— ЗАБІГАЙ ЩОРАЗУ, ЯК БУДЕШ ПОБЛИЗУ.

Білл Двері знову втупився у пітьму.

Дрімота. Він відчував, як вона скрадається довкола. Дрімота, із повними кишенями сновидінь.

Він лежав у пітьмі й пручався.

Крики панни Літунки змусили його підхопитися і, на його миттєве полегшення, все ще тривали.

Двері клуні зі стуком розчахнулися.

— Білле! Спускайся негайно!

Він намацав ногами драбину.

— ЩО ТРАПИЛОСЯ, ПАННО ЛІТУНКО?

— Щось зайнялося!

Вони побігли через двір і далі на дорогу. Небо над селом червонілося.

— Скоріше!

— АЛЕ ЦЕ НЕ В НАС ГОРИТЬ.

— Скоро горітиме у всіх! Вогонь перекидається по соломі як шалений.

Вони дісталися пародії на міську площу. Корчма вже була добре освітлена, солома з ревінням здіймалася до зірок мільйоном іскристих спіралей.

— Глянь, які всі стали навколо, дивляться, — розсердилася панна Літунка, — тут є насос, відра і все інше, чому люди не думають?

Трохи на віддалі була якась шарпанина, пара завсідників намагалася перешкодити Ліфтону забігти в будинок. Він кричав на них.

— Дівчинка все ще там, — сказала панна Літунка. — Він же це сказав?

— ТАК.

Полум’я виривалося з усіх верхніх вікон.

— Мусить же бути якийсь спосіб, — сказала панна Літунка, — може, ми знайдемо драбину...

— МИ НЕ ПОВИННІ.

— Що? Ми мусимо спробувати. Ми не можемо лишити там людей!

— ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, — сказав Білл Двері, — ЛАТАННЯ ДОЛІ ОДНОЇ ОСОБИ МОЖЕ ЗРУЙНУВАТИ ЦІЛИЙ СВІТ.

Панна Літунка глянула на нього так, ніби він здурів.

— Що це ще за бридня?

— Я МАЮ НА УВАЗІ, ЩО ДЛЯ ВСІХ НАДХОДИТЬ ПОРА ПОМИРАТИ.

Вона втупилася в нього. Потім відвела руку й дала розгонистого ляпаса по щоці. Він був міцнішим, ніж вона думала. Вона зойкнула й почала посмоктувати кісточки.

— Ти підеш із моєї ферми сьогодні ж, Білле Двері, — прогарчала вона, — Зрозумів?

Вона крутнулася на підборах і побігла до насоса. Дехто з чоловіків приніс довгі гаки, щоб стягнути солому з даху.

Панна Літунка зорганізувала команду, щоб приставити драбину до одного з вікон спальні, але до того часу, як вдалося переконати одного з чоловіків залізти по ній під захистом пари від вогкої ковдри, верх драбини вже почав тліти.

Білл Двері дивився у вогонь.

Він сягнув у свою кишеню й витягнув золотий часомір. Вогонь червоним вигравав на склі. Він знов заховав його.

Частина даху запалася всередину.

— ПИСК.

Білл Двері подивився униз. Маленька постать у мантії прокрокувала між його ногами й поважно вступила всередину крізь палаючий дверний прохід. Хтось загорлав щось про барила із бренді.

Білл Двері знову сягнув у кишеню й знову витяг часомір. Його шипіння заглушало ревіння полум’я.

Майбутнє перетікало в минуле, і минулого вже було набагато більше, ніж майбутнього, але його вразив факт, що той час, крізь який воно переливалося, був тепер.

Він обережно повернув його на місце.

Смерть знав, що латання долі однієї особи може зруйнувати цілий світ. Він знав це. Це знання було вживлене в нього.

Для Білла Двері, він усвідомив, це було всього лише пустим звуком.

— ЧОРТ З НИМ, — сказав він.

І вступив у вогонь.

— Гм. Бібліотекарю, це я, — сказав Кошіль, намагаючись докричатися крізь замкову шпарку, — Кошіль Бук.

Він спробував постукати ще.

— Чому він не відповідає?

— Я не знаю, — сказав голос за ним.

— Причепо?

— Так, пане Буче.

— Чому ти стоїш за мною?

— Я мушу стояти за чимось, пане Буче. В цьому вся суть бабайства.

— Бібліотекарю? — сказав Кошіль, стукаючи знову.

— У-ук.

— Чому ти мене не впускаєш?

— У-у-ук.

— Але мені треба дещо пошукати.

— У-у-ук!

— Ну, так. Я мертвий. І що нам із цим робити?

