— ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ.

Вона боком підсунулася ближче.

— Коли вони прийдуть?

— СЬОГОДНІ ВНОЧІ. ТОЧНО НЕ СКАЖУ. ДВОЄ ЛЮДЕЙ ЖИВУТЬ НА ОДИН ЧАСОМІР. ЦЕ РОБИТЬ РЕЧІ НЕПЕВНИМИ.

— Я не знала, що люди можуть давати іншим людям час свого життя.

— ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВЕСЬ ЧАС.

— Ти впевнений щодо сьогоднішньої ночі?

— ТАК.

— І це лезо спрацює, правда?

— Я НЕ ЗНАЮ. ШАНС ОДИН НА МІЛЬЙОН.

— О, — здається, вона щось зважувала.

— Тож у тебе решта дня тепер вільна?

— ТАК.

— Тож ти можеш зібрати урожай.

— ЩО?

— Це займе тебе. Відволіче твої думки від усього. Крім того, я плачу тобі шість пенсів на тиждень. А шість пенсів — це шість пенсів.

Дім пані Кекс також був на вулиці В’язів. Кошіль постукав у двері.

За якийсь час приглушений голос вигукнув: «Хто тут?».

— Постукайте один раз, якщо так, — зголосився Причепа.

Кошіль підважив накривку і відчинив поштову скриньку.

— Перепрошую? Пані Кекс?

Двері відчинилися.

Пані Кекс була не така, як очікував Кошіль. Вона була велика, але не в розумінні товста. Її просто було зроблено за більшими лекалами, ніж зазвичай; вона була з породи людей, які йдуть крізь життя, трохи зіщулившись і вибачливо дивляться на випадок, якщо ненавмисне над кимось нависнуть.

І ще вона мала неймовірне волосся. Воно вінчало її голову й огортало її, наче плащ. Вона також мала дещо загострені вуха й зуби, які, хоча були білими й досить привабливими, спричиняли легкий неспокій. Кошіль був вражений з тої швидкості, з якою його загострені зомбячі чуття дійшли висновку. Він глянув униз. Люпин сидів прямо, як струна, настільки збуджений, що навіть не міг вертіти хвостом.

— Не думаю, що ви можете бути пані Кекс, — сказав Кошіль.

— Вам потрібна мама, — сказала висока дівчина. — Мамо! До тебе панове!

Віддалене бурмотіння стало наближеним бурмотінням, і пані Кекс виникла поруч зі своєю донькою, як маленький місяць з’являється із планетарної тіні.

— Що їм треба? — сказала пані Кекс.

Кошіль відступив на крок. На відміну від доньки, пані Кекс була досить низенька і майже довершено кулеподібна. І вона набувала надзвичайно грізного вигляду, також на відміну від доньки, вся манера триматися якої була спрямована на те, щоб бути меншою на вигляд. Це було переважно через її капелюха, який, як він дізнався пізніше, вона носила весь час як наслідування чарівників. Він був чорний і велетенський, і на ньому були такі штуки, як пташині крила, і воскові ягоди, і капелюшні булавки; такий Кармен Міранда[33] могла б одягти на похорони континенту. Пані Кекс пливла під ним, як кошик пливе під повітряною кулею. Люди часто ловили себе на тому, що говорять до цього капелюха.

— Пані Кекс? — сказав Кошіль, зачудований.

— Я тутво, внизу, — почувся докірливий голос.

Кошіль опустив очі.

— Така вже я єсть, — сказала пані Кекс.

— Я говорю з пані Кекс? — сказав Кошіль.

— Так, я знаю, — сказала пані Кекс.

— Мене звати Кошіль Бук.

— І це я знаю.

— Я чарівник, розумієте...

— Добре, тілько ноги витріть спершу.

— Можна мені зайти?

Кошіль Бук зробив паузу. Він повторив останні кілька реплік розмови у повній клацання контрольній кімнаті свого мозку. А потім усміхнувся.

— Правильно, — сказала пані Кекс.

— Ви часом не вроджена провісниця?

— Десь на десять секунд зазвичай, пане Буче.

Кошіль завагався.

— Ви щось спитать хотіли, — швидко сказала пані Кекс. — В мене голова розвалюється, як люди придумують питання, а потім умисно не задають, як я вже на них одповіла.

— Як далеко в майбутнє ви можете зазирнути, пані Кекс?

Вона кивнула.

— Тоді добре, — сказала вона, очевидно відтанувши, і провела їх крізь передпокій до крихітної вітальні.

— Бабай хай заходе, двері нехай лише ззовні будинку, а сам іде в погріб. Я не хочу, щоб бабай шастав по хаті.

