВОНИ ПОДІБНІ, — Білл Двері непевно змахнув рукою, — НА СЛУГ. НАГЛЯДАЧІВ. АУДИТОРІВ. КОНТРОЛЕРІВ.

Очі панни Літунки звузилися.

— Контролерів? Ти маєш на увазі, як податківців? — сказала вона.

— Я ГАДАЮ, ТАК...

Обличчя панни Літунки проясніло.

— Чому ж ти не сказав?

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Мій батько завжди змушував мене пообіцяти, що я нізащо не помагатиму податківцям. Навіть від самої думки про податківця, казав він, йому хочеться піти й завалитися поспати. Він казав, що ніде не дітися від смерті й податків, і податки це гірше, бо смерть принаймні не приходить щороку. Ми мусили виходити з кімнати, коли він заводився про податківців. Мерзенні створіння. Завжди крутяться поблизу, розпитуючи, що ти ховаєш під мостиною і за таємною панеллю в льоху й про інші речі, які нікого взагалі не стосуються.

Вона пирхнула.

Білл Двері був вражений. Панна Літунка насправді вимовляла просте слово з одинадцяти букв «податківець» із тою безапеляційністю, із якою кажуть «мерзотник».

— Ти мав би одразу сказати, що вони женуться за тобою, — сказала панна Літунка. — Податківці, знаєш, непопулярні в цих краях. В часи мого батька ми хапали будь-якого податківця, який винюхував тут сам по собі, зазвичай прив’язували йому тягар до ніг і кидали його в ставок.

— АЛЕ СТАВОК ВСЬОГО КІЛЬКА ДЮЙМІВ У ГЛИБИНУ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Так, але було смішно дивитися, як вони про це дізнавалися. Ти мав сказати. Всі думали, що ти мав до діла з податками.

— НІ. НЕ З ПОДАТКАМИ.

— Ну, ну. Не знала, що і Там Нагорі також є податківці.