Він здивувався, коли пройшов повз палаючу постать, яка прокладала собі шлях крізь розпечений хаос розвалених балок і розкришених мостин. Здираючись палаючими сходами, вона витягла щось із рештків знищеного вогнем одягу і обережно взяла у зуби.

Смерть Щурів не став чекати й дивитися, що буде далі. Хоча він був, в певному відношенні, такий же прадавній, як і пращур, йому також було менш як один день від народження, і він ще шукав свій шлях у ролі Смерті, і він, напевне, усвідомлював, що глибоке гуркотіння, від якого здригалася будівля, це був звук бренді, яке почало закипати в барилах.

Вся штука в тому, що кипляче бренді кипить не надто довго.

Вогняна куля розметала залишки корчми на півмилі довкола. Білі язики полум’я виривалися із дірок, де раніше були двері й вікна. Стіни розлетілися. Палаючі крокви просвистіли над головами. Деякі увіп’ялися в сусідні дахи, спричиняючи нові пожежі. Лишилася лиш неймовірних розмірів заграва.

А потім маленькі острівці тіні всередині заграви.

Вони рухалися, й зливалися, й утворили подобу людської постаті, що крокувала вперед, щось несучи перед собою.

Вона проклала шлях крізь обпалений жаром натовп і попленталася вгору до ферми прохолодною темною дорогою. Люди приходили до тями і йшли за нею, рухаючись крізь присмерк, як хвіст темної комети.

Білл Двері піднявся сходами до спальні панни Літунки і поклав дитину на ліжко.

— ВОНА СКАЗАЛА, ДЕСЬ ТУТ ПОБЛИЗУ Є АПТЕКАР.

Панна Літунка проштовхалася крізь натовп нагору сходів.

— Є один в Чамблі, — сказала вона, — але тут на шляху до Ланкру є відьма...

— ЖОДНИХ ВІДЬОМ. ЖОДНОЇ МАГІЇ. ПОШЛІТЬ ПО НЬОГО. ВСІ РЕШТА, ЙДІТЬ ГЕТЬ.

Це не було вказівкою. Це не було навіть наказом. Це було просто незаперечним твердженням.

Панна Літунка почала махати на людей худими руками.

— Давайте, все вже скінчилося! Киш! Ви всі в моїй спальні! Давайте, вимітайтеся!

— Як він це зробив? — спитав хтось позаду натовпу. — Ніхто б не вийшов звідти живим! Ми бачили, як все вибухнуло!

Білл Двері повільно обернувся.

— МИ СХОВАЛИСЯ, — сказав він, — В ЛЬОХУ.

— От! Зрозуміли? — сказала панна Літунка. — В льоху. Тепер все ясно.

— Але в корчмі не було... — почав той, хто сумнівався, і зупинився. Білл Двері дивився на нього.

— В льоху, — виправився він. — Так. Правильно. Кмітливо.

— Дуже кмітливо, — сказала панна Літунка. — А тепер йдіть геть, ви всі.

Він чув, як вона кишкає на них вниз сходами й назад у ніч. Двері затраснулись. Він не чув, як вона піднялася назад сходами із мискою холодної води й фланеллю.

Панна Літунка теж могла ходити нечутно, коли хотіла.

Вона підійшла і зачинила за собою двері.

— Її батьки захочуть її побачити, — сказала вона. — Її матір лежить непритомна, а Великий Генрі з млина вирубив її батька, коли той намагався кинутися у вогонь, але вони точно будуть тут.

Вона нахилилася над дівчинкою і поклала фланель їй на лоб.

— Де вона була?

— ХОВАЛАСЯ В БУФЕТІ.

— Від вогню?

Білл Двері стенув плечима.

— Вражена, що ти зміг когось знайти в цьому жару й диму, — сказала вона.

— Я ГАДАЮ, ЦЕ МОЖНА НАЗВАТИ УДАЧЕЮ.

— А на ній і сліду нема.

Білл Двері знехтував питанням у її голосі.

— ВИ ПОСЛАЛИ КОГОСЬ ПО АПТЕКАРЯ?

— Так.

— ВІН НЕ МУСИТЬ НІЧОГО ЗАБИРАТИ.

— Що ти маєш на увазі?

— БУДЬТЕ ТУТ, КОЛИ ВІН ПРИЙДЕ. ВИ НЕ МУСИТЕ НІЧОГО ВИНОСИТИ З ЦІЄЇ КІМНАТИ.

— Це дурниця. Чому б він мав щось брати? Та і що б він захотів брати?

— ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО. АЛЕ ТЕПЕР Я МАЮ ВАС ЗАЛИШИТИ.

— Куди ти йдеш?

— ДО КЛУНІ. Я МАЮ ДЕЩО ЗРОБИТИ. ТЕПЕР ЛИШИЛОСЯ НЕБАГАТО ЧАСУ.

Панна Літунка втупилася в маленьку постать на ліжку. Вона почувалася повністю вибитою із колії, і все, що вона могла, — буксувати на місці.

— Вона має такий вигляд, ніби просто спить, — безпомічно сказала вона, — що з нею не так?

Білл Двері затримався на верху сходів.

— ВОНА ЖИВЕ НА ПОЗИЧЕНИЙ ЧАС, — сказав він.

За клунею була стара кузня. Нею роками не користувалися. Але тепер червоне й жовте світло вихлюпувалося у двір, пульсуючи, ніби серце.