— Трясця, я бозна-коли востаннє був у годящому льоху, — сказав Причепа.

— У мене там павуки, — сказала пані Кекс.

— Ого!

— А ви будете чашечку чаю, — сказала пані Кекс до Кошеля.

Хтось інший міг би сказати: «Я гадаю, ви будете чаю» або «Чи вип’єте чаю?», — але це було твердження.

— Так, будь ласка, — сказав Кошіль, — я б випив чашечку чаю.

— Не варто, — сказала пані Кекс, — од цього барахла зуби псуються.

Кошіль обмізкував це.

— Два шматочки цукру, будь ласка, — сказав він.

— Все добре.

— У вас тут гарне місце, пані Кекс, — сказав Кошіль, його думки металися, як несамовиті. Звичка пані Кекс відповідати на питання тоді, коли вони все ще формуються у вашій голові, стала б викликом для найжвавішого мозку.

— Вже годів десять як упокоївсь, — сказала вона.

— Е-е-е, — сказав Кошіль, але питання було вже у нього на язиці. — Сподіваюся, пан Кекс при доброму здоров’ї?

— Все добре. Ми з ним балакаєм при нагоді, — сказала пані Кекс.

— Прикро це чути, — сказав Кошіль.

— Все добре, як вам од цього попустить.

— Гм, пані Кекс? Мені це здається дещо бентежним... Ви не могли б... вимкнути... ваше провіщення?

Вона кивнула.

— Звиняйте. Звикла лишать увімкненим, — сказала вона. — Тут переважно тілько ми з Людмилою та ще Одна-Людина-Відро, — додала вона, — я знаю, що ви хотіли про це спитать.

— Так, я чув, що у медіумів є природні духовні провідники, — сказав Кошіль.

— Да ну? Який з нього провідник, то привид на побіганках, — сказала пані Кекс. — Я не заводжуся із усім тім барахлом як-от карти, сурми й дошки, затямте собі. І я думаю, що ектоплазма огидна. Я не терпітиму її в хаті. Не терпітиму. Нічим її не виведеш із килима, знаєте. Навіть оцтом.

— Треба ж! — сказав Кошіль Бук.

— Або іще завивання. Із тим я не маю діла. Або ця дурниця із надприродним. Це неприродно, то ваше надприродне. Мені сього не тре’.

— Гм, — обережно сказав Кошіль. — Існують люди, які можуть вважати, що бути медіумом це трохи... знаєте... надприродно?

— Що? Що? Нічо нима надприродного в мертвих людях. Яка дурня. Усі умруть, рано чи пізно.

— Сподіваюся, що так, пані Кекс.

— Дак чого ви хочете, пане Буче? Я не віщую, кажіть самі.

— Я хочу знати, що відбувається, пані Кекс.

З-під їхніх ніг почувся глухий удар і слабкий щасливий голос Причепи:

— Ого-го! Ще й щури!

— А я ходила розказать вам, чарівникам, — манірно сказала пані Кекс, — ніхто ж не слухав. Я знаю, що вони й не стали б, но мала спробувать, а то як би я знала напевне?

— Із ким ви говорили?

— З отаким-во здоровим, в червоній сукні, з отакенними вусами, ніби він намагавсь із’їсти кота.

— А. Архіректор, — рішуче сказав Кошіль.

— І ще тамички був один страшенно товстий. Ходив, ніби качка.

— Правда ж, як качка? Це був Декан, — сказав Кошіль.

— Вони назвали мене їхньою добродійкою, — сказала пані Кекс. — Сказали забиратися на всі чотирі. Не розумію, чого я маю бить ноги, щоб помогти чарівникам, які звуть мене добродійкою, коли я тілько хотіла помогти.

— Боюся, чарівники частенько не слухають, — сказав Кошіль. — Я ніколи не слухав упродовж ста тридцяти років.

— Чому ні?

— Гадаю, зі страху почути, які дурниці я сам верзу. Що відбувається, пані Кекс? Ви можете мені сказати. Я чарівник, але я мертвий чарівник.

— Ну...

— Причепа сказав мені, що це завдяки життєвій силі.

— Вона прибуває, тямите?

— І що це означає?

— Її більше, чим має буть. Це так, — вона непевно змахнула руками, — ніби щось лежить на вагах не порівну на обох шальках...

— Дисбаланс?

Пані Кекс, яка мала такий вигляд, ніби читала невидиме письмо, кивнула.

— Одна із цих штук, так... знаєте, бува, вона тілько трохи хилитається, тоді виходять привиди, бо життя вже не в тілі, но й не одійшло... узимку таке рідше буває, бо все ніби завмирає, а навесні оп’ять вертається... а деякі штуки його назбирують...