— У-у-ук!

— Це... це нечесно!

— Що він сказав, пане Буче?

— Він мене не пускає, бо я мертвий!

— Як це типово. От про такі речі завжди розводиться Редж Шкарбан, знаєте.

— Чи є тут ще хтось, хто знає щось про життєву силу?

— Я гадаю, завжди є пані Кекс. Але вона трохи чудна.

— Хто така пані Кекс? — Кошіль усвідомив, що Причепа щойно сказав. — В будь-якому разі, ти бабай.

— Ви ніколи не чули про пані Кекс?

— Ні.

— Я не думаю, що вона зацікавлена в магії... В будь-якому разі, пан Шкарбан сказав, що ми не повинні з нею говорити. Він каже, що вона експлуатує мертвих.

— Як?

— Вона медіум. Ну, точніше, унікум.

— Справді? Гаразд, ходімо поглянемо на неї. І... Причепо?

— Так?

— В мене мороз по шкірі від того, що ти стоїш позад мене цілий час.

— Якщо я не стою за чимось, пане Буче, мені дуже зле.

— Не міг би ти зачаїтися за чимось іншим?

— Маєте якісь пропозиції, пане Буче?

Кошіль задумався про це.

— Так, це могло б спрацювати, — повільно сказав він. — Якби я знайшов викрутку.

Садівник Модо стояв на колінах, угноюючи жоржини, коли почув позаду ритмічне пошкрябування і притупування, ніби хтось намагався перетягти важкий предмет.

Він повернув голову.

— Добривечір, пане Буче. Все ще мертві, як я бачу.

— Добривечір, Модо. Ти так гарно опорядив це місце.

— Щось позад вас тягне двері, пане Буче.

— Так, я знаю.

Двері обережно просувалися стежкою. Проминаючи Модо, вони незграбно розвернулися так, ніби той, хто ніс їх, намагався триматися настільки позаду них, наскільки це можливо.

— Це щось на зразок захисних дверей, — сказав Кошіль.

Він зробив паузу. Щось було не так.

Він точно не був упевнений, що це, але тут було неочікувано багато неправильності, ніби в оркестрі стало чути одну ноту окремо. Він перевірив вид перед собою.

— У що ти кидаєш ці бур’яни? — сказав він.

Модо глянув на штуку, що стояла біля нього.

— Хороша, правда? — спитав він. — Я знайшов її біля компостної купи. Моя тачка зламалася, і я звів очі, і тут...

— Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, — сказав Кошіль. — Хто б це захотів робити велику корзину з дроту? А ці коліщата на вигляд недостатньо великі.

— Але її зручно штовхати за ручки, — сказав Модо. — Я вражений, що хтось хотів її викинути. Чому б це хтось хотів викинути таку річ, пане Буче?

Бук втупився у візок. Він не міг позбутися відчуття, що той його розглядає. Він почув, як каже:

— Може, він сам собою сюди потрапив.

— Правильно, пане Буче! Йому хотілося трохи спокою, я гадаю, — сказав Модо. — Ну ви й даєте!

— Так, — сказав Кошіль печально. — Схоже на те.

Він вийшов до міста, усвідомлюючи шкрабання і гупання дверей за ним.

«Якби хто сказав мені місяць тому, — думав він, — що за кілька днів після смерті я буду йти дорогою у супроводі соромливого бабая, який ховається за дверима... а що, я б посміявся із них.

Ні, не посміявся б. Я б сказав „Е?“ і „Що?“ і „Кажи гучніше!“ і все одно нічого би не второпав».

За ним хтось загавкав.

На нього дивився пес. Дуже великий пес. Насправді єдина причина назвати його собакою, а не вовком, полягала лиш у тому, що всі знали — вовків у місті не буває.

Він підморгнув. Кошіль подумав: минулої ночі не було повного місяця.

— Люпин? — ризикнув він.

Собака кивнув.

— Можеш говорити?

Пес похитав головою.

— Тож що ти робиш тепер?

Люпин стенув плечима.

— Хочеш піти за мною?

Інше стискання плечима майже вголос висловило думку «Чому ні? Що ще я маю робити?».

«Якби хтось сказав мені місяць тому, що за кілька днів після смерті я буду ходити по вулицях у супроводі соромливого бабая, який ховається за дверима, в товаристві зворотної версії вовкулаки... а що, я, певно, посміявся б із них. Якби вони повторили кілька разів, звісно. Голосно».

Смерть Щурів зібрав своїх останніх клієнтів, багато з яких були в соломі, і повів крізь полум’я туди, куди зазвичай відходять добрі шури.