І, ніби серце, лунали ритмічні удари. Із кожним стуком світло спалахувало голубим. Панна Літунка боком пройшла у відчинені двері. Якби вона була з тих людей, що присягають, вона би присягнула, що не зчинила жодного звуку, який імовірно можна би було почути понад тріск вогню й стук молотка, але Білл Двері крутнувся навприсяд, тримаючи вигнуте лезо коси перед собою.

— Це я!

Він розслабився, принаймні перейшов на інший рівень напруги.

— Що ти, в біса, робиш?

Він глянув на лезо в своїх руках, ніби бачив його вперше.

— Я ПОДУМАВ, ЩО МУШУ НАГОСТРИТИ ЦЮ КОСУ, ПАННО ЛІТУНКО.

— О першій годині ранку?

Він безпомічно глянув на неї.

— ВНОЧІ ВОНА ТАКА Ж ТУПА, ПАННО ЛІТУНКО.

Потім він зі стуком кинув її вниз на ковадло.

— І Я НЕ МОЖУ ДОСТАТНЬО її НАГОСТРИТИ!

— Я думаю, може, жар на тебе так вплинув, — сказала вона, потягнувшись до його руки. — Крім того, вона на вигляд достатньо гостра, щоб... — почала вона й затнулася. Її пальці ковзнули по кістці його руки. Вони на мить відсмикнулися, а потім зімкнулися знову.

Білл Двері здригнувся.

Панна Літунка недовго вагалася. За сімдесят п’ять років вона мала справу з війнами, голодом, незліченними хворобами тварин, парою епідемій і тисячами крихітних щоденних трагедій. Похнюплений скелет був навіть не в десятці найгірших речей, які вона бачила.

— Тож це ти, — сказала вона.

— ПАННО ЛІТУНКО, Я...

— Я завжди знала, що одного дня ти прийдеш.

— Я ДУМАЮ, МОЖЛИВО, ЩО...

— Знаєш, я провела більшу частину життя, очікуючи на принца на білому коні, — гірко посміхнулася панна Літунка. — І от як із мене покпинили, ге?

Білл Двері сів на ковадло.

— Аптекар прийшов, — сказала вона. — Він сказав, що нічого не може зробити. Він сказав, що вона в порядку. Він просто не може її розбудити. І, ти знаєш, ми заледве розтисли їй руку. Вона стискала її так міцно.

— Я СКАЗАВ, ЩО НІЧОГО НЕ МОЖНА БРАТИ!

— Все гаразд. Все гаразд. Вона все ще його тримає.

— ДОБРЕ.

— Що це було?

— МІЙ ЧАС.

— Перепрошую?

— МІЙ ЧАС. ЧАС МОГО ЖИТТЯ.

— А на вигляд як кухонний таймер із дуже багатої кухні.

Білл Двері мав здивований вигляд.

— ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ. Я ДАВ ЇЙ ТРОХИ МОГО ЧАСУ.

— Як вийшло, що тобі потрібен час?

— УСІМ ЖИВИМ СТВОРІННЯМ ПОТРІБЕН ЧАС. І КОЛИ ВІН ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, ВОНИ ПОМИРАЮТЬ. КОЛИ ВІН ЗАКІНЧИТЬСЯ В НЕЇ, ВОНА ПОМРЕ. І Я ПОМРУ ТАКОЖ. ЗА КІЛЬКА ГОДИН.

— Але ти не можеш...

— МОЖУ. ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ.

— Посунься.

— ЩО?

— Я сказала, посунься. Я хочу сісти.

Білл Двері звільнив місце на ковадлі. Панна Літунка сіла.

— Тож ти маєш померти, — сказала вона.

— ТАК.

— А ти не хочеш.

— НІ.

— Чому ні?

Він глянув на неї, як на божевільну.

— БО ТОДІ Я ОБЕРНУСЯ НА НІЩО. БО Я НЕ ІСНУВАТИМУ.

— Це те, що стається і з людьми?

— Я ТАК НЕ ДУМАЮ. ДЛЯ ВАС УСЕ ІНАКШЕ. ДЛЯ ВАС УСЕ КРАЩЕ ОБЛАШТОВАНО.

Вони обоє сиділи, споглядаючи, як гасне вугілля в горнилі.

— Тож навіщо ти обробляєш лезо коси? — сказала панна Літунка.

— Я ПОДУМАВ, МОЖЕ, Я ЗМОЖУ... ЧИНИТИ ОПІР...

— Хіба це коли-небудь спрацьовувало? З тобою, я маю на увазі.

— ЗАЗВИЧАЙ НІ. ІНОДІ ЛЮДИ ВИКЛИКАЛИ МЕНЕ НА ГРУ. СТАВКОЮ БУЛИ ЇХНІ ЖИТТЯ, РОЗУМІЄТЕ.

— І вони коли-небудь вигравали?

— НІ. ОСТАННЬОГО РАЗУ ХТОСЬ ВІДІГРАВ ТРИ ВУЛИЦІ З УСІМА КОМУНАЛЬНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ.

— Що? І що ж це була за гра?

— НЕ ПРИГАДУЮ. «ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ», ЗДАЄТЬСЯ. Я ГРАВ ЧЕРЕВИКОМ[31].

— Хвилиночку, — сказала панна Літунка, — якщо ти — це ти, то хто ж прийде по тебе?