— Гасає, ніби ніколи трави раніше не бачив.

— ВІН ЛЮБИТЬ ТРАВУ.

— А ти любиш тварин. Я бачу.

Білл Двері кивнув. Його запас необтяжливих балачок, і без того не надто золотий, геть вичерпався.

Він сидів мовчки наступних кілька годин, руки вчепилися в підлокітники крісла, поки панна Літунка не оголосила, що йде спати. Тоді він повернувся до клуні й заснув.

Білл Двері не усвідомив, коли вона прийшла. Але ось вона, сіра постать, що літає у пітьмі клуні.

Чомусь вона тримала золотий часомір.

Вона сказала йому: Біллє Двері, це була помилка.

Скло розкололося на друзки. Дрібнісінькі золоті секунди зблиснули в повітрі на мить, а потім опали.

Вона сказала йому: Повертайся. Ти маєш роботу, яку треба робити. Це була помилка.

Постать зблякла.

Білл Двері кивнув. Звісно, це була помилка.

Кожен би помітив, що це була помилка.

Він увесь час знав, що це була помилка.

Він швиргонув спецівку у куток і одягнув мантію абсолютної пітьми.

Що ж, це був досвід. І, мусив визнати він, не той, який хотілось би знов пережити. Він відчув, як аж від серця відлягло.

Чи справді бути живим схоже на це? Відчуття пітьми, що тебе затягує?

Як вони можуть із цим жити? А живуть же і навіть, здається, отримують від цього задоволення, тоді як єдиним розумним способом дії було б зневіритися. Немислимо.

Відчути, що ти лиш крихітна жива істота, затиснута між двома скелями пітьми. Як вони можуть витримувати бути живими?

Очевидно, це щось, із чим потрібно вродитися.

Смерть осідлав коня і поїхав геть угору через поля. Збіжжя хвилювалося внизу, ніби море. Панні Літунці доведеться знайти когось іншого, хто допоможе їй зібрати врожай.

Це було дивно. Було якесь почуття.

Жаль? Чи це був він? Але це були почуття Білла Двері, а Біля Двері був... мертвий. Ніколи не жив. Він знову був колишнім собою, у безпеці, там, де немає жодних почуттів і жодних жалів.

Зовсім ніяких жалів.

А тепер він був у своєму кабінеті, і це було дивно, бо він не міг точно пригадати, як туди дістався. Однієї миті він був на спині коня, наступної в кабінеті, зі своїми рахунковими книгами, і часомірами, й інструментами.

І той був більший, ніж він пам’ятав. Стіни ховалися за межами поля зору. Це було сприйняття Білла Двері. Звісно, він здавався великим Біллу Двері, і, певно, його частинка все ще лишалася в ньому. Справи не давали йому сидіти склавши руки. Зануритися в роботу.

На його столі вже були деякі життєлічильники. Він не пам’ятав, як поставив їх тут, але це не мало значення, важливіше було налагодити роботу...

Він узяв найближчий і прочитав ім’я.

— Ду-ку-ку-рень!

Панна Літунка сіла в ліжку. На межі сну вона почула інший звук, який, певно, розбудив півня.

Вона чиркала сірником, поки змогла запалити свічку, а потім порпалася під ліжком, поки її пальці намацали руків’я шаблі, яка частенько ставала в нагоді покійному пану Літунці під час його ділових поїздок через гори.

Вона поспішила вниз рипучими сходами і вийшла надвір у світанкову прохолоду.

Вона завагалася в дверях клуні, а потім відчинила їх рівно настільки, щоб прослизнути всередину.

— Пане Двері?

Почувся шурхіт у сіні, а потім насторожена тиша.

— ПАННО ЛІТУНКО?

— Ти мене гукав? Я впевнена, що чула, як хтось вигукнув моє ім’я.

Почувся інший шурхіт, і голова Білла Двері з’явилася над краєм підлоги горища.

— ПАННА ЛІТУНКА.

— Так. Кого ти чекав? З тобою все добре?

— Е. ТАК. ТАК, Я ГАДАЮ, ТАК.

— Ти впевнений, що з тобою все добре? Ти розбудив Кирила.

— ТАК. ТАК. ЦЕ БУВ ТІЛЬКИ... Я ДУМАЮ ЦЕ... ТАК.

Вона задула свічку. Передсвітанкового світла було досить, щоб бачити.

— Ну, якщо ти впевнений... Тепер, коли я встала, я можу заразом приготувати вівсянку.

Білл Двері ліг назад на сіно, поки не відчув, що зможе втриматися на ногах, а потім зліз додолу і пошкандибав через двір до фермерського будинку.

Він не говорив нічого, поки вона не вилила вівсянку у його миску й не заправила її сметаною. Зрештою, він не зміг далі стримуватися. Він не знав, як запитати, але справді потребував відповідей.

