Він глянув на її маленьке просте життя і побачив, як витікають останні секунди.

Він ніколи не вбивав. Він брав життя, але тільки коли з ним було покінчено. Є різниця між грабіжництвом й крадіжкою знайденого.

— НЕ ТРЕБА НОЖА, — втомлено сказав він. — ДАЙТЕ МЕНІ КУРКУ.

Він на мить повернувся спиною, а потім передав мляве тільце панні Літунці.

— Добра робота, — сказала вона і пішла на кухню.

Білл Двері відчув, як звинувачувально дивиться на нього Кирило.

Він розтулив руку. Крихітна плямка світла кружляла над його долонею. Він подув на неї, легко, і вона зблякла.

Після ланчу вони розклали щурячу отруту. Він почувався убивцею.

Щурів померло багато.

Унизу в ходах під клунею — в найглибшому з них, проритому давним-давно шуроподібним забутим предком — щось виникло в пітьмі.

Здавалося, йому важко вирішити, якої форми набути.

Воно почало з кусня сиру дуже підозрілого вигляду. Здається, це не спрацювало. Потім воно спробувало щось подібне на маленького голодного тер’єра. Це також було відкинуто.

На мить воно стало пасткою зі сталевими зубцями. Це було цілковито недоречно.

Воно пошукало свіжі ідеї, і, на великий власний подив, одна прийшла легко, ніби й не здолала жодної відстані. Не так форма, як пам’ять про форму.

Воно спробувало її і вирішило, що хоч вона зовсім не придатна для роботи, в якийсь глибоко задовільний спосіб ця форма єдино можлива.

Воно стало до праці.

Цього вечора чоловіки вправлялися в стрільбі з лука на моріжку. Білл Двері обачно підтвердив місцеву славу найгіршого лучника в цілій історії стрілецького ремесла; нікому й на думку не спало, що пробити стрілою капелюха роззяви у себе за спиною, логічно, мало б вимагати кращих навичок, аніж просте вціляння у досить велику мішень за якихось п’ятдесят ярдів від себе.

Вражає, скількох друзів можна здобути, просто зазнаючи невдач у справах, за умови, що ви достатньо погані, щоб бути посміховиськом.

Тож йому дозволили сісти на лаву за стрільбищем, зі стариганями.

По сусідству соталися іскри з комина сільської кузні і спіраллю здіймалися у присмерку. З-за зачинених дверей чулося несамовите грюкання. Білл Двері задумався, чому кузня завжди зачинена. Більшість ковалів працювали при відчинених дверях, тож їхні кузні ставали неофіційною сільською вітальнею. Цей же так захопився роботою...

— Здоров, секлете.

Він крутнувся на місці.

Маленьке дитя дивилося на нього найбільш пронизливим із усіх бачених ним поглядів.

— Ти секлет, правда ж, — сказала вона. — Я знаю це через кістки.

— ТИ ПОМИЛЯЄШСЯ, МАЛЕНЬКЕ ДИТЯ.

— Ти точно він. Люди обертаються на секлети, коли помирають. Вони не мають розгулювати тут після цього.

— ХА. ХА. ХА. ТІЛЬКИ ПОСЛУХАЙТЕ ДИТИНУ.

— Все ж, чому ти тут ходиш?

Білл Двері глянув на стариганів. Вони здавалися цілком заглибленими в спорт.

— ОСЬ ЩО Я СКАЖУ, — розпачливо сказав він, — ЯКЩО ТИ ПІДЕШ ГЕТЬ, Я ДАМ ТОБІ ПІВПЕННІ.

— Я мала маску секлета, коли ми ходили на залякування в Ніч душевного пундика, — сказала вона, — вона зроблена з паперу. І нам давали солодощі.

Білл Двері зробив помилку, яку допустили до нього мільйони людей, які стикалися з малими дітьми за дещо подібних обставин.

Він закликав до розуму.

— ДИВИСЯ, — сказав він, — ЯКБИ Я СПРАВДІ БУВ СКЕЛЕТОМ, МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКО, ТО ЦІ СТАРІ ПАНИ ПОРУЧ ЩОСЬ БИ ПРО ЦЕ СКАЗАЛИ.

Вона оглянула стариганів на іншому кінці лави.

— Вони теж майже секлети, — сказала вона, — я не думаю, що вони хочуть помічати ще одного.

Він здався.

— МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО В ЦЬОМУ ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

— Чому ти не розпадаєшся на частини?

— НЕ ЗНАЮ. НІКОЛИ НЕ РОЗПАДАВСЯ.

— Я бачила секлети птахів і тварин, і всі вони розпадалися на частини.

— МОЖЕ, ТОМУ, ЩО ВОНИ Є ТИМ, ЩО БУЛО ЧИМОСЬ ІНШИМ, ТОДІ ЯК Я Є ТИМ, КИМ Є.