— ПАННО ЛІТУНКО?

— Так?

— ЩО ЦЕ... ВНОЧІ... КОЛИ ТИ БАЧИШ РЕЧІ, АЛЕ ЦІ РЕЧІ НЕСПРАВЖНІ?

Вона стояла, горщик вівсянки в одній руці, ополоник у другій.

— Ти маєш на увазі сновидіння? — сказала вона.

— ТО ЦЕ І Є СНОВИДІННЯ?

— Хіба ти не бачиш снів? Я думала, всі бачать.

— ПРО РЕЧІ, ЯКІ МАЮТЬ СТАТИСЯ?

— Це передчуття, ось що. Сама я ніколи у них не вірила. Ти ж не хочеш сказати, що не знаєш, що таке сни?

— НІ. НІ. ЗВІСНО, НІ.

— Що тебе турбує, Білле?

— Я РАПТОМ ДІЗНАВСЯ, ЩО МИ ВСІ ПОМРЕМО.

Вона замислено на нього поглянула.

— Ну, всі помруть, — сказала вона. — І про це був твій сон чи не так? Усі так почуваються час від часу. На твоєму місці я би про це не хвилювалася. Найкраще, це зайняти себе і мислити позитивно, я завжди кажу це.

— АЛЕ МИ ПРИПИНИМО ІСНУВАТИ!

— О, я про це не знаю, — сказала панна Літунка, — це все залежить від способу життя, який ти ведеш. Я так гадаю.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ти віруюча людина?

— ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ, ЩО З ВАМИ ПІСЛЯ СМЕРТІ ТРАПИТЬСЯ ТЕ, ЩО, ЯК ВИ ВІРИТЕ, МАЄ ТРАПИТИСЯ?

— Було б добре, якби це було так, правда? — погідно спитала вона.

— АЛЕ, РОЗУМІЄТЕ, Я ЗНАЮ, У ЩО Я ВІРЮ. Я ВІРЮ В... НІЩО.

— Ми смутні цього ранку, правда? — сказала панна Літунка. — Найкраще, що можна зробити зараз, це прикінчити цю вівсянку. Це корисно. Кажуть, вона зміцнює кістки.

Білл Двері зазирнув у миску.

— МОЖНА ПОПРОСИТИ ЩЕ?

Білл Двері провів ранок, колючи дрова. Це було приємно одноманітно.

Втомитися. Це було важливо. Він, певно, спав попередньої ночі, але був такий втомлений, що не бачив снів. І мав намір не бачити снів знову. Сокира здіймалася і падала на поліна чітко, як годинник.

Ні! Не як годинник!

Панна Літунка поставила на плиту кілька горщиків, коли він увійшов.

— СМАЧНО ПАХНЕ, — подав голос Білл. Він потягнувся до кришки горщика, яка підстрибувала. Панна Літунка крутнулася на місці.

— Не чіпай! Тобі цього не треба! Це для щурів.

— ЩУРИ НЕ ГОДУЮТЬСЯ САМІ?

— Ще й як годуються. Ось чому ми даємо їм ще трохи дечого перед жнивами. Кілька шматків цього біля нірок — і більше жодних щурів.

У Білла Двері забрало трохи часу скласти два і два, але, коли вони склалися, це стало зіткненням мегалітів.

— ТО ЦЕ ОТРУТА?

— Витяжка спіккла, змішана з вівсяним борошном. Ніколи не зрадить.

— ВОНИ ПОМРУТЬ?

— Миттєво. Впадуть на місці догори лапками. Ми поїмо хліб і сир, — додала вона. — Я не куховарю двічі на день, а увечері в нас буде курка. До речі, про курку, власне... ходи сюди...

Вона зняла фартух із вішалки і вийшла у двір. Півень Кирило підозріло стежив за нею із верху купи гною. Його гарем із товстих і досить старих курей, які греблися в пилюці, перевальцем побіг до панни Літунки, по-курячому незграбно. Вона швидко нахилилася і схопила одну.

Та дивилася на Білла Двері яскравими тупими очима.

— Ти вмієш общипувати курку? — сказала панна Літунка.

Білл дивився то на курку, то на неї.

— АЛЕ МИ ЇХ ГОДУЄМО, — безпорадно сказав він.

— Правильно. А потім вони годують нас. Ця не несеться місяцями. Ось як це відбувається в курячому світі. Пан Літунка зазвичай відкручував їм голови, але я так і не наловчилася це робити; ножем це робити неохайно, і вони трохи бігають опісля, хоча мертві й знають про це.

Білл Двері зважив усі можливості. Курка сфокусувала на ньому одне, схоже на намистину, око. Кури набагато дурніші за людей і не мають складних ментальних фільтрів, які заважають їм бачити те, що є насправді. Вона знала, де вони, й хто на неї дивиться.