— Аптекар, який робить ліки на Чамблі, має секлет на гаку, усі його кістки зв’язані дротом, — сказала дитина з таким виглядом, наче передала інформацію, здобуту старанними дослідами.

— У МЕНЕ НЕМА ДРОТУ.

— Це і є різниця між живими і мертвими секлетами?

— ТАК.

— Тож у нього там мертвий секлет, так?

— ТАК.

— Бе. Фу.

Дитина якийсь час відсутньо оглядала пейзаж, а потім сказала:

— В мене нові панчохи.

— ТАК?

— Можеш глянути, якщо хочеш.

Забрьоханий черевик було виставлено для огляду.

— НУ І НУ. ТІЛЬКИ УЯВІТЬ. НОВІ ПАНЧОХИ.

— Моя мама зв’язала їх із вівці.

— НІЧОГО СОБІ.

Горизонт знову ретельно оглянули.

— Ти знаєш, — сказала вона, — ти знаєш... сьогодні п’ятниця.

— ТАК.

— Я знайшла ложку.

Білл Двері усвідомив, що він завмер в очікуванні. Він іще не знав людей, які переключали увагу щотри секунди.

— Ти працюєш у панни Літунки?

— ТАК.

— Мій тато каже, там треба як слід обтесатися.

Білл Двері не зміг на це відповісти, бо не знав, що це означає. Це було одне з багатьох тверджень, сказаних людьми, яке було тільки маскуванням для чогось невловного, що часто передавалося тільки тоном голосу чи поглядом в очі, і нічого з цього дитя не робило.

— Мій тато казав, що вона казала, що має скриньку зі скарбами.

— СПРАВДІ?

— В мене є два пенси.

— СИЛИ НЕБЕСНІ.

— Сел!

Вони обоє звели очі на пані Ліфтон, яка з’явилася в дверях.

— Тобі час спати. Припини займати пана Двері.

— О, ЗАПЕВНЯЮ ВАС, ВОНА НЕ...

— Скажи добраніч, негайно.

— А як сплять секлети? Вони не можуть заплющити очі, бо...

Він чув їхні приглушені голоси всередині корчми.

— Ти не повинна називати так пана Двері, бо... він... дуже... дуже худий.

— Все добре. Він не з мертвих.

Голос пані Ліфтон набув знайомих схвильованих інтонацій, як у когось, хто не може змусити себе повірити тому, що бачать його очі.

— Може, він просто щойно сильно перехворів.

— Я думаю, він саме має захворіти так сильно, як тільки взагалі буває.

Білл Двері пішов додому замислений.

У кухні фермерського будинку горіло світло, але він пішов просто до клуні, заліз по драбині на повне сіна горище й улігся.

Він міг відкласти сновидіння, але не міг уникнути пригадування.

Він втупився у пітьму.

Незабаром він почув тупотіння ніг.

Він обернувся.

Потік шуроподібних привидів біг вистрибом по балці даху над його головою, виблякаючи на бігу, тож скоро не лишилося нічого, крім звуку дріботіння.

Слідом за ними йшла... постать.

Вона була близько шести дюймів зростом. Вона була вбрана в чорну мантію. Вона тримала маленьку косу в скелеті лапки. Біла кістка мордочки з тремтливими сірими вусами стриміла з-під затіненого каптура.

Білл Двері сягнув рукою і узяв її. Вона не опиралася, тільки стояла на його долоні й уважно розглядала його, як один фахівець іншого.

Білл Двері сказав:

— ОТОЖ ТИ?..

Смерть Щурів кивнув.

— ПИСК.

— Я ПАМ’ЯТАЮ, — сказав Білл Двері, — КОЛИ ТИ БУВ ЧАСТИНОЮ МЕНЕ.

Смерть Щурів знову писнув.

Білл Двері покопирсався в кишенях, шукаючи залишки їжі. Десь тут лишалося трохи від ланчу. Ах, ось воно.

— Я ГАДАЮ, — сказав він, — ТИ ЗМОЖЕШ ПРИКІНЧИТИ ШМАТОЧОК СИРУ?

Смерть Щурів люб’язно його прийняв.

Білл Двері пригадав, як одного разу навідав старого чоловіка — лише одного разу, — який провів майже ціле життя замкнений у вежі в камері за якийсь гаданий злочин чи щось таке, і він приручав маленьких птахів заради товариства упродовж свого довічного терміну. Вони гидили йому на ліжко й жерли його їжу, але він терпів їх і всміхався, коли вони влітали й вилітали у високі заґратовані вікна. Тоді Смерть чудувався, навіщо комусь таке робити.

— НЕ БУДУ ТЕБЕ ЗАТРИМУВАТИ. ГАДАЮ, ТИ МАЄШ ЩО РОБИТИ. ЩУРІВ, З ЯКИМИ ТРЕБА ЗУСТРІТИСЯ. Я ЗНАЮ, ЯК ВОНО.

А раптом він зрозумів.

Він поставив постать назад на балку і ліг у сіно.